Ось де Лоуренса видно наскрізь! У кожному листі — яка-небудь нова сторона його натури, різним людям він показує її різні сторони. Листи викривають Лоуренса з головою. Його непослідовність, плутаність, самобичування, самоприниження, честолюбство, шахрайство, правдивість. Він був такою нещасною людиною — адже він вважав себе шарлатаном і водночас прагнув не бути ним; весь час прагнув повірити у той, інший, свій образ, який існував в уяві його співвітчизників. Прагнув повірити і не міг, бо сумнівався в собі. Весь час сумнівався.— Останнє слово Гордон сказав з притиском, і воно прозвучало неприємно і гірко.— Ви знайшли ці риси в авторі "Семи стовпів"?
— Так, до певної міри.
— А я не знайшов. Я побачив у книжці лише одне — намагання Лоуренса приховати своє справжнє обличчя у вимученому літературному опусі. Ви знаєте, що він збирався написати книгу ще на початку своєї діяльності? Що в нього вже навіть заголовок був готовий?
— Ну, й що ж з того?
— Хіба недосить цього факту, щоб узяти під сумнів щирість Лоуренса, та й усю його діяльність?
— Те, що він зробив, від нього не віднімеш!—переконано промовив Сміт.
— Що ж він зробив?
— Він очолив повстання арабів.
— Ні! Ні!—палко заперечив Гордон.— Він лише побачив, що назріває повстання, і' переконав англійських генералів скористатися з нього. І в тому, що Лоуренсу вдалося переконати генералів, і полягає головна його заслуга. В усьому іншому — в намаганні перейнятися ідеями повсталих арабів — він зазнав невдачі. Він не знайшов нічого і нічого не втратив.
На думку Сміта, вважати Лоуренса невдахою було несправедливо, і він сказав це Гордону. Гордон презирливо зморщився.
— Мені шкода його. До того ж мати змалку прищеплювала мені ідеї Лоуренса; вона так схилялася перед ним, що навіть моє ім'я, Едвін, переінакшила на "Нед". Тому, жаліючи Лоуренса, я завжди трохи жалію і себе самого. Нещасна людина! — Гордон роздратовано пощулився.— А власне, що вас привело до Лоуренса?
— Не знаю. — Сміт спробував закутатися тепліше, вилаяв дощ і звелів Бекру розворушити вугілля у вогнищі.— Батько дав мені цю книжку, коли я ще ходив до школи. До війни я так і не розкривав її, а ось як потрапив сюди, весь час читаю.
— Хто ваш батько?
Гордон ще ніколи не ставив Смітіу такого інтимного запитання, бо до цього часу навмисне уникав зближення і будь-якої дружньої одвертості з механіком, залежності від нього. А тепер, охоплений якимсь новим настроєм, він ладен був ставити запитання одне за одним — немов раптом відчув потребу покласти край відчуженості між ними, розгадати таємницю Сміта.
— Так хто ж ваш батько? — повторив він з цікавістю.
Сміт був потішений.
— Будівельник.
— Ви родом з Гемпстеда?
— Ні, з Патні.
— Аххх! З Патні! А знаєте, ким був мій батько? — спитав Гордон, щрб одвертість була взаємною.
Сміт не міг уявити собі батька Гордона (ось мати зразу постала перед його очима — така лагідна і чомусь дуже змарніла жінка). Механік мимоволі спробував змалювати самого Гордона в дитинстві. Це було нелегко зробити — здавалося, Гордон усе своє життя був таким, як за* раз — енергійним, головатим чоловіком.
Але знову і знову підганяючи свою піддатливу уяву, Сміт спромігся створити образ Гордона-хлопчика —надта головатого і надто слабосилого, але, незважаючи на свою непоказність і хирість, не соромливого і не замкненого, а сповненого люті і зневаги до близьких; хлопчика бешкетного і безстрашного, що перевершує сміливість усіх своїх друзів, які, мабуть, з захопленням стежили за всіма його витівками та штуками, але брати в них участь разом з ним не наважувалися. Вже тоді він був одержимий, небезпечний. А втім, цей образ маленького Гордона мав у собі надто багато рис Гордона дорослого, і його батько в уяві Сміта теж у всьому скидався на сина. Такого бути не могло, і механік знав, що помиляється.
— Ви знаєте, ким був мій батько? — запитав Гордон вдруге.
— Військовим.
Про батька Гордона Сміт знав тільки, що він був армійським офіцером. Одного разу якийсь старий майор у присутності Сміта сказав, що Гордон — це божевільний син божевільного шкарбуна.
— Мій батько був свиноводом — ось ким,— нещадно промовив Гордон.— Він подав у відставку і почав розводити свиней. Але в нього нічого не вийшло, бо він муштрував їх, як солдатів — тикав між ребер і казав: "Молодцем виглядає! Завтра пошлемо його на бойню". Точнісінько наш витрішкуватий Мартін. Ох, стережіться, Смі-ті, якщо ваша доля опиниться в руках солдафона. Кінець тоді усім людським надіям.— Гордон зайшов надто далеко у своїй гіркоті, але йому, видно, хотілося позбутися якихось спогадів.— Будьте вдячні своєму батькові за те, що він начинив вас Лоуренсом, а не Кітченером, або Гольцом, або слівцями на зразок "Що-о? Що-о?"
Сміт поспішив пояснити:
— Власне, мій батько захоплювався капітаном Скоттом, щоденник подорожі Скотта до Південного полюса майже кожного вечора читав. Це тЗула його пристрасть — перед сном нірнути разом з капітаном Оатсом у хуртовину і прийняти смерть, як личить джентльмену.
Мабуть, Сміт виразно бачив тепер свого батька, і Гордон одразу-таки пошкодував, що бездумно перебив його; назвавши Оатса дурнем, гідним жалості, а не звеличання.
Сміт осікся.
— Ви так гадаєте? А я жалів завжди самого Скотта— адже коли він ліг, то знав, що вмре!
— А-а, до біса і самого Скотта. У нього був інтелект, але складом думок він не відрізнявся від військових. Для нього смерть була лише виконанням обов'язку. Тільки доктор Уілсон зумів зрозуміти, що їхня смерть була ні чим іншим, як справжньою і цілковитою поразкою. Я часто думаю, чи не закінчив Уілсон самогубством, замість того, щоб ждати, поки смерть сама завдасть йому останньої поразки. Вони всі мали при собі пляшечки з отрутою. Iі Я схильний повірити в те, що Уілсон в останню мить спорожнив свою.
— Навіщо йому було в останню мить робити це, КОЛР він і так вмирав?1— флегматично запитав Сміт.
— Щоб обманути свою безглузду долю! — Гордон за' думливо вдивлявся у вечірнє небо.—В Уілсона був розум, а розум ніколи не вмирає покірливо, Сміт. Плоть підвела його, коли перемога була вже недалеко; але розум Уілсона залишався ясним, здатним познущатися з нього — за безсилість його плоті. Певно, розум Уілсона знущався з нього за те, що він спрямовував усе своє життя по вузькій стежці фізичної витривалості, яка і привела його до смерті. Самогубство було для Уілсона єдиним способом повернути до себе повагу свого власного інтелекту.
Але у Сміта були свої погляди на життя та смерть.
— Ви змогли б заподіяти собі смерть?— спитав він.
— У відчаї?— уточнив запитання Гордон.
— Так. Коли б ви побачили безнадійність усього, чому ви присвятили своє життя.
— Бог знає! — страждальницьки відповів Гордон. О, якби Сміт догадався ухопитись за цю відповідь, як він міг би помучити Гордона! Він струсонув плечима і заговорив про інше. — Проте я ніколи не потрапив би у таку халепу, як оці люди. Вони виснажували себе, рвучись до полюса. І. щоб витримати, їм потрібно було піклуватися лише про одне: збереження своєї плоті! Але коли служиш розуму, треба зневажати плоть і щедро марнувати її, відчувати себе її хазяїном, а не рабом! — На мить він замислився і додав:
— Оцим ми і сильні з вами, Сміті. Ми зносимо все в ім'я ідеї, справи, свободної волі.
— В ім'я горшків та ганчірок Таліба, — скрививши обличчя, промовив Сміт.
Гордон ляснув себе по стегнах у захваті від на диво влучної відповіді Сміта, потім підвівся і заплигав на місці, щоб вигнати з ніг холодну вогкість. Але гарний настрій раптом зник, бо він побачив караван верблюдів, які вже відвозили джаммарський табір до більш безпечних пасовищ.
— Ви маєте рацію, Сміті!—з болем промовив він.— Горшки та ганчірки — прокляття нашого нещасного, голодного Повстання. Ми можемо діяти, лише коли місцеве населення підтримує нас. А місцеве населення — ось залишає нас. — Він знову почав плигати, зігріваючи своє маленьке тіло.— А в нас мало шансів на те, щоб здобути аеродром без допомоги Таліба.
— Хто б це шукав зараз Таліба у пустині?—спитав Сміт.— Часом, не генерал?
— Ні! Ні! Генерал веде крупну гру, він не розмінюватиметься на такі дрібниці. Тут якийсь інший шкідник, і не доведи йому боже пробратися до Таліба з якою-небудь принадною пропозицією! Я не від того, щоб самому вистежити цього лазутчика. А втім, Ва-уль зробить це краще від мене. А нам треба вирушати далі, щоб побачитися з бідолахою Юнісом Ібрагімом, вождем камрів. І побачимо, чи цей бідолашний Повелитель Жебраків, цей найнікчемні-ший і найзатурканіший вождь на кордоні зуміє перевершити благородного Таліба у своєму небажанні воювати. Навряд, га?
Гордон знав, що бідолаха Юніс не піде проти Бахразу і, звичайно, відмовиться допомогти у нападі на аеродром. Досі Гордон не мав нагоди упевнитися в цьому, але з тієї хвилини, як вони в їхали в довгі, червоні долини Камр-ських горбів, усе підтверджувало ці його припущення.
— Не подобається мені тут,— сказав Гордон Сміту. Він мало не принюхувався до повітря, наче газель. Усе, що він бачив, усі подробиці, що їх швидкі очі Гордона передавали до його напружено працюючої фабрики інстинктів,— і вигляд місцевості, і людина, повз яку вони пронеслися, і поле, і десятки інших прикмет свідчили про те, що камри остаточно і назавжди перестали бути кочовиками.
— Всього п'ятнадцять чи двадцять років, як камри залишили пустиню—і вони вже стали селянами,—з прикрістю сказав Гордон. Броньовик проїжджав повз вузькі смуги розбитих на маленькі клаптики полів, які тулилися терасами по схилах горбів.
Поля, розташовані навіть у найкращих місцях, висохли. Щось зворушливе було у цій безнадійній спробі обробляти прекрасні, але неродючі горби. Врожаї на них залежали від води, яка взимку стікала по схилах, а влітку йшла під землю і її здобували з розколин між скель і з глибоких колодязів. Коли воду викачували на поверхню, вона струмками пробігала по улоговинках між вогненночервоними стінами пісковика, виблискуючи якусь мить, мов полірована мідь, і зникала в потрісканому, пухкому грунті.
— З цієї полонини вони зробили собі тюрму, — промовив Гордон, окидаючи поглядом високі схили головної Камрської долини. — Якби ці гори не відділяли їх від Бахразу, вони перетворилися б на справжніх селян.