Король життя

Ян Парандовский

РОМАН

З польської переклав Юрій ПОПСУЄНКО

І

Усередині минулого сторіччя наріжний будинок на Меріон-сквер вважався одним із найкрасивіших у Дубліні. Його червоний фасад можна було помітити майже з такої само відстані, на яку відкривався краєвид із заокруглених згори мавританських вікон — на сади, площі, широкі вулиці. То був дім достатку, шаноби й слави. Мешкав у ньому сер Вільям Уайлд, офтальмолог і отаринголог, найвідоміший лікар у місті.

Тільки-но дзиґарі на вежах видзвонювали восьму годину ранку, як двері будинку гучно розчинялися. Вийшовши на ґанок, лікар одним поглядом визначав, яка сьогодні погода, і квапився до міста. Неохайно вдягнений, з непідстриженою бородою, з розкуйовдженою чуприною під старим, витертим капелюхом, він весело галасував у палатах лікарень і кабінетах клінік

— кілька лікувальних закладів він сам заснував і утримував. Проникливість ученого, сміливість і вправність рук з дебелими, завжди трохи бруднуватими пальцями — ніби йому ніколи було відмити їх від потисків нужди, з якою він стикався,— принесли йому славу незрівнянного хірурга. Все, за що він брався, робив з пристрастю, був невситимий у праці, ненавидів спокій, відзначався таким же запалом у коханні й розвагах, як і на засіданнях колег-учених, яких виводив з рівноваги своєю непогамовністю, запальною вдачею, заповзятістю. Він заснував часопис "Даблін квортерлі джорнел оф сайєнс", і опубліковані там трактати забезпечують йому й донині титул батька сучасної отології. Замолоду він здійснив подорож по Середземному морю і описав її в книжці, яка витримала кілька видань. Відтоді частину свого часу він присвячував літературі. Він любив свій край і знав його так, як до нього не знав ніхто, виходив його вздовж і впоперек, залишаючи мимохідь молодим хуторянкам живі про себе спогади. Був він авторитетом в усіх питаннях, що стосувалися минулого Ірландії, її мистецтва, архітектури, топографії. Наполеон III радився з ним щодо кельтських старожитностей, принц Уельський, майбутній Едуард VII, відвідував дублінський музей у його супроводі, шведський король нагородив його орденом Полярної зірки.

Пізно ввечері двері його кабінету відчинялись у сусідню кімнату, де під погруддям свого великого діда, Метьюріна, обкладена книжками й нотатни-ками, працювала леді Уайлд. Це була жінка мрійлива, романтична, екзальтована. Своє дівоче прізвище, Елджі, вона вважала спотвореною формою від Аліг'єрі й зараховувала Данте до своїх предків. Висока, чорнокоса, блакитноока, вона, здавалося, зійшла з фресок церкви Санта-Марія-Новелла. Вона читала по-латинському і по-грецькому, заспокоювала Есхілом свої розшарпані нерви. Ще молодою вона під псевдонімом Сперанца писала вірші й політичні статті. У рік Весни народів вона кинула гасло за свободу Ірландії. "Країна наша!" — вигукувала вона в статті "Alea jacta est"1. Цей номер часопису "Нейшн" був конфіскований, а редактора притягли до відповідальності. Під час судового засідання з галереї долетів вигук: "Винна я!" — і міс Франческа Елджі, пропхавшись крізь юрбу, стала перед трибуналом. її ніяк не покарали, але відтоді вона вважалась героїнею, і в місті її зустрічали вітальними вигуками. Вийшовши заміж, вона від цих справ відійшла, робила все, щоб про них забули, особливо коли чоловік одержав дворянське звання й орден Святого Патріка. Вона перекладала французькі й німецькі романи повчального змісту, упорядковувала зібрані доктором матеріали.

Дивіться також

16 жовтня 1854 року леді Уайлд народила сина, якому при хрещенні дали імена Оскар Фінгел О'Флаерті Вілс. Це був другий син після набагато старшого Вільяма. Леді Уайлд хотіла доньку. Хлопчика вбирали дівчинкою, говорили про нього "вона", аж поки народилася та, що "кружляла по дому, немов золотий промінь".

їй дали гарне ім'я: Ізола. Та невдовзі, після недовгої хвороби, вона померла. Оскар, сам іще дитина, сховав пасмо її волосся в конверті, який розмалював хрестиками та віночками й написав на ньому слова з Євангелія від Марка: "Вона не вмерла, лише спить".

Батько брав його з собою в мандрівки по Ірландії. Вони відвідували давніх знайомих доктора, сільських учителів, які збирали для нього народні пісні й перекази, відомості про пам'ятки давнини. Розмови велися про різні страшні речі, про вовкулак, про давніх королів і героїв, батько з сином гуляли серед зарослих травою могил, по напівзруйнованих церквах, ходили понад річками, де батько, бувало, засідав з вудкою на довгі години. Вечорами Уайлд випивав з друзями в заїздах і готелях, потім будив сина на світанку, щоб показати йому схід сонця, а якщо збиралася гроза, до півночі не давав хлопчикові спати, поки гримів грім і спалахували блискавиці. Оскар повертався до матері застуджений.

Коли йому виповнилося десять років, батько відвіз його до Еніскіла і віддав до знаменитої Портора-скул. Місто лежало на острові, посеред ясних вод озера Ерне, а школа була серйозна, сувора, істинно англійська, ворожа ірландським національним почуттям,— протестантські священики, читання псалмів, проповіді. Оскар зразу вступив до третього класу. Учень він був такий собі, пізно вставав, задивлявся на птахів, які пролітали над озером, читав романи Дізраелі і, нудьгуючи за розкошами домашнього життя, обурювався суворістю життя шкільного. Коли ж нарешті звик, виявилося, що він відстає з арифметики і не може впоратися з письмовими роботами. Мати в листі нагадувала йому: "Оскаре, дорога дитино, не рви одягу. Рвати одяг — це само по собі ще не ознака генія. Намагайся писати, як пише твоя мати, і поводитись так само, будь правдивий, сумлінний, чутливий, прямодушний, шляхетний, і тоді вже не матиме значення, порвеш ти своє вбрання чи ні. Крім того, синку, візьмися до арифметики. Згадай, коли ти вперше робив вправи з додавання, я знайшла у тебе помилку. Замість одного ти додав два — це личить тільки візникам. Чим було б життя без арифметики? Подумати страшно!"

Початок листа більше стосувався старшого брата, якого до початку занять доводилося просто витягати із землі, ніби корінь, обліплений грудками грязюки. Щодо своєї зовнішності, Оскар ніколи не заслуговував на докори. Охайний, аж прискіпливий у вбранні, з гарно зачесаною чуприною над ясним чолом, він носив свій шкільний циліндрик не по неділях, як решта хлопців, а щодня. Товаришам не раз кортіло порушити досконалу гармонію його краватки, пов'язаної майстерним вузлом, одначе, глянувши на дужі Оскарові руки, вони відступали. Попри деяку повноту, Оскар був рухливий, але в розвагах участі не брав, хіба що іноді веслував; у крикет не грав, щоб не ставати в негарні пози, зневажав гімнастику і її викладача. Зате дуже багато читав, починав схилятися перед Свінберном; книжне життя цікавило його більше, ніж дійсність. Він не знав, чи стане великим поетом, чи великим художником, та принаймні вірив, що здійснить щось велике. Визначився врешті тоді, коли до Еніскіла докотилося відлуння жалоби по вмерлому Діккенсу; тоді Оскар з неймовірною терплячістю почав поліпшувати свій почерк, щоб він був чіткий, гарний і незвичний. Завжди веселий, дотепний, він чудово говорив і розповідав, придумував ущипливі прізвиська для товаришів і вчителів. У нього самого прізвиська не було, його звали просто Оскар, і ніхто його не любив. А от у старшого брата, неохайного й галасливого Віллі, були друзі в кожному класі.

загрузка...

В останній шкільний рік йому зненацька відкрилася краса еллінського життя. Стародавні тексти розцвіли. В усьому пульсував ритм гекзаметра. Його полонила неповторна чарівність слів, віршів, імен. Душа відкрилася на схід, неначе двері храму. Сонячний промінь мандрував по карті грецьких міст і островів. Оскар змішувався з юрбою ефебів, чиї тіні лягали на жовтий пісок палестри. Відтоді він на все життя перейнявся культом молодості, який запозичив у греків. У своїх снах він був жерцем юного Зевса в Егеї, офірником Аполлона Ісменійського і поводирем процесій культу Гермеса в Танагрі, який несе ягня на плечі,— то завжди були юнаки, удостоєні нагороди за красу; він ішов у юрбі молодиків на урочистості Аполлона в Філе, і в Мегарі, біля могили Діокла, його нагороджували вінком за найп-рекрасніший поцілунок. Він розповідав про Александра й Алквіада таке, чого не було в історії, тому що сам ставав Александром і Алквіадом, а коли говорив про римських імператорів, слова його світилися багрянцем.

Слухав його тільки маленький Г. О., золотоволосий мовчазний друг. Один він проводжав Оскара на станцію, коли той покидав Еніскіл.У вагоні, коли пролунав останній свисток кондуктора, він схопив гарячими долонями Оскарову голову і поцілував у губи. Потім вискочив з поїзда вже на ходу, лишивши на щоках Уайлда сліди своїх сліз.

Оскар повернувся до Дубліна стипендіатом Трініті-коледжу. В інтернаті панували брутальні звичаї. Студенти волочилися по шинках, ночі проводили з офіціантками і в публічних домах. Інстинкт природженої витонченості відштовхував Оскара від їхнього товариства. Стриманий, вишуканий у манерах, Оскар усі три роки ні з ким не приятелював, замикався в своїй тісній темній кімнатці, де єдиною прикрасою був незакінчений пейзаж власної роботи, а вільні дні проводив у батьків.

У суботні вечори там збирався "весь" Дублін. Ще перед смерком спускали штори на вікнах і запалювали лампи з рожевими абажурами. Зів'яле, напудрене обличчя леді Уайлд здавалося свіжішим, великі чорні очі сяяли. До кіс був пришпилений вінець із золотого лаврового листя, на пишних грудях, прикритих старовинним мереживом, серед намиста, дармовисиків, брелочків красувався цілий ряд медальйонів і мініатюр, немовби родинна галерея. У широкому криноліні, підперезана гаптованим золотом східним шарфом, з флакончиком парфумів і мереживною хусточкою в одній руці й величезним віялом у другій, вона пропливала серед юрби гостей, несучи свою палку пристрасність у найдальші кутки вітальні. її думка завжди була прикута до героїв, до високої поезії, до великих діянь.

Сер Вільям вертався додому пізно вночі. Звичайно галасливий, він заходив тихо і обережно, але Оскар, що в такі дні ночував удома, прокидався від звуку скрадливих кроків. Батько зупинявся біля нього, огорнутий запахом сигар, вина і незнайомих парфумів.

— Оскаре, Оскаре,— шепотів батько,— жодна золота копальня не зрівняється із скарбами серця твоєї матері.

Уайлд закінчив Трініті-коледж із золотою медаллю за роботу про уривки п'єс давньогрецьких комедіографів, які дійшли до наших часів, а протягом останнього року кілька разів одержував стипендію — найвищу відзнаку в цьому навчальному закладі.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: