А нащо? їм все одно не досягнути мети...
Тиждень по тому вони знову пролежали півтора дня, ховаючись од буревію; Руперт відпочивав, гоячи рани на ногах, а Олексій тужив за домівкою.
— Я весь час думаю про дружину — де вона зараз і що робить,— мовив він з болісним сумом.— У Москві, мабуть, немає. Поїхала на станцію в Заполяр'я та все думає, що я загинув...
— А вона хто?
— Лектор. Читає про наших та англійських поетів. Об'їхала всю північ і зяає її не згірш од мене...
Ройс сухо засміявся.
— Дивне заняття...
— А чому? — не розумів Водоп'янов.— її цікаво послухати. І по-англійськи добре говорить. Вона — член партії. Я, мабуть, теж подам заяву. Так, неодмінно подам.
— У вас хіба не всі комуністи? — здивувався Руперт. Водоп'янов зареготав.
— Ні— Не так-то легко стати комуністом. Треба бути гід-щам цього.
Руперт нарешті запитав те, що давно цікавило його: А ви... що ви робили в Арктиці, Олексію? " Водоп'янов ніби й не чув.
ми— Цікаво,— пролунав у темряві його голос,— що вони зараз поробляють на острові Рудольфа? Мабуть, цишуть про мене: "Водоп'янов завжди був вітрогоном, не пофортунило йому, бідоласі!" Звідки їм знати, що у мене такий друг! От буде весело, коли повернусь...
І він тихо засміявся. Справді, непоганий жарт!
* * *
Та згодом їм було не до жартів. Задубіла одежа прилипала до тіла, бороди змерзлися і стали чорно-зеленими од бруду й поту, довге волосся злиплося, очі почервоніли о? вітру й сліпучого блиску снігової пустелі.
Та якось вони побачили птаха — рожевогруду чайку Росса з чорним комірцем довкола шиї. Вона спокійнісінько всілася на сани, і Ройс довго ганявсь за нею, а потім вхопив рушницю і за першим пострілом роздробив її на клапті. Він сердився, що отак по-дурному втратили обід.
— Наступного разу я битиму її лижвою,— пообіцяв Олексієві.
Але той був аж надто втомлений і хворий, щоб якось реагувати. Лише залізна витримка й віра в товариша сяк-так тримали його на світі. Два дні лежав він майже непритомний, але не смів помирати, хоч і тримався на межі життя і смерті.
— Як ваші ноги? — запитав Руперт.
Олексій ледве збагнув у напівсвідомості, що той хоче од нього, і спершу кивнув, а вже потім одказав:
— Погані мої справи. Тільки марна турбота для вас
— Не треба так говорити. Мені зовсім не важко з вами. Ми обоє потрапили в безвихідь, от і все.
Водоп'янов кивнув.
— Ось я визначу наші координати,— заявив Руперт.— Цей птах підказує, що десь неподалік земля.
Лід почав танути. За два дні чалапання по калюжах Олексій з Рупертом геть вимокли, до того ж сипав сніг, навперейми із дощем, а крізь білувато-сірі хмари вряди-годи проглядало сонце, і Руперт хотів самотужки визначити довготу, аби напевно знати, де вони.
З допомогою саней і шовкового парашута він спорудив намет, і хоч його плечі стерті були до крові од чотирьох-тижневої муки, а права нога ледве згиналася, бідолаха довго ладнавсь, щоб упіймати сонце, тільки-но воно визирне з-за хмар.
Десь ополудні розжарена куля з'явилася в окулярі секстанта, і він записав висоту та пішов до намету зазирнути до таблиць.
— Широта 76° 4',— вигукнув він.— Надто відхилилися на південь. Лід дрейфував, поки ми рухались. Кляті болячки,— вилаявся він, віддираючи штани, що поприлипали до ран, де зсунулась пов'язка.— Тепер підемо прямо на схід. Земля мусить бути недалеко.
Водоп'янова все це мало цікавило, а Руперт піймав себе на тому, що розмовляв сам із собою, і вийшов геть, бо в наметі нічим було дихати.
Мокрий сніг більш не падав. Ройс одійшов і знову взявся за підрахунки, хоч погляд і думки були приковані до синьої смуги на горизонті.
— Руперте! — погукав Олексій.
— Що трапилось?
— Нічого. Просто я хотів пересвідчитись, що ви тут.
— Звичайно тут, а де ж іще?
— Без мене ви були б уже далеко,— долинув до нього млявий голос.— І ще не пізно...
Руперт промовчав і, взявши своє причандалля, поплен-тав до височенного торосу, щоб наодинці закінчити розрахунки.
Коли скінчив, аж плюнув спересердя. Не може бути! До острова Патріка ще цілих сто миль! Хіба ж він зможе тягти Олексія так далеко? На протязі місяця! Він і так ледве дихає, плечі попухли й гноїлись од лямок, а болячки на ногах і під пахвами так допікали, що бідолаха весь час ходив розкарячившись та одставивши руки; навряд чи вистачить його на завтрашній день.
Та й концентратів лишилося днів на чотири.
Він довго сидів, дивлячись на кригу. Товста репалась із гуркотом, а в розколинах плавала шуга. Руперту здавалось, що він ненавидить цей лід над усе. В душі нічого не залишилось, крім сліпої ненависті до даремних страждань, до так по-дурному змарнованого життя, яке прожив тільки наполовину. Глупство, та й годі!
— Руперте!
— А хай тобі лиха година! — вилаявся той.— Що там таке? Здихати, то здихати...
Намет був за крижаною брилою, і Руперт навіть не ворухнувся. Та раптом відчув, що скоїлось лихо. Звідти долинали здавлені зойки Водоп'янова. Ройс зірвався з місця і кинувся бігти, розбризкуючи талу воду.
Господи! Прямо під ним, над поваленим наметом, ніби корова над телям, стояв жовтувато-білий ведмідь і водив головою, шкірячи зуби. Олексій був десь під ним, і Руперт бачив тільки його руку, що вчепилася у ведмеже хутро. Ройс з подиву закам'янів. Йому пригадалися безліч випадків, що траплялися з Нансеном, Пірі і мало не з кожним полярником.
Потім оговтавсь, вхопив крижину і пожбурив у ведмедя. Той підвів голову. Інша крижина вцілила йому в морду. Ведмідь знехотя став на задні лапи й, кумедно вивернувши шию, одступив.
— Ну! Ну! — загукав Руперт.— Йди собі геть!
Він знову вцілив, і ведмідь, боязко озирнувшись, задріботів. Руперт скочив униз і стягнув рештки намета з Олексія.
— Живий?
— Звичайно,— кволо обізвався Водоп'янов. Лице його було подряпане.— Візьміть рушницю та підстрельте його.
— Авжеж.
Руперт вхопив рушницю і, скидаючи на ходу брезентовий чохол та заряджаючи її, кинувся до торосу, що за ним ховався ведмідь.
Велетенські лапи чітко відбивалися на снігу, і Руперт мчав по кучугурах та проталинах, забувши про обережність. Його дивувало, як прудко біжить ведмідь. Він провалився в замет і почув роздратоване гарчання. Підвівши голову, побачив ведмедя, котрий причаївся нагорі і, гребучи лапами, готувався до стрибка.
Руперт підвів рушницю й вистрелив. Приклад боляче вдарив, бо він зопалу забув притиснути його до плеча. Ведмідь навіть не ворухнувся. Тоді Ройс бабахнув йому в морду; ведмідь заревів і покотився вниз. Якусь мить він не ворушився,— Руперт теж стояв, мов зачарований. А потім ведмідь, завиваючи, пошкутильгав геть. Ройс зарядив рушницю, виповз із замету й знову прицілився. Та звір надто швидко тікав і за якусь мить щез за торосом. Руперт здерся нагору й знову побачив його.
Постріл —г— і звір упав. Коли Руперт підбіг, щоб добити його, ведмідь підвів голову. Ройс одступив. Та той тільки сумно глянув на нього. Стреливши в шию, він добив бідолаху.
Ведмідь на короткий час повернув їх до життя. Руперт сяк-так обпатрав його, і вони з'їли по сирому шматку.
Після пісної каші й концентратів це здавалося царською їжею.
Намет був геть подертий, але Руперт якось позашивав його, і вони непогано поспали. Проте вранці на них чекала нова біда. Крижина розкололась, і перед самим наметом з'явилася велетенська ополонка, вкрита тонкою кригою. Вперше їм загрожувала реальна небезпека.
— Треба вирушати, й щонайшвидше,— заявив Руперт Олексієві, котрий після ведмежатини й міцного сну виглядав трохи ліпше.
Проте сидіти ще не міг, і тому мляво кивнув та стежив за тим, як Руперт готується в дорогу.
їм важко було розставатися 8 м'ясом, але Руперт знав: лід геть розтріскається, і вони можуть опинитися в безвиході. Навантаживши трохи м'яса на санки й ледве втягнувши туди Водоп'янова, він зачепив посторонки за нояс, постояв трохи, віддихався й, заплющивши очі та зціпивши зуби, потяг.
* * *
Кілька днів руху в негоду й по талій воді внесилилн ного вщент. Концентратів лишилося на один день, але Руперт підстрелив тюленя, і йому вдалося піймати його, поки той не шугнув під лід. Два дні одсипалися в наметі, їли сиро м'ясо й чекали.
Чого?
Самі не відали. Крига навкруги гулко тріскалась, з'являлися нові ополонки й смуги чистої води, і, якби не човен, довелося б пропадати. У Руперта не вистачило сил переправитися через велетенську ополонку, він провалявся в мішку цілу добу, а прокинувшись, стрівся в стривоженим поглядом Олексія.
— Нічого, зараз рушимо,— заспокоїв він.
Але як переправити санки? Руперт напнув на них свій спальний мішок, закутав полатаним наметом і штовхнув У воду.
— Потонуть, то й хай! — мовив він.
Сани трималися на воді, але один край переважував, і Руперт витягнув їх на кригу. Гумовий човник було вже надуто, весла спущено, зоставалося тільки вмостити Водоп'янова.
— Спершу спущу човна, а потім покладу вас,— пояснив він.
— А койку залишимо?
— Мабуть, доведеться.
Та все виявилось значно складніше, бо Водоп'янов раптом утратив свідомість, коли вже сидів, спеленатий, у човні. Руперт вирішив не зважати на це, спустив сани, прив'язав їх до човна і, сівши прямо на ноги хворого, взявся гребти. Йому ледве вдавалося втримати човен, а тут ще ззаду налітали сани і ніби навмисне намагалися втопити.
Крижини роз'їхались ярдів на двісті, і, коли Ройс спробував витягти непритомного росіянина, йому забракло сил, та ще півмилі довелося гребти, поки дістався зручного місця. Спершу виволік човен і викотив з нього Водоп'янова. Навіть радий був, що той непритомний і не відчуває жорстоких стусанів, а його бліде й виснажене обличчя не кривиться од пекельного болю.
Зараз Олексій був для нього просто вантажем, і він шарпав, перекидав та волочив його, навіть повантажив зверху човна і, спотикаючись, потягнув сани до наступної ополонки.
Але рухатись по воді дедалі ставало важче. Руперт викинув примус, гасовий бачок, секстант — все, крім намета, спального мішка, залишків тюленини, концентратів і рушниці. Лижви зоставив ще до цього.
Його рухи були тепер цілком машинальні й, коли з'явилась нова ополонка, почав усе знову: спустив човна, напнув на сани мішок, закутав наметом, втягнув нерухоме тіло Водоп'янова, ледве не перекинувши хиткого човника, а коли той зачепився за виступ, так само машинально опинився у воді, щоб одіпхнути його.
— Прокляття! — лаявся він.— О, прокляття!
Він переправився і нараз відчув, що далі не зможе тягти сани.