Він не віддав би в руки дурневі свого щойно спеченого зятя.
— Ясно. А що ви чули ще?
— Всі переконані, що в Люсі Пікерінг з ним щось-таки є. Люсі, звичайно, може завести роман з першим-ліпшим ідіотом у Каїрі, це її право, але єдиний мужчина, з яким у неї є якась близькість,— це Скотт, так принаймні говорять. Моя дружина, наприклад. Вони й до мене на весілля прийшли разом.
— Це нікого не стосується,— з несподіваним роздратуванням сказав Куотермейн.— Я вам ось про що: Скотту потрібен друг, близький до Уоррена, і ви можете стати саме такою людиною.— Тепер Куотермейн уже не повчав, він наказував.
— Я? Та на біса мені здався ваш Скотт?
— О, не варто так норовитися. То в нього така манера розмовляти.
— Я й не думаю норовитися.
— До цієї самої історії в Джало Скотті не був таким відлюдком. Не було в нього й такої підозріливості. Щоправда, він не з балакучих, зате й не рядова людина, йому це можна вибачити. Адже ви не бачили його в ділі, Бентінк.
— Який жаль!
— Не говоріть дурниць. Треба, щоб там у вас нарешті зрозуміли: Скотт досі не може забути вбивства Пікерінга та інших своїх товаришів. Думка про це штовхає його казна на що.
— Який жаль!— повторив Бентінк.
— Перестаньте кривлятися! Біда в тому, що Скотт зараз дуже підозріливий, він усе ще сушить голову над цією проклятою історією. А знаючи Скотті, можу вам наперед сказати: коли він докопається до самої суті, він не сидітиме склавши руки. І найгірше, що він підходить до всього з точки зору особистої відповідальності. В усьому винуватить Черча. Треба, щоб вони це зрозуміли, поки не пізно.
— А що ж тут розуміти? Що він, по-вашому, може зробити?
— Звідки мені знати?— відповів Куотермейн.— Тільки богу відомо, що в нього на думці. Мабуть, Черч. В кожному разі Скотта чекають неприємності. Я просто відчуваю, як він ось-ось нахромиться на них. І тоді йому дуже потрібні будуть друзі.
— Гаразд. Чого ви хочете од мене? Сказати Уоррену, що він мій друг?
Куотермейн ніби й не чув його зневажливого тону.
— Вам, мабуть, не раз доводилося чути про Шкерінга...
— Ще б пак! Не людина, а якесь чудо!
— Він і справді був чудом. В тім-то й біда. Але половина цього чуда — Скотт. Скотт — це реалізація задуму і його успіх. Сам Пікерінг був невдахою. Він був оригінал, бунтівник, дивак і джентльмен. І завжди по зав'язку напханий всілякими талановитими, але вкрай навіженими ідеями. Проте, як правило, втілював у життя ці ідеї Скотт. Коли Пікерінг домовився з французами про трасу через пустелю, від озера Чад і просто через розташування італійської армії, і коли він перший двічі перетяв пустелю на півдні, і коли він здійснив свій знаменитий перехід по Тріполітанському шляху мало не під німецьким конвоєм,— задумано все це було Пікерінгом, але здійснено, і до того ж блискуче здійснено, Скоттом. Саме Скотт розробляв плани, вів загін, складав карти і приймав рішення. Пікерінг вигадав перший шляховий патруль, що діяв за триста миль од фронту, в тилу в італійців, але повів нас туди Скотт і вивів звідти непоміченими також він. Пікерінг задумував, а Скотт робив справу. Вони чудово доповнювали один одного. І прикро бачити, що Пікерінг став героєм легенди, а про Скотта — людину надто скромну, щоб на це претендувати, і геть позбавлену марнославства,— ніхто так і не знає. Хоча й це неважливо. Адже сам він ніякої кривди не відчуває. Але зараз, коли Скотті свідомо накликає на себе біду, треба декому нагадати про все це.
Бентінк був невдоволений.
— Та я ж ніщо,— сказав він.— Велика цяця — зять генерала! І все-таки я не розумію, що ви знайшли в цьому Скотті такого незвичайного? Кого він цікавить?
— Мене й багато інших. Скотті люблять, бо на нього можна у всьому звіритись. І людина він незвичайна тому, що робить свою справу краще за інших.
— Що ж, по-вашому, він також чудо?
— Не в цьому річ. А в тому, що Черч його безумовно ненавидить, бо недаремно ж і Скотт так ненавидить Черча. І я намагаюся використати ваіе, щоб якось пом'якшити ставлення до Скотта Уоррена або тих, хто стоїть над Уорреном, якщо їм до нього хоч трохи не байдуже.
Бентінк знизав плечима:
— А кривавий Черч таки послав Пікерінга на небо? Це правда?
Повертатися до минулого було важко, і Куотермейн нервово торсав губу під густим чорним вусом.
— Схоже на те, що правда,— сказав він.— Черч потрапив тут у скрутне становище. Роммель перехитрив його обманним маневром на півночі. Він же нездара, цей кривавий Черч. Кинув усе, що мав, на північ, а потім зрозумів, що його ввели в оману і що йому нічим затримати німців, а їхні моточастини пруть через цю ваді, відрізаючи шлях до відступу і йому самому, й усім іншим. Під руками не було нікого, крім шляхово-топографічного загону Пікерінга, який прибув із Сіви, коли бої вже почалися. Черч наказав Пікерінгу удержувати підступи до ескарпу будь-якою ціною, забувши попередити, що район всуціль заміновано. Перші два грузовики підірвалися на мінах. А потім ударила наша артилерія, яку Черч у паніці теж забув попередити; вона спрямувала весь свій вогонь на це місце й рознесла на шмаття те, що лишилося від Пікерінга та його загону. Після того Роммель пройшов через ескарп безперешкодно.
— Але ж Скотт зостався живий і ви так само,— докинув Бентінк.
— Сем і я через поломку грузовика застряли миль за сто звідси. Скотт і Атия примчали з пустелі, щоб приєднатися до Пікерікга. Вони приїхали сюди на джипі, коли все вже було майже закінчено — лишилось криваве місиво. Довколишня місцевість була схожа на бойню. Наш загін завжди був нечисленний і міцно спаяний. Всі ми були друзями. І ті з наших хлопців, кого не пошматувало біля бочок із смолою, лежали вздовж бруствера траншеї з жахливими ранами, з смертельними ранами, а Скотт і Атия нічим не могли їм допомогти, бо Черч на цей час уже відвів свої війська і бої пересунулися в інше місце. Скотт не мав рації, тому не міг сподіватись на допомогу повітряних сил. Та й живих лишилося тільки четверо. Вони знайшли тіло ХІікерінга, або, точніше, те, на що воно перетворилось, розкидане по всіх цих бочках із смолою. А тих, що їхали в першому грузовику, ніби й не існувало; дихали тільки Джек Тейгі та поляк Цізельський — їм обом одірвало ноги вище колін. Близький друг Скотта Мозес Броді — інженер з рудою чуприною й рудою бородою, вищий од вас на голову і вдвоє за вас огрядніший,— Сем, бувало, боровся з ним, аж поки вони один одному мало всіх кісток не поламають,— Мозес був ще живий, але йому одчахнуло пів-обличчя і спалило всю шкіру на тілі. Він попросив Скотта, щоб той його дострелив. Скотт так і зробив.
— Господи...
Тоді Атия пішов через мінне поле, щоб винести одного з наших шоферів, Керрі — молоденького шотландця ваших років, який так і сидів у канаві, скоцюрбившись за баранкою грузовика: вибуховою хвилею йому ввігнало кермо у живіт. Атия відбувся щасливо: він втратив тільки два чи три пальці на нозі та половину сідниці. Скотт залишився з трьома пораненими,— вони були ще живі,— й Атиєю, який ледве повз, заливаючи все довкола власною кров'ю. Скотті сяк-так навантажив усіх у свій джип і подався на розшуки переднього краю — байдуже чийого. їх обстріляли наші літаки. Одному з поранених, кращому нашому механіку Тік-так-Сімпсону куля прошила голову. Другий також помер. Коли Скотті нарешті натрапив на свою частину, в живих були тільки Атия та ще один солдат, новозеландець Понтінг. Але в Понтінга були вибиті очі й пошкоджений мозок, і хоч він не віддав богові душу, досі валяється в якомусь госпіталі,— краще б йому померти.
— А що Скотті сказав потім цьому виродкові Черчу? — запитав Бентінк.— Бач, який паршивий недоносок!
Куотермейн розім'яв у руці кілька стеблин солончакової трави й кинув порох на вітер, який тепер майже зовсім ущух.
— Деякий час Скотті не розумів, що саме сталося. Справу намагалися зам'яти. Але Скотті не так-то легко збити з пантелику, і поступово він допетрав, що тут до чого,
— І не здійняв шуму?
— Він зустрів Черча в пустелі деякий час по тому; Черч був у гусарів і сидів на приступці командирського броньовика. Він ввічливо привітався до Скотта й навіть вдав на обличчі смуток. Скотт втратив самовладання і просто в вічі обізвав його кривавим убивцею.
— І Черч це чув?
— Половина армії це чула. Бо чому ж, по-вашому, його прозвали кривавим Черчем? Скотті прокричав йому це в обличчя і пішов геть. Там був гусарський полковник, якийсь Сент-Джон, ви його, мабуть, знаєте, бо він, напевне, витанцьовував на вашому весіллі разом з усією цією зграєю... Так от, цей самий Сент-Джои сидів у броньовику; він вискочив і хотів узяти Скотта під варту. Але Черч, попри весь його ідіотизм, цього разу виявив здоровий глузд і не дозволив. "Відставити!" — наказав Черч і пояснив Сент-Джону, що арешт Скотта не допоможе їм виграти битву. Він сказав, що в них із Скоттом свої рахунки і що тепер вони квити..,
— Молодець Черч! — вигукнув Бентінк, в ньому заговорив інстинкт спортсмена, який поважає чесну гру.
Куотермейн відчув це й сказав:
— У школі вам вбили в голову різні дурниці, Бентінк. Циніки плещуть, ніби Черч побоявся віддати Скотта до військово-польового суду, не бажаючи, щоб той виклав там усе, що думає відносно влаштованої ним бойні.
— І це правда?
— Можливо.
— А Скотт так би й зробив?
— Очевидно, ні, принаймні тоді. Скотт розпалюється дуже повільно. Але, як і всі небагатослівні сакси, кінець кінцем, доходить до кипіння. Зараз він майже визрів. І через те я глибоко переконаний, що Скотті щось замишляє. Для нього це пахне неабиякою небезпекою, бо, раз вирішивши, Скотт уже не відступиться, а винуватцем усього він вважає певну людину, одного ідіота, хоча ніякої різниці між Черчем і будь-яким іншим генералом в усій цій чортовій британській армії не було й немає...
— Та що ж він може зробити Черчу тепер? Ну, дасть йому по пиці, а далі?
— Не знаю, Бентінк. Певен тільки в одному: Скотт зробить те, що підкаже йому сумління...
— А ви не можете його переконати, що вже занадто пізно?
— Та я, їй-право, не дуже схильний його зупиняти. Я хочу тільки заручитися, що йому не скрутять в'язи. І якщо ви неспроможні нічого для нього зробити, то, може, щось вийде у вашої приятельки Люсі Пікерінг? Поговоріть з нею про Скотті.
— З Люсі? А чому б вам не поговорити з нею самому? — здивувався Бентінк.
Куотермейн похитав головою:
— Не можу.
— Чому? Ви її не любите?
Куотермейн надовго задумався.