Не приваблювала мене Справедливість, чий непоказний портрет із дрібними прабильними рисами скидався на обличчя деяких гожих комбрейок, побожних і черствих, яких я бачив у церкві і які давно вже були резервістками Несправедливости. Й лише згодом я збагнув, що своєю дивовижною красою, незвичайною самобутністю ці фрески завдячують тій великій ролі, яку відіграє в них символ; завдячують також тому, що дія на фресці не є символ, бо символічна ідея в ній не виступає ніде, — а чимось живим, справді відчуваним і матеріально дотикальним: саме це й надавало фрескам більшої переконливосте, більшої влучносте, через це їхня повчальність ставала ще мальовничіша, ще яскравіша.
Те саме можна було сказати й про безталанну посудницю: хіба нашу увагу не привертав її живіт завдяки тягареві, який обважнював його? Так само думка смертенних найчастіше буває звернена до реально відчутної, болісної, темної, утробної сторони смерти, до її споду, саме до тієї її сторони, яку вона їм відкриває, яку брутально дає відчути і яка куди схожіша на тягар, що їх розчавлює, на стиснений віддих, на спрагу, ніж на наше уявлення про смерть.
Очевидно, ці падуанські Чесноти й Вади було вдано вельми правдиво, коли вони здавалися мені так само живими, як вагітна служниця, і якщо та сама уявлялася мені не менш алегоричною, ніж вони. І може, ця непричетність (принаймні позірна) людської душі до цноти, яка діє через людину, має, окрім своєї естетичної вартости, коли не психологічне, то принаймні, як кажуть, фізіономічне підґрунтя. Згодом мені доводилося зустрічати, в монастирях наприклад, справді святе втілення діяльного милосердя, й воно здебільшого мало завзятий, рішучий, незворушний і шорсткий вигляд хірурга. На його обличчі годі було прочитати співчуття, розчулення людським стражданням, страх доторкнутися до болячки; то було лице непривітне, невабливе, але наділене високістю щирої доброти.
Тоді як посудниця, несамохіть возвеличуючи Франсуазу (так Заблуд вияскравлює блискучий тріумф Істини), частувала всіх кавою, про яку мама відгукувалася, що це гаряча водичка, та й годі, а потім носила нам у кімнати окріп (краще сказати — літепло), я простягався в ліжку з книжкою. Кімната старанно берегла свою трепетну прозору свіжість від полудневого сонця, чий блищик усе-таки примудрявся промкнути крізь щілину в прочиненій віконниці золотаві свої крильця й завмирав між рамою та шибкою, в кутку, ніби метелик на квітці. Читати в такому півмороці було важко, відчуття яскравого денного світла давав стукіт, який долинав з вулиці Кюр (це Камю, запевнений Франсуазою, ніби тітка не "відпочиває" й, отже, можна стукати, збивав старі ящики), — стукіт, який відлунював у повітрі, звичному для спекоти, прискав, викрешуючи далеко круг себе криваво-червоні зірки; підпрягалися до цього враження й мухи, влаштувавши мені свій літній концерт камерної музики. Ця музика не створює уявлення про літо, як мелодія людської музики, почута випадково погожого літнього дня, що нагадує потім вам про літо. Мушина музика, пов'язана з літом тісніше, народжена в сонячні дні й воскрешувана завжди лише разом з ними, містячи в собі часточку їхньої сутносте, не тільки відроджує їхній образ у нашій пам'яті, а гарантує, що вони повернуться, гарантує, що справді оживуть, ось тут, довкола, поряд.
Цей холоднавий півморок мансарди був проти яскравого вуличного світла тим самим, чим є тінь щодо сонячного променя, — тобто так само осяйним, і він малював у моїй уяві цілісну картину літа; якби надумав пройтися, я міг би тішитись лише її фрагментами. Отож півморок сприяв моєму відпочинку, який зазнавав (завдяки пригодам, описаним у тих книжках, котрими я тоді зачитувався), подібно до нерухомої п'ятірні, зануреної в водотечу, поштовхи й нуртування потоку життєдіяльносте.
Але навіть коли після давучої спеки хмарилось, коли зривалася буря або налітав шквал, бабуся все-таки вмовляла мене вийти з хати. І я, не згортаючи своєї книжки, й далі читав у садку, під каштаном, за трельяжем обтягненої полотном альтанки, і сидів там схований від очей тих, хто міг завітати до нас у гості.
І хіба мої думки теж не були своєрідним сховком, у глибу якого я зоставався невидимцем, навіть коли спостерігав, що діється навколо? Якщо бачив певну річ, свідомість, що її бачу, відокремлювала мене від неї, оточувала її. тонкою духовною оболонкою, й це не дозволяло мені торкнутися до її матерії. Матерія б здиміла, перш ніж би я встиг до неї сягнути, — так, якщо до мокрого предмета піднести розпечене тіло, воно не зможе доторкнутися до його вологости, позаяк круг предмета завжди утворюється шар опару.
Поки я читав, переживання на тому барвистому екрані, який розгортала моя свідомість, — переживання, породжуваного як найпотаємнішими моїми бажаннями, так і чисто зовнішнім сприйняттям виднокола, що світило перед моїми очима в кінці садка, найпотаємнішим моїм пориванням, тією в вічному русі підоймою, яка орудує всім іншим, була певність у багатстві думок, у чарах книжки, було бажання засвоїти їх, хоч би яка була ця книжка. Іноді я купував дещо навіть у Комбре, в книгарні Боранжа, розташованій задалеко від нашого дому, тож Франсуаза не сягала аж туди, роблячи закупки в Камю. Ця книгаренька мала багатий вибір канцелярського приладдя та книжок, цілу мозаїку брошур і часописів, що висіли на вірьовочках на обох стулках дверей, таємничіших і багатодумніших, ніж портал собору. Купував я ту чи ту річ тому, що чув про неї з вуст учителя або шкільного товариша, котрий зглибив, як мені тоді здавалося, таїну істини й краси, а я не стільки розумів їх, скільки вгадував, і пізнання було неясною, але незмінною метою мого мислення.
Слідом за цією корінною вірою, що під час читання безперестань підіймалася зсередини в одкритті істини нагору, снувались чуття, пробуджувані дією, в якій я брав участь, бо в ці літні полудневі години траплялося більше драматичних подій, ніж у декого протягом цілого життя. Ці події відбувалися в книжці, яку я читав. Щоправда, персонажі, казала Франсуаза, не були "справдешніми". Проте всі емоції, які змушує нас зазнавати радість чи горе сущої людини, виникають у нас із допомогою образів цієї радости чи горя.
Майстерність першого оповідача полягала в тім, аби з'ясувати, що єдиний істотний первень у структурі наших емоцій — це образ, а спрощення зовсім ліквідувало б реальних персонажів і стало б вирішальним удосконаленням. Хоч би яку глибоку симпатію відчували до живої істоти, ми сприймаємо її переважно нашими почуттями, тобто, вона зостається для нас непрозорою, мертвим вантажем, котрого нашій вражливості не до снаги підняти. Коли б цю живу істоту спіткало лихо, воно схвилювало б лише крихітну часточку нашого спільного уявлення про нього; ба більше, сама ця істота перейнялася б лише невеличкою частиною цього спільного уявлення, яке склалося в неї про себе.
Щаслива знахідка першого белетриста полягала в тім, що він здогадався замінити непроникні для душі частини рівною кількістю частин неречевих, себто таких, які здатна осягти наша душа. Відтак чи нам не все одно, що вчинки і почуття цих нових істот лише здаються нам істинними? Адже ми зробили їх своїми, адже це трапляється з нами самими, адже ми гарячково перегортаємо сторінки, з ними пов'язані наш прискорений подих і напружений погляд. Тільки-но автор приводить нас до такого стану, коли, як і за будь-якого суто внутрішнього стану, всяке набуває подесятеренної сили, коли його книжка хвилює нас, як хвилюють видива, але ясніші, ніж уві сні, й спогад про них збережеться довше, — як добру годину в нас нуртують усі радощі й усі болещі, тим часом у житті пішли б цілі роки, щоб пізнати лише деякі з них. Причому найяскравіших ми так би й не знали, бо повільність, із якою вони плинуть, заважає нам сприймати їх. (Так само і серце наше змінюється, і це нам болить найбільше, але ми знаємо про цей біль тільки з книжок, завдяки силі уяви. Насправді воно змінюється так само повільно, як повільно заходять явища природи; послідовно закарбовувати в свідомості кожен з його станів ми ще вміємо, зате нас звільнено від безпосереднього відчуття того, як стається ця зміна.)
Уже не так інтимно близький моїй сутності, наполовину відірваний від моєї душі йшов за життям героїв краєвид, серед якого розгорталася дія і який справляв, одначе, на думку куди сильніше враження, ніж інший, той, що поставав перед моїм зором, тільки-но я відривавсь од книжки. Ось так, два літні сезони, сидячи на осонні в комбрейському садку, я завдяки книжці марив гористим і річнистим краєм, де переді мною бовваніло багато тартаків і де на дні потічків з бистрою водою гнили корчі в заростях різохи. Неподалік пнулися невисокими мурами гірлянди фіолетових і ясно-жовтих квітів. А що я ввесь час мріяв про жінку, яка покохала б мене, то в ті два літа ця мрія була овіяна прохолодою гірських річок, і хоч хай би хто була та жінка, чий образ я викликав в уяві, обабіч неї неодмінно, мов барвисті плями, виростали гірлянди темно-бузкових і ясно-жовтих квітів.
Ставалося це не лише тому, що образ, про який маримо, завжди лишається відзначеним, оздоблюється і збагачується відблиском химерних барв, які оточують його в нашій уяві. Краєвиди, про які я читав, були для мене не просто краєвидами, хай навіть мальовничішими за комбрейські, але, власне, до них подібними. Завдяки зробленому автором доборові, завдяки довірі, з якою моя думка поривалась уявляти все це і ніби вбачала в тому одкровення (таке враження навряд чи могло скластись у Комбре, надто ж у нашому садку, цьому непоказному витворі безкрилої фантазії садівника, якого так зневажала бабуся), — ці краєвиди здавалися мені істотною частиною самої Природи, гідною докладного вивчення.
Якби рідні дозволяли мені відвідувати описані в книгах краї, я був переконаний, що домігся б великих успіхів в осягненні істини. Справді, хоча нам завжди здається, ніби нас оточує наша душа, вона не уявляється нам у вигляді незрушної в'язниці, а проте ми пориваємось вирватися з неї у зовнішній світ. Це прагнення не позбавлене нехоті, бо ми чуємо круг себе все ті самі звуки, але то не луна, що докочується ззовні, а відголосок внутрішнього бриніння.