Нарешті, це обридло Гордону, і він вигукнув: — Гаразд, забудь про гроші! Нас влаштують люди і провіант.
— Звідки ж я візьму для тебе людей та провіант, — відповів Асік, перекрикуючи радіо, — коли в мене ні того, ні того? Та й взагалі, що в мене є тут? — місто та базар, купці та крамарі, проповідники та родичі. їх не упросиш допомогти тобі. До того ж тут раптом з'явилися інші упро-шувачі. Я вже не маю влади над своїми підлеглими, не можу навіть наказати їм.
— Дурниці! — вигукнув у відповідь Гордон, охоплений бажанням запитати про цих, інших "упрошувачів". — Невже в Асіка немає відданих прибічників? Так-таки немає?
— У мене є прибічники, — відповів шейх, — але тобі потрібні воїни.
— Так поклич до зброї своїх городян, — з надією промовив Гордон. — А ті, хто...
Місто несподівано нагадало про своє існування — гугнява іракська пісня, що неслася з радіоприймача, перейшла в таке тужливе завивання, що навіть Асік не витримав. Знявши руки, він схопився з стільця, відштовхнув служ-ників-рабів, перевальцем підбіг до відкритого вікна і, звісившись, розлючено заверещав, щоб вимкнули, нарешті, цю трекляту коробку.
— А втім— ні, стривайте!— раптом передумавши, гукнув він до юрби, що зібралася під вікном. — Принесіть її сюди. Принесіть коробку мені, я сам її вимкну. Кому вона належить?
— Ахмеду, каменяру, йа Асік! — відповіли знизу.
— Ахмед! Принеси її сюди!
— Але, повелителю...
— Кажу тобі, принеси її сюди, чуєш?
Асіку все ще доводилося надриватись, щоб Лого почули, і він захихикав:
— Краще вже слухати мій вереск, ніж виття цієї адської машини.
Ахмед — весь білий від кам'яного пилу, потирав босі ноги одну об одну, стоячи перед Асіком з радіоприймачем в руках — надто маленькою коробочкою порівняно з тим шумом, який вона здіймала.
— Повелителю, — казав він, — це не моя машинка. Вона належить сеїду. Він ставить її в моїй крамниці, щоб усі правовірні слухали про політику та віру.
— Досить з мене. Я вже наслухався. День у день те саме, навіть коли я намагаюся заснути в себе нагорі. Ах-* мед, розтрощи її ногою.
— Як накажете, повелителю, — промовив Ахмед і поставив приймач на підлогу, щоб розчавити його широкою, густо запорошеною ступнею.
— Стривайте! — вигукнув Сміт. — Дайте мені цей приймач. Не ламайте його, ради бога!
Досі не було ще такого випадку, щоб Сміт сказав хоча б слово під час оцих зустрічей. Він ніколи не наважувався брати участь у переговорах, навіть зробити зауваження. Гордон був вражений і плеснув механіка по плечу (він дуже рідко дозволив собі це) і зараз же відсмикнув руку, немов його мдарнло елсктри'мічм струмом.
— Вчасно прятонано, Сміт! — промовив Гордон по-арабськи.— Дайте його Сміту,— звернувся він до Асіка.— Сміт любить машини. Це його гносис.
Ахмеду порадили, що сказати сеїду, і відпустили його. Проте, незважаючи на поради, каменяр у дверях випустив розпачливе "Айййііі!" — бо за втрату приймача сеїд тепер неодмінно поб'є його, а жінки литимуть на нього воду з вікон.
— Бачив? — сказав Асік Гордону. — Ось які в мене солдати. Проповідники, купці, каменярі. І половина моїх городян не слухається мене, іде на повідку в інших...
— У кого? — вдалося нарешті спитати роздратованому Гордону.
— Я покажу його тобі, — відповів Асік. — Я змушений був затулити йому рота. — І шейх наказав одному з своїх слуг піти і привести смуглолицього бахразця. — Якщо тобі потрібні мої городяни, звертайся до нього, а не до мене.
— Хто ж витісняє Асіка з його власного міста? — спитав Гордон.
л Д. Олдрідж
ви
— Диявол, а не людина, бахразець, який ненавидить Бахраз.
Гордон занепокоївся:
— Бахразець? Революціонер? Що йому треба? Чому ти не вішаєш його? Здай його у форт.
— Повісити? Але він цікава людина, Гордон. Гарячи-тися тут не слід, бо, кажу тобі, він неабияка людина, Він питає мене, наприклад, що являє собою Гамід — аван-тюриста-феодала чи деспота, який тримається силою меча і використовує рух племен для своїх власних цілей; чи, може, він темний, дрібний ватажок, який не дає розвиватися своєму народові. Ось що він питає.
— Пошли його до диявола!
— Хи-хи! — відповів Асік. — Я пошлю його з тобою* до Гаміда.
— Гаразд, — погодився Гордон, сприймаючи відповідь шейха за зловісний жарт. — І Гамід відріже йому вуха.
— Ні-ні. Цей бахразець може помірятися силами з самим принцем. Він маленький і страшний. Дивовижна людина!
Лише зараз Гордон зрозумів, що старик не жартує. Однак шейх не сказав 'більше ні слова, доки не привели в'язня. Руки та ноги бахразця були закуті в кайдани, але так, щоб він міг ходити та стояти. Він був невисокий на зріст, худорлявий. Його одяг — сорочка та штани кольору хакі — виказували в ньому городянина. Про те, що він житель міста, свідчили ще більш красномовно, ніж одяг, деяка напруженість його рухів і вираз очей — допитливий та безстрашний. Кайдани, здавалося, не обтяжували його.
— Привіт тобі! — спокійно, але з прихованим задоволенням і глузливістю промовив бахразець до Гордона.
— Ти! — вигукнув англієць, придивляючись до маленького смуглявого в'язня. — Йа, Зеїн! Тебе ще не повісили!
В радісних привітаннях бахразця і англійця на якусь мить прозирнула дружня прихильність, яку вони, очевидно, мимоволі відчували один до одного — бо відразу замість задоволення виникла явна іронія.
Асік був у захопленні.
— Що я бачу? —вигукнув він. — Ви знайомі? Хи-хи! Це ж справді дивовижно!
Для спостерігача, проте, дивовижною була не так сама зустріч, як схожість між Гордоном і Зеїном, бо зараз, коли вони стояли поруч, лицем до лиця, плечем до плеча, — вони були точними копіями один одного — близнюками, створеними для убогого, суворого життя. Бахразець мав таке ж, як у англійця, велике обличчя, твердий погляд, непокірне волосся. Але лінії Зеїнова рота не становили, як у Гордона, контрасту щодо інших рис обличчя: в малюнку його губ було більше терпеливості і більше невблаганності, було в ньому і більше напористої життєрадісності. Власне, несхожість в обрисах їх губ — твердих у Зеїна, м'яких у Гордона — відбивала і справжню різницю між їхніми вдачами; бо бахразець, на перший погляд такий поривчастий, різкий, збуджений, був насправді дисциплінованішим за Гордона. Здавалося, його ставлення до життя було витри-манішим, певнішим; можливо, трохи іронічним, але урівно-важенішим і пройнятим відчуттям часу, часу і ще раз часу. Завдяки своїй витримці він поводився в цю мить так, наче був хазяїном становища.
— Ця людина — терорист, — сказав Гордон Асіку. — Колись жандарми Азмі-паші хотіли повісити його за це, а я ч дурного розуму зупинив їх.
Бахразець злегка кивнув, показуючи, що він згоден з англійцем і за цей жалісливий вчинок й досі вважає Гордона дурним. Він вдячно склав долоні своїх закутих рук і коротко посміхнувся.
— Але, якщо я потім пошкодував, що врятував його, то тепер я вже потішуся, — сказав далі Гордон. — Повісь його, Асік. Повісь його, доки не пізно, доки ми не почали сперечатись, доки не посварилися через його догму. Повісь його! — Гордон засміявся, мало не зареготав, побрязкав кайданами бахразия, схопив його за сорочку і добродушно посмикав, немов Зеїн був ссінний і його треба було розтермосити. — Це — міський революціонер. Старий ворог. Саме тоді, коли я потрапив в Аравію — під час заколоту Рашіда Алі в Іраку — жандарми Азмі-паші гасали по всіх нафтопромислах, ганяючись за шайтаном на ім'я Зеїн аль-Бахразі, який намагався під носом у нас, англійців, висадити в повітря наші ж промисли. В обличчя, звичайно, жандарми його не знали. Вони тільки знали, що там орудує один змовник, один небезпечний інспіратор, який може змусити десять тисяч робітників-нафтовиків згорнути руки і відмовитись працювати, аж доки п'ятдесят з них не розстріляють. Жандарми так і не впіймали його, вірніше, не здогадалися, що спіймали. Вони заарештували десять політичних змовників з Нафтопромислів і пригрозили, що розстріляють усіх, якщо ті не викажуть свого проводиря. Саме в цей час з'являюся я. Не будучи дурнем, я добре придивляюся до цих механіків і фанатиків і, звичайно, з першого ж погляду визначаю, кого слід поставити до стінки— його! Але будучи легковажним, я так і не виказав його Аз-мі-паші... Я так і не викрив шайтана! Чуєш? — Гордон закричав так, щоб старий обов'язково почув його слова. — Я не міг послати на смерть цього бахразця. Хай торжествує з цього приводу твій боголюбний суфітський гносис! Асік кивнув головою і захихотів.
— Цей Зеїн і я подивилися один на одного і все зрозуміли! — розповідав далі Гордон. — Він зрозумів, що я не викажу його. Чи не думаєш ти, що це схрещення фату-мів, Асік?
— Авжеж!
— Пхе! Я просто не міг знищити свого двійника. Я був зачарований. Подивись на нього. Якби я народився в якій-небудь канаві Бахразу, якби розум дістався мені не через освіту, а з природи, я був би ним — Зеїном аль-Бахразі, невблаганним догматистом і поборником революції городян і селян!
Глум англійця не сподобався Зеїну, але він все ще, здавалося, радів з цієї зустрічі.
— Як бачите, — зітхаючи, звернувся він до Асіка, — ми старі знайомі.
І знову Асік радісно захихотів — наче він заздалегідь знав, що все так буде, і навмисне звів Гордона з Зеїном. Усі вони вбачали в цій зустрічі руку долі і прицмокували язиками та, хитаючи головами, ще і ще раз дивувалися недовідомості шляхів людських. Один лише Сміт залишався незворушним, бо не знаходив нічого ціказого в примхливій грі долі, яка стикала одне життя з іншим. Гордон бачив байдужість свого супутника і розумів, що їхнє захоплення було надто арабським, надто екзальтованим для великого, млявого Сміта. А Гордон, навпаки, тішився кожним поворотом гри, жадібно вбирав кожну нову подробицю, яка, пронизуючи все його тіло, мчала в гучно пульсуючий мозок, щоб відбитися в ньому ярким спалахом і знову розбігтися, мов електричні хвилі, по зсьому тілу, примушуючи його тріпотіти
— І ти подякував Гордонові за те, що він зберіг тобі життя? — спитав Асік Зеїна. — Ти опустився на коліна перед своїм рятівником, ти поцілував кінчик його
одягу?
Маленький смуглявий бахразець був, очевидно, не з тих людей, що здатні віддаватися нестримній веселості; однак зараз він голосно розреготався.
— Я люблю своє життя і тому дорожу шиєю, — відповів він.