І американці неодмінно одішлють його, коли оклигає.
Маєвський похитав головою.
— А ми гадаємо, що ні. Тому й тривожимось. І просимо вас заявити, що йому хочеться додому. Треба зробити це, поки вони не вигадали, що він зовсім цього не бажає. Будуть тримати його силоміць, а писатимуть казна-що.
— Дурниці! — вигукнув Руперт.— Я цьому не вірю. Маєвський серйозно глянув на нього.
— Ах, містере Ройс, ви не знаєте, як робляться такі справи. Можна вас ще запитати?
Руперт мовчки ждав.
— Літак Водоп'янова збили?
Ройс аж підскочив. Таке йому і в голову не приходило. Збили? Хто? Американці? Можливо. Але ж чому вони про це мовчать? Чому не галасують?
— Не знаю,^ одказав Руперт.— Я навіть про це не думав. Справді не знаю.
— Ви знайшли літак на вісімдесят сьомій паралелі?
— Приблизно там.
— Тобто за триста-чотириста миль від Гренландії. Арктика нікому не належить. У всякому разі, не Америці. Вони не мають права збивати літаки за Полярним колом та ще так близько від нашої країни.
— Я сумніваюся, щоб вони збили його,— сказав, трохи подумавши, Руперт,
Значить, то була катастрофа? . Руперт не міг чогось певного сказати, проте він вважав, що американці неодмінно зчинили б галас, коли б збили російський літак. Все сталося надто далеко од Гренландії. Може, американці воліли за краще мовчати? Якщо їхній радар помітив літак і вони вислали перехоплювач, то це вже нагадувало військові дії, хоч той і летів за сотні миль од американської бази. Чому ж Водоп'янов про це мовчав? Може, він теж чимось завинив? Руперт схилявся до цього й тому спитав:
— А чому ви одразу не заявили про зникнення літака? Адже ваша преса жодним словом не прохопилася щодо цього.
— Ми ніколи не оголошуємо про такі речі. Ви коли-небудь чули, щоб у нас в Арктиці розбивалися літаки?
— Ні, не чув, проте...
— Розуміється, все це стосується лише нас самих. Ми довго шукали...
г— А що ж усе-таки робив ваш літак на вісімдесят сьомій паралелі?
— Провадив геофізичні дослідження. Тобто те саме, що й ви.
— А звідки вам відомо, чим ми займалися?
— Про це повідомив ваш журпал "Аероплан".
Руперт пересів на підвіконня і став милуватися трояндами за сусідською огорожею. Він оце вперше помітив барвисте буяння дикої краси, що нагадала йому про життя і сповнила радістю жити й почувати. І йому чомусь здалося, що він мусить вирішити, хто правий, а хто ні в жорстокій суперечці двох світових гігантів. Вважалось, що винні росіяни. Але ж Водоп'янов не спричиняв "холодної війни", і Руперту навіть мимоволі не хотілося свідчити проти нього. Він не бажаів, щоб Олексія тримали як шпигуна. Проте чи справді він не винен? Чи не займався таки стеженням за американськими радарними станціями?..
— Ні, я нічого не знаю,— щиро заявив Руперт.
— Чого не знаєте? — спитав Маєвський, ніби відповідаючи жартом на жарт.
А Руперт справді вагався, до якого берега пристати, хоч був не з тих, кому важко зробити вибір і хто весь час карається всілякими проблемами. Йому треба якось діяти, не забуваючи про Водоп'янова. А що б він перш за все хотів для Олексія? Руперт пригадав, у якому стані він був сам кілька тижнів тому. Він благав, щоб його одіслали додому, де він матиме той тихий рай, який допоможе забути всі муки, що їх вони спізнали в крижаній пустелі.
— Я не відаю, що робив в Арктиці Олексій,— озвався він.— Ми ніколи про це не розмовляли. Але, очевидячки, він мав для цього не менше підстав, ніж я. Американці мусять одпустити його, коли почуватиме себе добре. Можете не турбуватися.
— А як ви гадаєте? Чи не змогла б його дружина приїхати до нього?
— Звичайно. Але навряд чи пустять вони її на базу. Маєвський зітхнув.
— Авжеж. Ви маєте рацію.
Обидва сиділи в кріслах — Руперт і Маєвський,— а Джо мовчала навпроти Головкіна на позолоченому італійському стільці. Той теж не зронив і слова, тільки очі його то щурились, то посміхались. Джо роздивлялась їхні костюми. Дивно, зодягнені, як люди! Такі самі штани, як у Руперта, і навіть білі манжети виглядають з рукавів. У Маєвського золоті запонки й годинник. Невже навмисне вирядились? Можливо! Та скільки б цей Маєвський не сміявся, а той другий не мовчав, вона певна, що це спеціально підіслані люди, добре навчені своєму реместву.
Джо мовчки прислухалася до бесіди, коли раптом почула на сходах голоси Тесе і Анджеліни. Тесе плакала. Що трапилось? Вона пробачилась і вийшла, а Маєвський, глянувши Рупертові в очі, сказав:
— Ми знаємо, що ви витримали заради Водоп'янова.— Він підвівся.— Голод і холод та неймовірні незгоди...
— Ми не так-то вже й голодували.
— Наші полярники говорять, що ви звершили подвиг, до того ж нечуваний в історії освоєння Арктики.
Руперт мовчав, бо розумів, що його надмірна скромність могла б виглядати навпаки.
— Що ж, бувайте здорові,— мовив росіянин і ще раз попрохав, щоб Руперт повторив кореспондентам все, що він розповів про Водоп'янова. Руперт погодився, заявивши:
— Звичайно.
Він провів їх до парадних дверей, але росіяни неодмінно хотіли попрощатися з Джо, яка налагоджувала стосунки з Анджеліною. Руперт зазирнув до кухні і сказав, що гості відходять. Всі троє — Джо, Тесе і Анджеліна — плакали. Господиня й служниця помирилися. Помирилися ціною "корисних" сухарів, яких тепер і близько не буде. Хай уже ліпше горять оці її свічки, хай навіть згорить дім, аби лише в ньому панували спокій і злагода. Джо втерла сльози й вийшла попрощатися.
— А ви зовсім не такі, як я собі уявляла,— нараз мовила вона.
Маєвський міцно потис їй руку.
— Ніхто не буває таким, як гадаєш. Правда, містере Ройс?
— Звичайно,— сказав той, одчиняючи двері. Відходячи, Маєвський не міг втриматись, аби ще раз не
пожартувати.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Після цих відвідин Руперт став двічі героєм: на Заході і в Росії, хоч останнє не скоро стало відомо.
Англійські газети ганялись за ним ще з часу врятування і навіть намагалися взяти інтерв'ю по радіотелефону, з Мельвіля. Американці просили нічого не розповідати, та поки він приїхав до Сюррея, міністерство авіації оголосило докладні дані про його подвиг. Кореспонденти намагалися будь-що пролізти до шпиталю, стерегли його по дорозі додому, стовбичили під дверима. Він наказав не впускати їх, і шпальти газет зарясніли брехливими вигадками. Руперт дратувався, коли все це читав.
Який він там герой? До чого тут героїзм?
Зате Джо раділа, а Роланд навіть приводив крадькома своїх товаришів подивитися на батька-героя.
Проте й зараз він не хотів нічого розповідати, навіть Джо. Він і сам дивувався, чому так чинить. Це була не гордість, а скорше побоювання чимось осквернити святу правду. Газети кричали про романтичний випадок. Який там у біса романтичний? Пригода їхня була тяжка й неприємна, і ніщо не може прикрасити того, що було.
Руперт вважав, що фізична хоробрість — діло просте й нехитре, коли тебе примушують до цього. А який справжній герой? Моряк, що не полишає корабля, котрий тоне в океані? Льотчик, який звершив дивовижний подвиг? Солдат, що стоїть насмерть? Ні. Герой — це людина, яка в неймовірних умовах робить усе, що треба; і головне тут — не виключна витримка, а те, що, демонструючи її, герой здійснює справу, потрібну людям. Капітан Скотт зазнав невдачі в Арктиці, а от доктор Вільсон, який супроводжував його,— герой. Те саме можна сказати й про Нансена, який вирушив саньми на північ в ім'я великого відкриття. І Ален Бомбар, що переплив у гумовому човнику океан, аби підтвердити можливість існування людини без будь-яких запасів їжі й води,— теж герой. Герой ризикує заради справжньої мети, інакше хоробрість — це лише збіг випадкових обставин і нічого героїчного в ній нема. Власна його пригода — теж дивовижний випадок, якщо не помилка...
Отож весь цей галас про героїзм нічого не вартий. У його вчинках не було жодної користі, хіба що для Водоп'янова, але про це він не бажає говорити.
* * *
Тим часом Водоп'янов, як на лихо, став приводом для дипломатичної війни.
Американці обурювались, що росіяни одкидають їхні докази. Росіяни надіслали протест Данії, яка була володаркою Гренландії. Вони вимагали негайно звільнити льотчика. Одного дня до Руперта з'явилися чотири російські кореспонденти, та він, незважаючи на всі вмовляння, не хотів говорити більше, ніж уже сказав: Водоп'янов хоче повернутися додому, і він певен, що американці відпустять його.
— Щось не гаразд у світі,— жалівся Руперт Джо,— коли цілі країни змагаються за нещасного каліку.
— Та ж вони сваряться тепер через найменшу дурницю,— пояснила Джо.— А може, він сам не хоче повертатись? І таке буває...
Руперт обурився.
— Як це не хоче? Не в тім річ. Чому б росіянам не виждати, поки він стане на ноги?
Та коли інтерв'ю з російським кореспондентом було надруковано й передано по радіо, це тільки підігріло пристрасті, тому що американці погодилися з ним: так, вони неодмінно відпустять Водоп'янова, щойно йому поліп-шає,— чому ж росіяни так галасують?
— Тоді дозвольте нам побачення з ним! — вимагали росіяни.
— Коли переведемо його в інше місце! — заявляли американці.
Думка про Олексія мучила його, і Руперт вирішив поговорити з ним по радіотелефону.
Спершу він звернувся до свого шефа з міністерства авіації Філліпс-Джонса, доброго працівника, але не досить приємної людини. Незважаючи на хворобу, Руперт не хотів порушувати субординацію. Той заявив, що він може чинити на свій розсуд, але ні за яких умов не вплутувати в цю справу свою установу. Руперт погодився і подзвонив американському військовому аташе та попросив замовити йому розмову з Туле, одверто сказавши, що хоче говорити з Водоп'яновим.
— Нічого не можу вам обіцяти,— заявив молодший працівник.
— Гаразд! — погодився начальник, хоч Рупертові довелося ждати, поки "налагодили зв'язок".
О п'ятій вечора аташе з'єднав його з Олексієм. В Туле саме було ополудні.
— Алло, Олексію! — загукав Руперт.— Як ви себе почуваєте?
— Це ви, Руперте? — відповів той.— Алло! Алло! Як ваші справи? Де ви зараз?..
— Слухайте уважно,— перебив Руперт.— Як ваше здоров'я?
— Чудово — все гаразд.
— Так, так. Але ви вже ходите чи ще в ліжку?
— Що ви маєте на увазі?
— Ну, який ваш фізичний стан? — проказав Руперт.— Ви досі лежите?
— Так. І ліжко моє висить догори дригом. Це дуже складна машина,— засміявся Олексій.— По-перше, я досі в гіпсі, але почуваю себе добре.
— А додому не хочете? Це довелося повторити.
— Звичайно.