В Константинополі і в Каїрі завжди знаходився якийсь молодий аташе, що з кожним кур'єром присилав Оскарові найкращі цигарки. Для кожного сорту був свій портсигар: золотий, срібний, шкіряний; Оскар завжди носив при собі кілька і діставав їх по черзі з кишені; не допаливши цигарку й до половини, кидав її, щоб за кілька хвилин узяти нову. "Цигарка,— к^зав він,— це найвищий вид найвищої насолоди. У неї тонкий смак, і вона не заспокоює. Чого більшого можна бажати?"
Уайлдове слово приносило успіх його відкриттям, слово, сповнене урочистості, ніби йшлося про справи державні, і завдяки Уайлдові в ті роки змінилась англійська кухня, як, зрештою, і багато іншого. Він був порадником і арбітром в усьому, що торкалося туалету, меблів, дорогоцінностей, парфумів; герцогині з подивом поглядали на пишного велета, який оцінював парфуми, примруживши очі, немов намагався розгледіти повитий імлою обрій. Хоч би де він з'явився, ніщо не лишалося на старому місці. В садах мінялися квіти, на стінах — барви шпалер, у старих замках старовинні килими, картини, портрети предків починали мандрувати, як під час нічних страхів.
— L'art c'est le désordre2,— казав старий Франсуа, слуга лорда Гоїка.
Свій неспокій, прагнення змін і незвичності Оскар вносив у найзашка-рубліші фортеці консерватизму — в домівки англійської аристократії. І всі чудово розуміли, що річ тут не у вишивці на скатерках, не у вузлі, яким зав'язано краватку, чи у способі тримати ціпка, а в певному стилі життя, в тому рідкісному, але звабливому поєднанні джентльменської вишуканості з розумом, який перебував на вершині сучасної культури. Хто на його пораду змінював умеблювання у своєму домі чи напрямок стежок у старому парку, той одночасно сам зазнавав щораз глибших змін під впливом висловлених при цьому кількох фраз.
Уайлд поширював те, що задовго до створення "Доріана Грея" він називав одухотворенням почуттів. З часів Оксфорду і лондонських кав'ярень він вірив у свою місію. Невтомно формуючи і вдосконалюючи самого себе з допомогою краси, він був певен, що своїми творами, своїм словом і особистим впливом зробив дуже багато, щоб прищепити її на неродючому англійському ґрунті. А уявлення краси для нього майже не мало меж. У краси стільки ж форм, скільки в людини настроїв. Кожне наше відчуття створене для насолоди. Дух може з однаковою свободою підноситись і при вигляді колекції бронзи, і гарно накритого столу, і клумби орхідей. Немає розриву між відчуттям пальців, які доторкаються до вигинів античного торсу, і думкою, що прилаштовує до його викришених пліч ангельські крила. Немає речей поганих чи порочних, є краса і потворність, вишуканість і вульгарність.
Боротьбу з вульгарністю він провадив на всіх аренах, переслідував її вияви в заяложених фразах, у міщанських пороках, у лицемірстві звичаїв, у житті без вражень. То був чудово розвинутий епікуреїзм молодого Марія з роману Волтера Патера, витончена алхімія, яка добувала з буденного життя стільки поезії й чарівності, що їх вистачає прикрити решту, жалюгідне лахміття наших днів, які за цим ореолом зникають, просто перестають існувати. І те, що вважали Уайлдовою ексцентричністю, було завжди прагнення до певного ідеалу, до невідомих світів, до дальніх блаженних країв.
Він був людиною, якою в Англії найбільше захоплювались і яку найбільше ненавиділи. Він обожнював самого себе. Період свого життя він вважав великим часом в історії людства. У в'язниці, позбавлений усього, що мав, у смішному, грубому одязі, перебуваючи в смердючій камері, немов у підземеллі життя, він писав про свою велич із незбагненним захватом:
"Я зробив мистецтво філософією і філософію мистецтвом. Я змінив душі людей і барви речей; все, що я робив або говорив, людей вражало. Я взяв драму, найоб'єктивнішу форму, яка лишень відома мистецтву, і зробив з неї засіб вираження такий само глибоко особистий, як ліричний вірш чи сонет, і водночас розширив її рамки та збагатив її новими характерами. Драма, роман, вірші чи вірші в прозі, витончений або химерний діалог — все, до чого я доторкався, я наділив новою красою; самій істині я віддав у володіння не тільки істинне, але й фальшиве, як дві половини її царства, і довів, що фальшиве й істинне — всього лиш форми буття нашого розуму. Мистецтво я розглядав як вищу дійсність, а життя — як один з видів ілюзії. Я пробудив уяву своєї доби, і вона оточила мене міфом і легендою".
У кожного покоління свій образ, свій погляд, своя усмішка, своя особлива чарівність. Уайлдове покоління зовні, здавалося б, нам близьке, ще зв'язане з нами стількома живими нитками, так сильно для нас зблякло, що ми часто не знаємо, в яких відтінках виявлялася перевага Уайлда, яка незвичність його рис розгладила суворі зморшки його епохи. Нині, коли від нього зосталася лиш купка осиротілих книжок, ніщо не відродить нам барв, тонів, рефлексів, якими він надавав собі блиску, і, пригадуючи його тріумфи, які нас уже не хвилювали, ми утримаємося від звичайної зневаги до старомодної елегантності. Але між 1892-м і 1895 роками мало було людей, котрі — якщо тільки не відчували ненависті чи гострої ворожнечі — наважилися б зазіхнути на незаперечне панування Уайлда. І звичайно, було б дивно, якби ті, хто найзапекліше на нього нападав, зуміли не піддатися його впливу.
Численні фотографії і карикатури на Оскара Уайлда кілька десятків років жили у палацах, міщанських домах, навіть у масандрах. У багатьох романах цього періоду якщо й не виступав під вигаданим іменем він сам, у рисах героїв була хоч віддалена схожість із ним. Частими посиланнями на Петронія він окреслив в уяві своєї доби трохи нечіткі контури "арбітра елегантності", який починав оживати під пером Сенкевича, коли Оскар був на вершині своєї слави, і який знайшов знову багато своїх висловів, а головне, тон промов, патриціанську нудьгу й лінощі в діалогах "Intentions"1 і в "Доріані Греї". У Лондоні з'явилася книжка, назва якої "Green Carnation" ("Зелена гвоздика") ясно говорила, хто виведений в образі Есме Амарінта. Описувалось там товариство молодих нероб із надмірно чутливими нервами й естетичною екзальтацією, зв'язаних між собою легко вгадуваними взаєминами: вони говорять парадоксами і проголошують, що Євангеліє — це безглуздя. Автором був якийсь Роберт Хіченс, який випадково зустрівсь Уайлдові в Єгипті й не відставав під час усієї його подорожі по Нілу, та й потім, у Лондоні, певний час крутився біля нього. Хіченс був музичним рецензентом "Уорлду".
Книжка являла собою неприхований пасквіль і в будь-якому іншому випадку привабила б увагу поліції. Проте Оскар стояв надто високо. Титул Принца Парадокса, який він сам собі створив і назавжди зв'язав зі своїм іменем, ніби виправдовував винятковість його становища, роблячи його рівним з перами Англії. Він відчував себе приналежним до вищої аристократії, він був для неї взірцем і законодавцем її примх. Він завжди до неї належав за своїми нахилами, смаками, забобонами. Було в цьому трохи снобізму, та куди більше — романтичної уяви, яку збуджували старовинні прізвища, що звучали як відлуння балад і Шекспірових віршів. У нього були друзі з найз-наменитіших родів. У жодному палаці не вважали б вечір, проведений у товаристві Оскара Уайлда, приниженням для старовинних гербів. Принц Уельський, майбутній Едуард VII, відчуваючи загрозу своєму давньому званню короля моди, приховував досаду під маскою люб'язності — його не раз бачили в опері під руку з Уайлдом. Зрештою, Уайлда не називали королем моди, його називали King of Life — Королем життя. Il fut roi par la grâce de la Grace1.
V
Si on me presse de dire pourquoi je l'aimais, je sens que cela ne se peut exprimer qu 'en répondant: Parce que c 'était lui, parce que c 'était moi.
Montaigne2
Восени 1891 року поет Лайонел Джонсон відвідав Оскара Уайлда в товаристві стрункого, вродливого юнака з фіалковими очима й золотистим волоссям. Красень ефеб звався лорд Альфред Брюс Дуглас і був третім сином маркіза Квінсбері. Йому минув двадцять один рік. Місіс Уайлд подала гостям чай і зникла, перш ніж гості встигли звернути на неї увагу. Джонсон, заволодівши пляшкою коньяку, мовчки сидів у своєму кутку. Уайлд говорив весь вечір надзвичайно пожвавлено. Дуглас слухав із захватом. Сам він ледве чи сказав кілька фраз, признався, що пише вірші. Після того як він пішов, в Уайлдовій пам'яті лишився "ангельський вираз" непорочного обличчя, немовби зробленого із слонової кістки і пелюсток троянди.
В Оскара, який того дня дописав останній акт "Віяла леді Віндермір", виникло почуття, що це чудесне видіння відвідало його дім не без впливу зірок. На тридцять шостому році життя він раптом піддався владі незрозумілого. Повірив, що якимсь дивом до нього явилося живе, зриме втілення ідеалу. Так недавно відчував він над собою цей творчий дух, з якого виник Доріан Грей, що ця несподівана пригода могла видатись новим дивом Пігмаліона: витвір фантазії постав у тілесному образі, нічого не втративши із своєї чарівності.
У домі на Тайт-стріт завжди багато чого бракувало для щастя. Досить скоро після весілля між Оскаром і Констанцією припинилося те, що для нього було нервом життя,— бесіда. Вони просто перебували на різних щаблях інтелектуальної драбини. Вже через рік — і то якщо щедро округлити строк — визначилася прірва, стоячи на протилежних краях якої, дві істоти тільки перегукуються в силу повсякденних потреб. В товаристві дружини Оскар рідко давав волю своїм думкам і говорив здебільшого те, що могло відповідати її почуттям і уявленням,— аби уникнути нудної необхідності переконувати. Він ніколи не міг дорікнути їй нічим, що становило скромний ідеал взірцевого, поштивого подружжя, але й не тужив за її словами, за її очима, за нею, коли її не було з ним.
Той, хто спробував би пробудити в ньому ніжність, змарнував би час,— це була б, за його словами, "розмова перса, який живе в спеці й любить сонце, з ескімосом, який вихваляє китовий лій і довгі, на півроку, ночі в задусі снігового дому". Він ніколи не вмів бути добрим тією буденною добротою, яка складається з дещиці звичайного боягузтва, з нерозвиненої уяви і не надто високої думки про відповідальність перед собою.