Факти в справі Містера Волдемара

Едгар Аллан По

ФАКТИ В СПРАВІ МІСТЕРА ВОЛДЕМАРА

Я не збираюся, звісно, вважати це за якусь дивницю, що надзвичайний випадок із містером Волдемаром викликав різні розмови. Чудом хіба могло б статись інакше — надто в даних обставинах. Наслідком бажання всіх причетних сторін приховати справу від публічности, — принаймні, хоч на теперішній час або ж поки ми матимем дальшу нагоду для дослідів — наслідком наших зусилів цього досягти у громадянстві прокладало собі шлях довільне чи то перебільшене трактування, стаючи джерелом багатьом прикро-фальшивим уявам; і зовсім природним чином ширило в людності недовір'я.

Тепер це є річ доконечна, щоб я подав факти — скільки я розумію їх сам. Ось вони, у стислому викладі:

Протягом останніх трьох років моя увага не раз зверталася на месмеричні проблеми; десь тому дев'ять місяців мені спало на мисль, що в ряді зроблених досі експериментів була вельми значна і ніяк не зрозуміла прогалина: жодного разу не месмеризовано ще нікого in articulo mortis.* Лишалося з'ясувати, по-перше, чи існує у пацієнта в такому стані якась чутливість до магнетичного впливу; по-друге, коли б вона існувала, послаблюється вона чи посилюється даним станом; по-третє, в якій мірі, чи то, інак кажучи, на як довгий час можна стримати цим процесом владний наступ смерти. Були в мене ще инші точки до вияснення, але ці найбільше збуджували мою цікавість, — а надто остання, в звязку із надзвичайно важливим характером її вислідів.

Шукавши довкола себе за якимось об'єктом, що на ньому я міг би дослідити ці питання, я натрапив на думку про мого друга, містера Ернеста Волдемара, добре відомого складача "Bibliotheca Forensica" та автора (під псевдонімом "Іссахар Маркс") польських перекладів "Валленштайна" та "Ґарґантюа". Містер Вольдемар жив від року 1839 найбільше в Гарлемі, штат Нью-Йорк. Особливо одмітний він єсть (а чи був) надзвичайною худорлявістю своєї особи — ногами це викапаний Джон Рандолф — та ще сивизною своїх бакенбардів, в одміну від чорного волосся на голові — всі думали через це, що він носить парик.

Темперамент він мав, безперечно, нервовий, і це робило з нього добрий об'єкт для месмеричних експериментів. При двох чи трьох нагодах я надихнув йому сон без особливих труднощів, але мусив розчаруватися в інших наслідках, що їх я уважав наперед за природні для його своєрідної конституції. Його воля ніколи не підлягала моєму контролеві цілковито до краю, і що до clairvoyance* я не міг досягти з ним нічого певного. Я завжди приписував ці свої невдачі лихому станові його здоров'я. Кільки місяців перед нашим знайомством його лікарі констатували в нього укоренілі сухоти. І він мав, справді, звичай говорити про свою скору кончину спокійно, як про річ неминучу, не варту жалів.

Коли ідеї, що про них я тут згадував, уперше мені явились, це була, звичайно, дуже природна річ, що я мав подумати про містера Волдемара. Я надто добре знав його тривку філософію, щоб сподіватися від нього якогось вагання; а родичів, які б могли уступитися, в Америці він не мав. Я одверто розповів йому справу — і, на диво мені, він ніби живо нею зацікавився. Я кажу, на диво, бо хоч він завсіди і довіряв себе зовсім вільно моїм експериментам, а проте ще ніколи не подавав мені ознак співчуття до того, що я робив. Його недуга була такого роду, що дозволяла точно обчислити час, коли вона мала завершитися смертю; і врешті ми поєднались на тому, що він має послати по мене приблизно за двадцять чотири години до того часу, який лікарі об'являть часом його кончини.

Минуло оце трохи більше, як сім місяців, відколи я дістав од самого містера Волдемара такого змісту записку:

"Мій дорогий П.

Ви можете зовсім добре явитися зараз. Д. та Ф. згодились на тім, що я не зможу прожити далі, як до завтрого півночі; і я думаю, вони визначили час дуже близько.

Волдемар"

Я дістав цю записку півгодини по тому, як її написано, і через п'ятнадцять хвилин був у покої хворого. Я не бачив його перед тим десять день і жахнувся на страшну зміну, що її цей короткий час у нім довершив. Обличчя йому взялося олив'яним кольором; очі зовсім утратили блиск і виснаження було таке сильне, що шкіра на вилицях трісла. Пульс був ледве помітний. Він зберіг, однак, надзвичайним чином і розумову, і, до певної міри, фізичну силу. Він говорив розбірно — приймав деякі паліятивні ліки без сторонньої помочи — і, коли я зайшов до покою, занятий був тим, що заносив якісь замітки до пам'ятної книжки. Його піддержувано на ліжку подушками. Лікарі Д. та Ф. були присутні в кімнаті.

Стиснувши Волдемарові руку, я одвів цих джентлменів на бік і дістав од них докладне звідомлення про стан пацієнта. Ліва легеня була вже протягом вісімнадцятьох місяців в напівзакостенілому чи хрящовому стані і, звичайно, вже не годилася для життьових потреб. Права, в горішньому відділі так саме частково чи й цілковито закостеніла, а нижня частина являла собою суцільну масу гноїстих туберкул. Було й кільки великих каверн, а в одній точці зайшло постійне прирощення до ребер. Ці явища в правій легені належали поглядно до недавнього часу. Костеніння ішло незвично хутко: місяць тому не було його ще й знаку, а прирощення спостережено доперва в останні три дні. Незалежно від сухот лікарі мали здогад про аневризм аорти; але в цій точці симптоми закостеніння заважали зробити точну діягнозу. Думка обох лікарів була така, що містер Волдемар мав померти назавтра опівночі (в неділю). Зараз була субота, сьома година увечері.

Полишаючи ліжко хворого для розмови зі мною, лікарі Д. та Ф. остаточно з ним попрощалися. Вони не намірялися повернути; але, на моє прохання, згодилися завітати до пацієнта взавтра, о десятій увечері.

Коли вони пішли, я одверто поговорив з містером Волдемаром про його близьку кончину і зокрема про задуманий експеримент. Він заявив себе до нього і тепер цілком доброзичливо; навіть непокоївся тим, щоб його таки зроблено, і спонукав мене приступати зразу. При цьому були присутні чоловік та жінка — доглядачі коло хворого; але для справи такого роду, не мавши надійніших свідків на випадок якої несподіванки, а не почував себе досить вільно. Тому я відклав свою спробу на завтра, на восьму увечері, коли прихід студента-медика, що з ним я був дещо знайомий (містер Теодор Л-л), мав увільнити мене від цієї трудности. Мій план був спершу такий, щоб ждати лікарів, але я був змушений діяти, по-перше, через рішучі заяви містера Волдемара, а, по-друге, через свою певність, що не слід марнувати й хвилини, бо він, очевидно, хутко згасав.

Містер Л-л був такий ласкавий, що згодився на моє побажання робити замітки про все, що лиш має статись; це з його записок я й беру здебільшого те, що маю тут розповісти — або в стислому викладі, або виписане verbatim.*

Була десь за п'ять хвилин восьма, коли я, взявши пацієнтову руку, просив його засвідчити містерові Л-л так виразно, як тільки змога, що він (містер Волдемар) має певне бажання, щоб я зробив над ним, у його теперішньому стані, спробу месмеризації.

Він одмовив тихо, але зовсім розбірно: "Так, я цього хочу", — додавши зразу по тому: "Боюсь, ви задовго гаялися".

Поки він це казав, я розпочав над ним паси, що їх був засвідчив уже, як найбільше для нього впливові. Перший боковий порух моєї руки через його чоло, очевидно, вплинув на нього; а проте, дарма, що я докладав усіх своїх сил, ніякого дальшого видимого ефекту досягти мені не вдалося, аж до кількох хвилин по десятій, коли, згідно з умовою, явилися лікарі Д. та Ф. Я пояснив їм в небагатьох словах свій намір, а як вони не подали жодних заперечень, кажучи, що хворий уже конає, я без вагання повів свої операції далі, змінивши, однак, бокові паси на низхідні та скерувавши свій зір цілковито на праве око хворого.

В цей час пульсу у нього не чути було, а дихання було трудне й хрипке, з інтервалами у півхвилини.

Це становище лишалося загалом без зміни протягом чверть години. Потім того, одначе, природний, але дуже глибокий віддих злетів із грудей смертельника, і трудне дихання враз перестало, тоб-то сказать, його трудність не стала вже явна; інтервали не зменшились. Конечності пацієнтові стали холодні, як лід. П'ять хвилин до одинадцятої я спостеріг безперечні ознаки месмеричного впливу. Безживно-склисте обертання ока змінилося на той вираз трудного зоріння в середину, що його можна бачити тільки при месмеричному сні і ніяк неможливо не розпізнати. Кількома хуткими бічними пасами я змусив повіки хворого затремтіти, як буває при засипанні, і ще кількома — заплющитись зовсім. Але я не вдовольнився цим, а повів маніпуляції далі, зусильне, із найповнішим застосуванням волі, аж поки досяг цілковитого заціпініння членів заснулого, примістивши їх наперед у зручне видимо становище. Ноги лежали на всю довжину; подібно і руки, уложені на постелі в помірнім од стегон віддаленні. Голова була злегка піднесена.

Коли я все це закінчив, була саме північ, і я запросив присутніх джентлменів оглянути стан містера Волдемара. Після деяких спроб вони признали його в надзвичайно досконалому стані месмеричного трансу. Цікавість обох лікарів була сильно подражнена. Доктор Д. одразу рішив лишитися з пацієнтом на цілу ніч, а доктор Ф. покинув нас із обіцянкою повернутися на розсвіті.

Містер Л-л та доглядачі залишились.

Ми ніяк не займали містера Волдемара аж до третьої ранку, коли я наблизивсь до нього і знайшов його в тім самісінькім стані, як при відході доктора Ф.; тоб-то він лежав у тім самім становищі, пульсу було нечутно, дихання слабе (майже неслідне, хіба що приставивши дзеркало до губів), очі натурально заплющені, всі члени цупкі й холодні, як з мармуру. Одначе, усе це ніяк ще не мало вигляду смерти.

Приступивши до містера Волдемара, я зробив певного роду напівзусилля так вплинути на його праву руку, щоб вона ішла за моєю (я водив нею злегка взад і вперед понад ним). У подібних спробах із цим пацієнтом я ніколи досі не мав цілковитого успіху і, звичайна річ, мало надіявсь на нього тепер; коли ж, на диво, його рука дуже слухняно, хоч і слабо взяла рухатися за кожним напрямком, який тільки я визначав своєю. Я зважився спробувати кільки слів розмови.

— Містер Волдемар, — запитав я, — ви спите?

Він не відказував, але я спостеріг тремтіння довкола губів, і це мене змусило повторити питання знову і знову.

1 2
загрузка...