Полонянка

Марсель Пруст

Марсель Пруст

У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ЧАСУ

ПОЛОНЯНКА

Уранці, лежачи лицем до стіни і ще не бачу чи, якого там відтінку над портьєрами світляна смужка, я вже знав, що воно сьогодні за погода. Її заповідали перші вуличні відголоси, доходячи до мене чи то притлумлені й спотворені вогкістю, чи то ляскучі, мов стріли, у дзвінких і порожніх розлогах морозяного й чистого ранку; з гуркоту перших трамваїв я вже здогадувався, хлискають вагони дощівкою чи летять у блакить. А може, навіть тим відголосам передувала їхня швидша й проникливіша еманація; влазячи в мій сон, вона сумно оповіщала про снігопад або змушувала якусь крихітну істоту виспівувати в мені канти на честь сонця, аж поки я прокидався від оглушливої музики. Ще напівсонний, я починав усміхатися, склеплені мої повіки вже тремтіли від передчуття світляної повени. У цей період навколишнє життя я сприймав здебільшого через опочивальню. Блок, оскільки мені було відомо, розповідав, що коли він приходив до мене ввечорі, йому вчувався нібито якийсь гомін; а що моя мати жила тоді в Комбре і в моїх покоях не було нікого, окрім мене, то він гадав, ніби я балакаю сам із собою. Згодом, довідавшись, що в мене жила тоді Альбертина, і зрозумівши, що я ховаю її від усіх, він саме цим і пояснив, чому я вперто сиджу вдома. Він помилявся. Річ, зрештою, цілком прощенна, оскільки, хай навіть факти неспростовні, всього не передбачиш. Вихоплюючи якусь подробицю з чужого життя, люди поспішають зробити хибні висновки і тлумачити цю новину, все перекручуючи.

Коли я думаю нині, що після повернення з Бальбека Альбертина оселилася зі мною в Парижі під одним дахом, що вона зреклася думки про морський круїз, що вона ночувала за двадцять ступнів від мене, кінець коридору, в кабінеті мого батька, обвішаному гобеленами, і що ввечері, пізньою добою, вона на прощання всувала мені в рота свій язичок – наче щоденний хліб, наче поживну харч, наділену святою силою для плоті, завдяки якій мука, витерплювана через Альбертину, змінювалася якимсь душевним утихомиренням, – мені одразу пригадується не та ніч, коли капітан Бородинський дозволив мені переночувати в казармі (його потурання зцілило єдино мій хвилевий щем), а ту ніч, коли батько дозволив мамі спати біля мого ліжка. Бо життя, рятуючи нас укотре від нібито неминучого болю, робить це в зовсім відмінних обставинах, іноді таких супротивних, що порівняння здобутих нами ласк здається майже завжди блюзнірством!

Коли Альбертина почула від Франсуази, що я не сплю вдосвіта, з іще запнутими фіранками, вона вже не боялася хлюпатися, купаючись у ванній. Часто я тоді ж таки приходив до моєї, сусідньої, досить приємної, ванної кімнати. Колись директор театру витратив кілька сот тисяч франків, аби розцяцькувати щирими смарагдами трон, на якому засідала діва, граючи ролю цісаревої. Російський балет переконав нас, що звичайна гра світла створює враження яскравого й чарівного ряхтіння клейнодів. Але й ця декорація, хоча матеріяльніша, не така гожа, як та, якою о восьмій сонце заступає іншу, яку ми звикли оглядати, встаючи опівдні. Ховаючи нас від нескромних очей, шибки вікон наших двох ванних кімнат були не гладенькі, а запушені штучним і вже немодним інеєм. І нагло сонце фарбувало нажовто той скляний муслін, золотило його і, помалу відслонюючи в мені молодика, якого довго ув'язнювала звичка, п'янило мене спогадами про те, яким я був колись на природі, в листопад; на дереві сиділа тоді навіть якась пташка. Бо я чув безугавний Альбертинин щебет:

Дивіться також

Конає від жаги шаленець,

Скоритись їй ще більший шал...[1]

З кохання до Альбертини я не висміював її музичного несмаку. Зрештою ця пісенька минулого літа захоплювала пані Бонтан; дізнавшись опісля, що це нісенітниця, вона при гостях просила Альбертину співати вже не цю, а іншу пісеньку:

Рве греблю, як вода, прощальна пісня[2] –

але й ця мелодія стала "заїждженим мотивчиком Массне, яким ця шмаркачка протуркала нам вуха".

На сонце насувала хмара, сором'язливий скляний ряснолист гас і вже тільки сірів. Шибки, що ділили наші дві купелі (теперішньою Альбертининою мама ніколи нею не послуговувалась, аби не хлюпатися в мене над вухом, вона мала ще одну – в іншому куточку помешкання), були такі тонесенькі, що ми могли, миючись, розмовляти; розмову уривав лише плюскіт води. Таку затишну атмосферу часто породжує в готелі тіснота і близькість номерів, зате в Парижі це явище вкрай рідкісне.

Часом я довго вилежувався, химерячи про щось, бо челяді було заборонено вступати до моїх покоїв, аж поки задзвоню, проте електрична груша висіла дуже незручно, і я нерідко, після марних спроб зловити її, радий, що мене ніхто не турбує, знову куняв. Але це не означало, що мені байдужісінько до того, живе тут Альбертина чи ні. Її розлука з приятельками оберігала мене від нових душевних гризот. Мені тепер було легко на серці, здавалося, спокій допоможе уздоровити мене. Але цей супокій, навіюваний подругою, не так справляв утіху, як гамував мій біль. Звісно, він дав зажити багато радощів, яких позбавляв мене раніше надто гострий щем, але ці радощі я не завдячував Альбертині. Її врода для мене, здавалось, уже зблякла, я нудився з нею, мені уявлялося, ніби я розлюбив її, тепер мені відлягало від серця, коли Альбертини зі мною не було. Тим-то вранці я гукав її не зразу, надто як стояло на годині. Кілька хвилин я залишався віч-на-віч із тим чоловічком, що жив у мені, вже згаданим сонячним псальмістом, із ним я чув себе веселіше, як із Альбертиною. З образів, що складають нашу особистість, найголовніші видно не зразу. І коли хвороба один по одному відкидатиме ті образискладники, зостанеться ще два-три, наділені більшим гартом; і насамперед – філософ, щасливий тільки тоді, як зуміє відшукати подібність між двома витворами або двома здобутими від них враженнями. Та іноді я загадувався: чи не буде найостаннішим з усіх чоловічок, схожий на виставленого у вітрині комбрейського оптика. Чоловічок показував погоду, скидаючи відлогу, коли світило сонце, і, надіваючи, коли йшов дощ. Я знав, який із цього чоловічка егоїст; я мучився від ядухи, яку міг полегшити тільки дощ, а його це не обходило; з першими, нетерпляче мною очікуваними бризками він хмурився і сердито надівав відлогу. Ладен присягтися: коли я конатиму, коли відімруть усі інші "я", то як, бува, при моєму останньому дихові сяйне сонячний промінь, цього буде досить, аби згаданий барометричний чоловічок зрадів великою радістю, скинув каптур і заспівав: "Ге-ге, от і розгодинилося!"

Я дзвонив Франсуазі. Розгортав "Фігаро". Шукав даремно дописа (якщо ту штуку можна так назвати), що я послав до цієї газети; то була недавно знайдена і трохи перероблена сторінка, написана колись у повозі доктора Переп'є під враженням видовища мартенвільських дзвіниць. Потім читав маминого листа. Щоб це молода дівчина жила разом зі мною, мамі здавалося дикістю, непристойністю. Першого дня, від'їжджаючи з Бальбека, вона бачила, як я побиваюся, їй не хотілося покидати мене напризволяще, і вона, мабуть, раділа, що Альбертина їде з нами, раділа, що з нашими валізами (над речами я проплакав цілу ніч у бальбецькому готелі) у приміському потязі стоять вузькі й чорні Альбертинині валізи. Вони здавалися мені схожими на труни і я не знав, що вони принесуть до мого дому: життя чи смерть. Та я навіть не поставив собі цього запитання того ясного ранку, коли минув жах залишитися в Бальбеку, щасливий тим, що забираю Альбертину. Спершу мама поставилася до мого наміру прихильно (вона говорила з моєю приятелькою лагідно, адже ненька бачила свого сина важко зраненим і була вдячна його юній коханці за те, що та самовіддано доглядає його). Але мама пройнялася ворожнечею, коли я домігся всього, чого бажав, і коли дівчина зажилася в нашому домі, та ще й у пору, коли були відсутні батьки. Не можна сказати, щоб мати була мені в цьому завжди ворогом. Як давніше, коли не сміла більше витикати мені нервозности, лінощів, так і тепер, вона переборювала себе – чого я, мабуть, у цю мить не розумів, а чи не хотів розуміти – і втримувалася ганити дівчину, яку я називав моєю нареченою, – навіщо їй псувати мені життя, під'юджувати мене проти майбутньої дружини, а що як це вилізе мені боком, коли по її, материній, смерті я гризтиму себе за те, що засмутив її одруженням із Альбертиною. Не мавши надії відвернути мене від цього вибору, мама воліла вдавати, ніби його схвалює. Але всі, хто бачив її в ту добу, запевняли, що до її скорботи від утрати матері домішувалася вічна заклопотаність. Від цього рою клятих думок, від душевної гризоти голова в мами пашіла, і, шукаючи прохолоди, вона раз у раз відчиняла вікна. На якийсь рішучий крок вона не зважувалася з остраху "чинити на мене тиск" і занапастити те, що вважала за моє щастя. Вона не могла навіть виступити проти Альбертининого перебування в нашім домі. їй не хотілося бути суворішою за пані Бонтан; хоча ця справа передусім стосувалась цієї останньої, та, на превеликий материн подив, не бачила тут якоїсь непристойности. У кожному разі неня шкодувала, що мусить покинути нас удвох, вирушаючи зараз же до Комбре, де вона могла затриматися (і справді затрималася) на кілька місяців, поки моя бабуся в перших потребувала її опіки і вдень і вночі. У Комбре мамі підсобляв добрий і самовідданий Лагранден; він пнувся зі шкури, відкладав із тижня на тиждень повернення до Парижа – не те що близько знав мою бабусю, просто недужа була материна подруга, та й годі, до того ж, як він відчував, хвора – вже не житець на цьому світі, – дорожила його увагою і не могла обійтися без нього. Снобізм – важка душевна хвороба, тільки що їй, на щастя, підлягає не вся душа. Сам я, навпаки, був дуже радий маминому від'їздові до Комбре; інакше я боявся б, як би мама не виявила Альбертининої дружби з мадемуазель Вентейль, а сказати Альбертині, щоб вона з цим крилася, я не міг. У материних очах то була б нездоланна перепона не лише для мого одруження (про шлюб вона просила мене ще не говорити з моєю подругою, та й сам я все частіше гнав від себе думку про нього), а й для того, щоб Альбертина пожила ще трохи в нас. Якщо не зважати на цю таку важливу для мами й незнану їй причину, мама, з одного боку, вдаючи вільнодумку бабусю, шанувальницю Жорж Санд і сповідницю того, що кожна шляхетна душа неодмінно доброчесна, а з другого – збита з пуття моїм згубним упливом, ставилася вже поблажливо до жінок, чиє поводження суворо засуджувала колись (ба навіть і тепер, якщо ті належали до її паризьких або комбрейських знайомих та приятельок), але я хвалив перед мамою їхні високі прикмети, і вона багато чого їм вибачала, бо вони кохали мене.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: