Схожість з Генрі Уотоном помітно посилилась. Оскар успадкував його титул "Принц Парадокс", якого тепер ніхто не міг заперечити.
Ця блискуча форма була йому особливо близька. Вона здавалася йому в сфері думки збудливим чинником розкладу, як бешкет у сфері життя. Часто парадокс створювався просто перевертанням утертих висловів, прислів'їв, банальностей, але так само часто був він раптовою блискавкою, що освітлювала якусь незвичайну, нову істину. Уайлд був майстром діалектики. У найбільш несхожих речах він виявляв несподівані подібності і вмів знаходити неспростовні докази для видимих безглуздь. У тих, кого він перемагав у суперечці, години через дві з'являлися найблискучіші аргументи, але при наступній зустрічі зникали знову. В розжареному тиглі його швидкого розуму парадокс народжувався майже стихійно, а спостереження і думки, які йому передували, лишалися невираженими. У книжках багато цих блискучих думок потьмяніли, немов самоцвіти, які перетворились у відшліфовані, але звичайні камінці. Дотепи, що мінялися у своєму тоні, у своєму забарвленні майже з кожним поколінням, шарудять під нашими пальцями, як засушені квіти. Зрештою, між тим, що він говорив, і тим, що писав, різниця була така велика, що декотрі з його друзів просто не могли його читати.
Він був незрівнянний у бесідах того роду, де виникнення всесвіту і вчорашні події зливаються в єдиній усмішці. Дивовижна пам'ять, наповнена розкішшю, розпустою, розумом, божевіллям сторіч, зберігала знання, надбані особливо жадібними головами, знання широкі, безладні, поверхові, барвисті, гаптовані узорами фантазії і мріянь. Він говорив про все: про золотий пісок афінських гімнасеїв і про темні двори в'язниць, про крематорії, гашиш, заклинателів змій, про мистецтво, про старовинний посуд, самоцвіти, про вино, тютюн, страви. Єдиною зухвалою думкою схоплював він бруд міського дна і величні історичні постаті, дрібні випадки і великі події, викликав свої улюблені зоряні образи Греції, змальовував похмурі картини тортур, немов з полотен Помаранчо або з гравюр Яна Лейкена, ціле пекло мук, які тільки міг знайти в давніх хроніках або в пам'ятках людської злоби, відкривав склепіння романських базилік, оживлював камінні сади готики, полотна, бронзу, мармур музеїв і, раптом зупинившись, вертався до Рима, на Палатін, і здавалося, ніби він колись там був, був Нероном, Оттоном, Доміціаном, Антиноєм, верховним жерцем Емези, який у тіарі, в розшитих самоцвітами шатах іде доріжками, всипаними срібним і золотим пилом, щоб в оточенні євнухів сісти за ткацький верстат, де під його безкровними пальцями пурпур перетворюється в кривавий і золотий сон імперії, яка занепадає.
На цьому шляху завжди виникало багато свіжих думок, ніби історію слід було написати заново, і багато старих ідей, які треба розвивати інакше, згідно з новим віком,— кожне явище несподівано набувало іншого виду. Від слів вільних чи мальовничих він раптом переходив до промов глибоких, новаторських, умів бути точним, майже педантичним, і раптом відкидав хронологію, документи, цитати, щоб висловити чиюсь душу голосом чистого ліризму. Нарешті, він розповідав мало не пошепки казки. Тут він добирав слова незвичайні, звучні, вимовляв їх повільно, ніби смакуючи кожне, робив паузи між абзацами, голос його часом звучав голосно, майже співуче, а погляд живих очей, здавалося, набирав ясного, голубого кольору. Все це, народжуючись під впливом хвилини, не справляло, одначе, враження випадкової імпровізації з провалами й мілинами, а швидше мало риси закінченого твору і обробкою деталей нагадувало мініатюрні речі із слонової кістки з золотом і коштовними каменями. Стиль його казок був ледь приглушений, пахнув старовиною, речами, які довго зберігались у скриньках і просякли ароматом старовини.
Про того говорили: "Якщо колись був чоловік, що говорив, як боги, то це Оскар Уайлд". Сенс таких захоплених вигуків для нас утрачено, слава цього дивовижного майстра усного слова не може бути підтверджена нічим, крім пам'яті тих, хто колись чув Уайлда. У вухах кількох старих людей, котрі дожили донині, ще звучить мелодія його голосу, який порівнювали із "золотим голосом" Сари Бернар, і можливо, що Уайлд перейняв деякі таємниці її мистецтва. На англійському грунті він був єдиний і незрівнянний чарівник живого слова, там такого мистецтва ніколи не знали. Сказати по правді, його твори не відбивають цього повною мірою. А проте дають відчути, як прекрасно міг виблискувати вільний і широкий розум, коли його окрилювала загальна любов і відчуття щастя, яке наповнювало все його єство, опромінювало слухачів сяйвом Півдня. Для кожного, хто пробув з ним бодай годину, його ім'я вже назавжди було оточене таємною чарівністю. При ньому на душі легшало. В цьому не можна сумніватися, оскільки, поряд з багатьма іншими, він полонив витончені й недовірливі уми Шоу, Жіда, Реньє, Барреса, Бурже, уми, що легко б розпізнали порожнечу, якби Уайлд був лише витвором щасливого випадку або тимчасових захоплень.
Від тієї пам'ятної прем'єри Оскар так легко й вільно ввійшов у роль великого пана, ніби ним народився. "Я ніколи не ходжу пішки і листуюсь тільки по телеграфу". Він геть забув про роки, проведені на Солсбері-стріт і Чарлз-стріт, про заставу годинників і куріння недопалків — він відкинув ті часи, як лялечка свою оболонку. Зрештою, він ніколи не озирався назад, тепер же цілком віддавався тому, що він називав найкращим твором свого життя. "В книжки я вклав тільки талант, зате життю віддав свій геній". У цих словах, до речі, є й такий зміст: те, що могло б видатися дрібницею і що звичайно і є дрібницею в житті письменника,— взаємини з друзями, одяг, насолода розкішшю,— мало в нього таке ж значення, як справжня творчість, а часом навіть і більше.
Не виключено, що в деяких натур у такий спосіб виявляється жадоба влади. Це натури, які в інтелектуальному розумінні не мають певної статі, духовні андрогіни, втілення чарівності й примх своєї доби. Вони панують над оточенням з допомогою безлічі приємних, звабливих дрібничок, про які всі говорять, знизуючи плечима, але які врешті прищеплюються. А якщо — як у цьому випадку — до дрібничок приєднується свідоме слово, ясна думка, висока розумова культура, тоді неодмінно виникає один з типів, які історія береже в пам'яті про щастиві дні, наче суворих героїв у пам'яті про дні поразок та недолі. Оскара Уайлда можна побачити і зрозуміти в будь-якому одязі — в гіматії Алківіада, в тозі Петронія, в далматиці будь-кого з витончених візантійців, в оксамиті Бальдасаре Кастільйоне, в камзолі графа Лестера, в голубому фраку герцога де Ліня — і часом здається, що вбрання, яке він носив насправді і якому приділяв стільки уваги, найменш пасувало йому, так само, як і Англія королеви Вікторії.
Здійснюючи ідеал денді, Уайлд у дев'яності роки обрав інший шлях, ніж тоді коли надягав короткі штани і оксамитовий берет. Про ту дитячу ексцентричність уже не йшлося, те було добре для початку, щоб привернути увагу до молодого хлопця, який ще нічого не означав. Тепер годилося взятися до гри відтінків, творити незвичайне в межах заведеного, як створюється своя власна поезія в тісних правилах сонета. Отож він відмовився від Неронової зачіски, відпустивши волосся, яке розділялося посередині так, що лягало на скроні, прикриваючи вуха двома густими хвилями. Одягався згідно з модою, яку тепер сам почасти змінював і формував. Години, проведені у кравця або в галантерейних крамницях, вирізнялися врочистою скрупульозністю. Тут вирішувалися важливі питання про чорні сюртуки з шовковими вилогами, про ті "супермодні рединготи", з яких дивувався Париж, про світлі штани в темну смужку, про пов'язані з вишуканою недбалістю краватки з зеленого шовку, про шведські рукавички сталевого кольору, про лаковані черевики, про шовковий циліндр, однаково обов'язковий як узимку, так і влітку. Перед виходом з дому він довго перебирав дорогоцінності, перш ніж знаходив відповідну шпильку для краватки, запонки, ланцюжок для годинника, олівчик у срібній чи золотій оправі, і вирішував залежно від пори року, дня, погоди, настрою, які йому надіти персні. Вибираючи тростинку із своєї величезної колекції, він нерідко на годину запізнювався. Нарешті вирушав екіпажем до садівника. Рідкісної краси орхідея, букетик пармських фіалок або знаменита зелена гвоздика встромлялась у велику бутоньєрку, за його власним малюнком вшиту в борт сюртука. Заплативши гінею, він добирав іще на крону квітку для кучера.
Кожній житейській дрібниці Уайлд надавав певної ваги й ніби піднесеності. Снідаючи або обідаючи в ресторані, він в оточенні метрдотеля, офіціантів, кухаря просто-таки святобливо вибирав страви й напої та визначав їхній порядок. Він скрупульозно обговорював, яким має бути смак черепахового супу, обмірковував, у якому вині слід готувати форель, тетеруків велів обгортати листям сицілійського винограду, страви з перепілками, дроздами, куріпками подавали на листі смокв або ананасів; Віллісові посилалося замовлення за день наперед, щоб на пізню вечерю, після театру, було просто із Страсбурга доставлено свіжий паштет. Оскар зібрав чимало книжок з гастрономії; Almanac des Gourmands, ou Calendrier nutritif"1, y восьми томах, виданий в XI році революційної ери славнозвісним Гріно де ла Реньєром, був його настільною книгою кілька місяців, аж поки Уайлд видобув звідти всі тонкощі кухні й усі анекдоти. З давніх хронік, з описів королівських учт, з мемуарів він запозичував незвичайні поєднання страв і забуті рецепти. Кухаря в Альбермарл-клубі він навчив готувати описаний у Плінія "гарум", рибну підливу з найніжніших нутрощів макрелі, і переконав його, що, перед тим як різати курчат, треба тиждень годувати їх мигдалем і поїти гранатовим соком, як це робили при дворі Гарун-аль-Рашида. Він створив особливу кулінарну географію: трюфелі мали доставлятися з Перигора, устриці — з Роше-де-Канка-ля, лангусти — з Остенде, бекаси — з Піренеїв, куріпки мали бути шотландські, перепілки — з околиць Флоренції, оспівані Овідієм груші — з Аричі, яблука — тирольські, виноград — іспанський. Він відмовився від бордо "шато-де-міль-секус", яке колись пив з Уїстлером у "Кафе-руаяль", і, залежно від страви, вимагав "шато-філо", "йоганнісберг", "пішон-лонгвіль", "шпарлінг-мозеллер", із шампанських відпали "редерер", "гайдсік", "мумм",— лишились тільки "пер'є-жуе" і "дагоне" 1880 року, кольору бурштину із запахом амбри, яке подавалось у великих кришталевих келихах форми дзвона.