Не хотів дозволити себе втягнути у щось глибше. Лідія Мореллі була саме для нього. Ліліан залишиться для нього звабливою, короткою вакаційною пригодою. Для Парижа вона була надто провінційна, надто вимоглива і надто недосвідчена.
Клерфе відчув полегкість, прийнявши це рішення. Після повернення до Парижа зателефонує до Ліліан і ще раз з нею зустрінеться, щоб усе пояснити. Може, зрештою, і нема що пояснювати. Вочевидь, таки нема що пояснювати. Мабуть, сама собі давно все пояснила. Тоді навіщо він хотів з нею зустрітися ще? Не розмірковував над цим надто довго. Чом би й ні? Адже майже нічого не було між ними. Він підписав свій контракт і залишився в Римі ще на два дні.
Того самого дня, що й він, їхала до Парижа Лідія Мореллі. Він їхав "Джузеппе", вона потягом, бо ненавиділа подорожі автом і літаком.
10
Ліліан завжди боялася ночі. Ніч була пов'язана з атаками задухи, з тінями рук, які хапали за горло, з жахливою, нестерпною самотністю смерті. У санаторію упродовж місяців вона не гасила світло, щоб уникнути разючої для очей яскравості сніжних ночей при повні місяця і пригніченості блідих, безмісячних ночей з сірим снігом, який був тоді найбезбарвнішою річчю на світі. Ночі в Парижі були лагіднішими. Коли надійшли перші сукні, Ліліан не стала ховати їх у шафі, а розвісила по усій кімнаті. Одну сукню, оксамитну, повісила над ліжком, срібну — поряд, так щоб, прокидаючись уночі від жахіть, коли їй здавалося, що вона з тамованим криком падає і падає з нескінченної пітьми в нескінченну пітьму, вона могла простягнути руку і торкнутися своїх суконь, цих рятівних линв, якими вона зуміє піднятися з безформних сірих сутінків до чотирьох стін, до відчуття часу, до людей, до простору і життя. Погладжувала їх, відчувала тканину під пальцями, вставала і починала ходити по покою, часто гола, і сукні оточували її тоді як приятельки, звисали на своїх вішаках зі стін і з дверей шафи, натомість туфлі на тонких, високих каблуках, золоті, брунатні і чорні, стояли поруч рядком на комоді, мовби залишила їх зграйка дуже елегантних ангелів Боттічеллі, що відлетіли на коротке нічне богослужіння і повернуться на світанку. Тільки жінка може знати, скільки утіхи може ховатися бодай у капелюшку. Вона мандрувала уночі по кімнаті між своїми речами, любувалася парчею у сяйві місяця, вкладала на голову капелюшок і примірювала туфлі, а часом сукню, ставала в блідому світлі перед дзеркалом і уважно приглядалася до його матової фосфоризуючої поверхні, до свого обличчя, плечей, чи не випинаються кістки ключиці, до своїх грудей, чи не обвисли, і до ніг, чи з внутрішнього боку не з'явилися складки, що свідчать про схуднення. "Ще ні, — думала, — ще ні", — і продовжувала свою німу жахливу забаву: інша пара туфель, хвилина в капелюшку, що невідомо яким чином взагалі тримається на голові, кілька штучок біжутерії, які уночі виглядали так, мовби мали якусь чародійну силу, і відображення в дзеркалі, яке усміхалося до неї і не задавало питань, а дивилося на неї так, мовби знало більше, ніж вона сама.
Клерфе витріщив очі, коли її побачив знову — настільки вона змінилася. Він зателефонував до неї після двох днів перебування в Парижі, мовби виконуючи прикрий обов'язок, а більше з цікавості, і, маючи намір лишитися на годину, лишився на цілий вечір. І причиною не була та навала суконь, він спостеріг це відразу, адже бачив у житті достатньо жінок, які добре одягалися, а на вбранні Лідія Мореллі розбиралася краще, ніж капрал на муштрі. Ліліан змінилася сама по собі, вона змінилася так, як міняється дівчина, з якою ти розлучився, коли вона була ще незграбним несформованим підлітком, і зустрівся знову, коли вона стала молодою жінкою: ця жінка щойно переступила містичну грань дитинства і хоча ще зберегла його чарівність, але вже придбала таємну упевненість у своїх жіночих чарах. Він думав Ліліан покинути, але тепер радів, що отримав ще один шанс затримати її. За час своєї відсутності приписував їй перебільшені ознаки провінційної гуски, невідповідність між інтенсивністю її почуттів і формою їх вираження схильний був сприйняти як своєрідну істерію. Але від усього цього не залишилося й сліду. Натомість палало полум'я, спокійне і сильне полум'я, і Клерфе знав, яке це рідкісне явище. Чому він не спостеріг цього раніше? Передчував, але не розпізнав.
Вони знову сиділи в ресторані "Ґран-Вефур". Офіціант приніс знову морські язики зі смаженим мигдалем, і знову пили молоде монтраше.
— Ти став у Римі неговірким, — сказала Ліліан і усміхнулася. — А може, то через жінку, яка щойно увійшла?
— Яка жінка?
— Якщо треба, я можу тобі її показати.
Клерфе не бачив, як Лідія Мореллі заходила до приміщення. Зауважив її лише тепер. Що до дідька привело її саме сюди? Він не знав чоловіка, з яким сиділа, але знав, що зветься Джонсон і, мабуть, дуже багатий. Лідія справді не витрачала часу, відколи вранці сказав їй, що увечері не зможе з нею зустрітися. Тепер нагадав собі також, чому його тут вистежила — торік часто з нею бував у цьому закладі. Треба бути обережним зі своїми улюбленими ресторанами, подумав з роздратуванням.
— Ти з нею знайомий?
— Як і з багатьма іншими, не більше і не менше.
Бачив, що Лідія спостерігає за Ліліан і знає вже з точністю до ста франків, у що та вбрана, де купила і скільки це коштувало. Клерфе був переконаний, що оцінила навіть туфлі Ліліан, не дивлячись на те, що не могла їх бачити. Щодо цього була ясновидцем. Він міг би уникнути цієї ситуації, якби про це подумав, але тепер, якщо вже так сталося, вирішив її використати. Адже найпростіші почуття — це і є найсильніші почуття. І одне з них — ревнощі. Ліліан почне ревнувати його — тим краще. Він і так вже докоряв собі, що був відсутній надто довго.
— Чудово одягнена, — сказала Ліліан. Клерфе кивнув.
— Вона відома цим.
Очікував тепер зауваги щодо Лідії. Вона мала сорок років, впродовж дня виглядала на тридцять, а увечері на двадцять п'ять, якщо світло цьому сприяло. Світло в закладах, які відвідувала Лідія, завжди їй сприяло. Заувага на тему віку не прозвучала.
— Вона гарна, — сказала Ліллу. — Ти мав з нею роман?
— Ні, — відказав Клерфе.
— То була дурість з твого боку. Вона дуже гарна. Звідки походить? З Рима?
— Так, з Рима. Чому ти питаєш? Ревнуєш?
Ліліан поставила на стіл чарку з жовтим шартрезом.
— Бідний Клерфе, — сказала. — Я не ревнива. Я не маю на це часу.
Клерфе уважно подивився на неї. У вустах будь-якої іншої жінки така відповідь здалася б йому банальністю, але у вустах Ліліан це звучало не так, і Клерфе зрозумів це. Вона говорила щиро. З кожною секундою він усе дужче шаленів, сам не знаючи чому.
— Говорімо про щось інше.
— Чому? Тому, що ти повернувся до Парижа з іншою жінкою?
— Абсурд! Звідки ця нісенітниця спала тобі на думку?
— Хіба це неправда?
Клерфе завагався на хвильку.
— Так, то правда.
— Ти маєш дуже добрий смак.
Мовчав, чекаючи наступного питання. Мав рішучість казати правду. Позавчора думав, що може Ліліан тримати на боці, тепер, коли бачив обох водночас, хотів тільки її. Знав, що потрапив у власну пастку, і злився тому, але знав також, що ніщо не зможе щось тут змінити, а тим більше логіка. У цей момент Ліліан йому вислизнула, та й то найнебезпечнішим чином, без боротьби. Щоб її повернути, не мав іншого виходу, як зробити найважчу річ у боротьбі, — зізнатися, не програючи при тому.
— Я не хотів у тобі закохатися, Ліліан.
Вона усміхнулася.
— Це ще не засіб на закоханість. Так поводяться тільки школярі.
— У коханні ніхто не дорослий.
— Кохання, — сказала Ліліан. — Яке це ємке слово! І скільки усього в ньому криється! — Зиркнула на Лідію Мореллі. — Усе набагато простіше, Клерфе. Ходімо? Я хочу повернутися до готелю.
Клерфе нічого не відповів. "То кінець", — подумав. Вони проминули столик Лідії, яка вдала, що їх не бачить. Авто Клерфе було припраковане на тротуарі перед рестораном. Ліліан показала на "Джузеппе".
— Тут стоїть твій зрадник. Завези мене до готелю.
— Ні. Ходімо ще до Пале-Роялю.
— Що ти хочеш робити? Стати двоєженцем?
— Дай спокій! Ходімо.
Вони пройшли аркою палацу. Був холодний вечір, що міцно пахнув землею і весною. Рвучкий вітер, що проникав згори до саду, був теплішим за ніч, котра загусала між мурами. Клерфе зупинився.
— Нічого не кажи. І не проси мене нічого пояснювати: я не вмію цього.
— Що ти мав би мені пояснити?
— Вважаєш, що нічого? Я кохаю тебе.
— Бо я не роблю тобі сцен?
— Ні. То було б страшне. Я кохаю тебе, бо ти робиш мені незвичайну сцену.
— Я не роблю тобі жодної сцени. Ледве чи я знала б навіть, як до цього братися.
Стояла перед ним, неспокійний вітер розвіював її волосся. Здавалася йому цілком чужою жінкою, жінкою, якої ніколи не знав і яку вже втратив.
— Я кохаю тебе, — повторив, узяв її за плечі і поцілував. Відчув слабкий запах її волосся і гіркий запах парфумів, що бив від її шиї. Вона не опиралася йому. Спочивала в його обіймах з широко відкритими очима і відсутнім зором, мовби вслухалася в звуки, що долинали з вітром.
Втративши терпіння, він струснув нею.
— Скажи щось! Зроби щось! Краще вже прожени мене! Дай мені ляпаса! Але не будь як кам'яна статуя.
Вона випросталася і він пустив її.
— Навіщо тебе проганяти?
— Ти хочеш, щоб я залишився?
— Хотіти щось — це сьогодні таке важке слово, мовби з литого заліза. І що з цим робити? Чавун так легко тріскає.
— Я думаю, що все, що ти кажеш, це серйозно.
Вона усміхнулася.
— Чом би й ні? Я казала тобі, що все набагато простіше, ніж ти вважаєш.
Він помовчав. Не знав, що має тепер зробити.
— Добре, я завезу тебе до готелю.
Вона йшла спокійно поруч. "Що зі мною робиться, — думав. — Я розгублений і злий на неї і на Лідію Мореллі, а тим часом єдина особа, на яку я повинен злитися, я сам".
Зупинилися біля авта. У цей момент в дверях ресторану з'явилася Лідія зі своїм супутником. Вона думала вдруге зігнорувати Клерфе, але її цікавість перемогла. Крім того вона зі своїм товаришем мусили почекати, заки паркувальник виведе авто Клерфе з вузенького паркінгу, щоб дістатися до свого. Лідія з вишуканою фамільярністю привіталася з Клерфе і представила свого товариша. Спритність, з якою вона взялася з'ясовувати, ким є Ліліан і звідки походить, була вражаюча.