Констанція, стомившись від сімейних турбот і несподіваної розкоші, яка запанувала в домі, навіть не помітила, що Оскар геть від неї віддалився.
Трохи згодом після першої зустрічі Дуглас надіслав йому сонет. Якби з цього аркуша паперу на Оскара не дивилось обличчя юного лорда, він не став би читати далі першої строфи. Підпис теж не викликав довіри — крапка після прізвища, можливо, говорила про брак уяви. Але Уайлд перебував у Кромері, і до цих студентських віршів зразу примішався шум моря. Він відповів листом, ніби уривком з сонетів Шекспіра.
"Му own boy1, твій сонет мене захопив, і справжнє диво — твої рожеві уста, що створені як для пісень, так і для поцілунків. Твоя легка золота душа витає між пристрастю і поезією. Жоден Гіацинт у часи древніх греків не прагнув до любові щак самовіддано. Чому ти сидиш у Лондоні сам і коли поїдеш до Солсбері? їдь і остуди свої руки в сірих сутінках готичних будівель. Потім вертайся сюди. Тут пречудово, лиш не вистачає тебе. Але спочатку
На письмовому столі стояла фотографія Дугласа в студентській формі, в кашкеті з квадратним козирком. Під цупким комірцем була пов'язана смішна краватка в ясний горошок, а сюртук з грубого сукна морщився біля верхнього ґудзика недоречно, незграбно, чарівно. Такою ж недоречною і чарівною здавалася складка повік — ліве око напівзаплющене, а праве — широко розкрите. В обличчі було стільки наївної суворості, скільки лишень можна зібрати в двадцять років, за які ще нічого не відбулося. Наповнити світлом ці чисті очі, які нічого не відали, блискучим словом примусити ці прямі, несміливі губи розімкнутися, надати легкості цим опущеним, не зайнятим рукам!
Щастя поставало в такому вигляді: обидва сідали біля каміна, поряд коробка з цигарками, на столику рейнське вино і зельтерська вода. В такі хвилини Оскар чув, як його власна думка переливається в цю чужу й близьку істоту, і кожне Дугласове слово справді відповідало йому, немов луна відповідає хвилям, що вже докотились і знайшли свої нові береги.
З незворушною серйозністю, з побожним пафосом, як особливий тдфХьх уіїае2, Оскар передбачав, що повинна настати епоха нового гедонізму, який перетворить життя і розвіє бридке суворе пуританство. Безперечно, то буде культ розуму, одначе жодна теорія, жодна система, що зрікається будь-яких пристрастей, не буде прийнята. Весь світ не вартий одного-єдиного задоволення, якого він нас позбавляє. Життя має стати самим досвідом, а не плодом досвіду — байдуже, солодким чи гірким. Якби хоч одна людина прожила своє життя з усією повнотою, якби вона знайшла форму для кожного почуття, висловила кожну думку, здійснила кожну мрію, світ охопив би такий свіжий порив радості, що люди забули б про всі недуги середньовіччя і вернулися б до еллінського ідеалу, а може, й до чогось тоншого й багатшого, ніж еллінський ідеал. Та навіть найвідважніший боїться самого себе. А тим часом стримуване бажання росте й отруює душу. Єдиний спосіб позбутися спокуси — піддатись їй без вагань.
Боротьба із спокусами — це просто перешкода на шляху прогресу. Сумління — ознака відсталості. Треба замінити його інстинктом, облагородженим культурою. Те, що називають гріхом,— важливий елемент прогресу. Без нього світ потрапив би в застій, зістарився б і зблякнув. Гріх розширює досвід роду людського, поглиблює індивідуалізацію, рятує від одноманітності типів. Відкидаючи зношені поняття моралі, ми прискорюємо народження нової етики. А втім, естетика вища за етику, як краса вища за добро. Навіть здатність тонко розрізняти кольори важливіша для розвитку індивідуума, ніж свідомість добра й зла. Виховані красою, очищені її світом, ми досягнемо досконалості, якої не досягали святі, бо ми без аске-зи, без відмови від будь-чого, зможемо робити все, що побажаємо, не зав
З любов 'ю, яка не вмирає, завжди твій Оскар"
даючи ран душі. Душа ж стане такою богоподібною, що зуміє вмістити, на більшу свою славу, навіть ті думки, вчинки або почуття, які в людей пересічних були б пересічними й гідними презирства. Ми будемо як еллінські боги — в насолоді непорочні, в усякій любові незабруднені.
Найтяжчі гріхи здійснюються в мозку. Те, що в Уайлда при його високій розумовій культурі найчастіше було лише витвором багатої уяви і, поєднуючись із безліччю образів ідеальної краси, перетворювалось у чисте, незворушне споглядання, те в маленькому Дугласовому мозку, негусто засіяному шкільною наукою і досить скупим вихованням, зміцнилось як зручний катехізис пристрастей і примх. У своєму благодушному цинізмі Оскар не помічав, що слова його вирують і киплять у неспокійній душі юнака,— серед пристрастей, які колись навіювали тривогу, серед притлумлених страхом думок, спогад про які забарвлювався рум'янцем сорому. Оскара приваблював дикий Дугласів норов, прихований за майже дівочою подобою. Поряд з дужим Оскаром Бозі здавався невисоким, слабеньким, тендітним, і страшенно приємно було відчувати, наскільки Бозі інший. Оскара захоплював кожен його порух, усмішка, вираз обличчя. Він вбачав особливу чарівність у ніжності барв, у витонченості рис. Усе в Бозі здавалось Оскарові досконалим. Кожний його вчинок він ладен був вважати слушним, не бажаючи й думати про те, що юний лорд міг вчинити інакше. Закоханий у Дугласа, Оскар віднаходив себе самого в образі юного красеня, в чиїх жилах тече королівська кров.
Оскар задовольняв усі Дугласові примхи, посилав йому на село кошики винограду й цигарки, відвідував його в Оксфорді і запрошував до себе, ревнував до кожного, хто до нього наближався. Навіть найкоротша розлука була для Оскара нестерпною. "Я вже не сподіваюсь,— писав Уайлд одного разу близько півночі,— що ти сьогодні приїдеш, уже так пізно. Можливо, вранці одержу від тебе звістку. Ти знаєш, яка радість для мене знову тебе побачити". Врешті вони обмінялися перснями — як заручені.
З того, як йому паморочилось у голові, молодий лорд відчував, на якій високій вершині він опинився. Досі в його житті були тільки дрібні забаганки та хлоп'ячі витівки, допустимі в тісних рамках Оксфорду. Незлагоди вимірювались числом зморщок на лобі віце-канцлера або доганами проктора, найхвилюючішою подієію могла бути перемога коледжу Магдалини в перегонах човнами і студентський пікнік, який їх увінчував. Вдома панували нудьга й страшенна бідність, яку не вдавалося приховувати півтора тисячею фунтів ренти, що дісталися леді Квінсбері після розлучення. Потрапивши в широкий бурхливий потік Оскарового життя, Бозі прилип до нього, як тінь. Юнак був полонений чарами його розуму, становищем у світі мистецтва, славою і щедрістю — словом, безліччю рис, які складали розкішний, неправдоподібний образ Короля життя.
Вони мандрували разом. То були великосвітські подорожі до Парижа, Венеції, Флоренції, Рима, Алжиру, куди завгодно, подорожі ненадовго, ніби лише для того, щоб глянути на улюблений краєвид, помилуватись особливим ефектом освітлення або поласувати незвичайною стравою, яку вміють готувати тільки в цьому місці. Попідруч ходили вони по музеях, палацах, церквах, але, перш ніж Оскар устигав осягнути їхню красу, Бозі нищив її вибухом своїх первісних інстинктів. Більше ніж на два тижні вони ніде не затримувались. Верталися щоразу раптово — через несподівані переміни в примхах Дугласа, який ставав дедалі вимогливішим і нетерплячішим.
Уайлд не міг дозволити собі навіть обережності. Коли одного разу він увійшов до ресторану "Савой" через бічний вхід і сів у віддаленому кутку зали, Бозі цілий день не давав йому спокою.
— Я не хочу, щоб ти заходив через ці двері. Я вимагаю, щоб ти заходив у "Савой" через головний вхід, зі мною. Щоб усі нас бачили, щоб кожен міг сказати: "Ось іде Оскар Уайлд і його міньйон".
Бозі давно перестав бути архангелом Рафаїлом, яким видався Уайлдові при першій зустрічі. В ньому вирувала дика натура його роду, яка віками давала світові недолюдків, злочинців і самовбивць. Поверхова культура не розвинула в ньому поетичності й не підняла його на високий рівень розумового життя. З двох світів — реального, про який не треба говорити, щоб його бачити, і уявного, існування якому дає лише слово,— з двох цих світів для позбавленого уяви Бозі лише перший мав форму і значення. Бозі був байдужий до всього, що не стосувалося їжі, питва, розваг, мюзик-холів, хлопців, яких Уайлд пригощав обідами в окремих кабінетах, розповідаючи їм про палестри і грецьких ефебів. Єдину тему їхніх бесід становило те, що в осяйному колі Платонової "Учти" чи при його погляді на деякі античні статуї могло мати високий чар, могло породити нову версію прекрасної легенди, але стало чимось мерзенним при зіткненні з людьми, які крали Уайлдові листи й вимагали в нього гроші. Дугласові знайомства були безмежно далекі від "осягнення вищої краси через видиму форму".
Навесні 1892 року приїхала Сара Бернар. В театрі "Палас" вона мала грати в "Саломеї". На третю репетицію з'явився чиновник з цензури — виявилося, що п'єса ображає релігію. Лорд-канцлер, якого Уайлд зустрів у клубі, послався на закон, що забороняв ставити в театрі сюжети із Святого Письма.
— У такому разі,— сказав Уайлд,— вам доведеться викреслити половину історії англійської драми.
Сановник знизав плечима. Уайлд спалахнув:
— Далебі, у вашій Англії жити неможливо. Коли-небудь я перепливу через Ла-Манш, щоб більше не вертатись. Прийму французьке громадянство.
— Думаю, це було б для вас найкраще з багатьох міркувань, містере Уайлд.
— Англія є Калібаном дев'ять місяців на рік і Тартюфом — решту три,— ці слова Уайлд вимовив, звертаючись до своїх друзів, проте досить голосно, щоб його міг чути лорд-канцлер.
В одній з паризьких газет він написав, що збирається прийняти французьке громадянство. "Я прийшов до цього рішення після тривалих роздумів. Якщо мені не дають поставити мою п'єсу в Англії, я переїжджаю в країну, яку давно вже люблю". Наїзавтра "Панч" помістив карикатуру — Оскар у вбранні французького рекрута, із ранця в нього стирчить рукопис "Саломеї".
У Лондоні "Саломею" знали тільки з чуток, що доходили з теаІфУ "Палас",— подейкували, що там є обурливі сцени, що в пажі Іродіади [зображено Оскара, а в молодому сирійці — лорда7 Альфреда. Зрештою, і саму французьку мову вважали аморальною.
У лютому наступного року "Саломея" вийшла окремою книжкою у виданні паризької Librairie de L'Art Independent1.