Я засміявся і сказав:
— У такому разі я більше не згадуватиму про гордість, а ви не згадуйте про компенсацію.
— Розумію! — погодилась вона.
Але я відчув себе грубим неотесою і зніяковіло, замовк.
Після обіду, під час якого Рендолф жадібно поглинав страви, не озиваючись ні до кого ані словом, ми залишили Джо, вдягнену до верхової їзди, в товаристві тітоньки Фло, конюха й двох хлопців із стайні, що мали садовити дітей на поні,— Джо збиралася вчити їх їздити верхи. А самі — я, Руперт і дядько Рендолф — сілп в джип і поїхали^ оглядати складну помпову систему, з допомогою якої Рендолф (спонукуваний страхом, що Англія загине від посухи) видобував воду із своїх трьох тисяч акрів землі, щоб наповнити вже четверте штучне озеро. Він сказав, що хоче розвести в цьому озері якусь просту породу риби.
— З озерною фореллю не варто морочитись,— пояснив
Рендолф.— Я завів в озері Фло швейцарську форель, а вона тільки жиріє і ліниться розмножуватись. Тепер думаю підпустити туди кілька видр, нехай дадуть їй гарту.
Ми сиділи на приступці бііія його саморобного озера й сперечалися про справи фірми Ройсів. Дядько Рендолф лаяв Фредді за його революційні плани перетворити родинне суднобудівне підприємство на щось інше, не знати й що саме.
— Йому тепер байдуже до суден,— бурчав він.— Хоче все спродати й вкласти капітал у нерухоме майно, в полімери та нейлон.— Рендолф рвучко випростав свою довгу ногу й показав Рупертові на нейлонову шкарпетку: мовляв, чи може .бути щось ганебніше?
Руперт лише посміхнувся.
— Уявити собі не можу, щоб Фредді хотів ліквідувати фірму,— мовив він.— Та й, зрештою, ви ніколи цього не дозволите.
— А я тобі кажу, що саме до цього він веде,— не вгавав Рендолф.— Він твердить, ніби часи розквіту британського судноплавства відійшли в минуле. Мовляв, прибутки тепер надто (малі й не виправдовують затрат. Як на нього, треба розпорошити капітал. Він хоче припинити, будівництво власних суден і купувати їх в Японії. А гроші вкласти в щось інше. В що завгодно, аби лиш мати двадцять процентів зиску на кожний пенс капіталу. Він просто-таки схибнувся на грошах, як і все нинішнє покоління.
Ми вже відійшли від озера і стояли тепер, як я помітив, серед поля, а навколо, скільки сягало око, розкинулись горби, видолинки, річечки, гаї, мисливські заповідники, ферми, хутори, стайні, будинки, хліви, сади,— і все це належало Рендолфу.
— А проте часи розквіту британського судноплавства таки минули,— зауважив Руперт.— І всі це розуміють, дядечку Рендолф, отже, Фредді нічого не вигадав.
— Та я й сам розумію. Але хіба це причина, щоб покинути все й тікати?
— Він каже, що хоче тільки реорганізувати...
— Він хоче загальноєвропейського ринку! Хоче збільшити прибуток з фабрик і заводів! Навіщо це? Перший-ліпший школяр знає, що ми пропадемо без розумної комерційної політики й без людей, здатних її обстоювати.
— Я завжди гадав, що мета розумної комерційної політики — поширювати свою торгівлю, де тільки можна і як тільки можна,— зауважив Руперт.
Старий пустив повз вуха ці багатозначні слова й показав на протилежний бік долини, де трактор тягнув за собою силосорізальну машину.
— Ні, ви погляньте на цього клятого ідіота! — заволав він.
Силосорізка зигзагами, мов т^ змія, рухалася за трактором униз по схилу, тряслася £ погрозливо торохкотіла.
— Я ж казав йому, дурневі, щоб він керував уздовж схилу, а не згори. Вчора тільки казав. Він же поламає осі! Ні, не хочу на таке й дивитися!
Ми сіли в джип, і Рендолф сердито й відчайдушно погнав униз крутим ослизлим путівцем, тоді натиснув на гальма біля порослого травою закутка. Знову вийшли з машини, і Рендолф гучно плеснув у долоні, так що в повітрі шугнуло з десяток наполоханих куріпок;
— Це щоб не засиджувались на місці,— пояснив він.
Ми піднялися вогким схилом і сіли на оцинкований стічний жолоб. Дядько Рендолф показав на Джо з дітьми, що були десь за півмилі від нас, по той бік струмка. Джо навчала дітлахів, роблячи короткі проїздки галопом, і ми чули, як вона роздратовано вигукує:
— Ну ж бо! Давайте!
— Що давати? — спитав я Руперта.
— Та нічого, просто вона умовляє їх скакати слідом,— пояснив Руперт.— Тесс поскакала б, а от Роланд надто обережний.
— Є одна обставина, на яку Фредді анітрохи не хоче зважити,— сказав Рендолф, відвертаючи нас від цієї маленької сімейної ідилії.— Це та роль, яку фірма "Ройс" завжди відігравала в комерційній політиці Англії. Ми ніколи не захоплювались великими пасажирськими рейсами, а в скрутні роки не пускалися берега і не вдавалися, як ото Кунард і ще дехто, до всяких там готелів, авіаліній та інших дурниць. Ми завжди самі будували більшість своїх вантажних суден, самі експлуатували їх, страхували де могли, мали в колоніальних портах власні склади, ліхтери, запаси палива. Завжди прагнули, щоб наші інтереси в світовій торгівлі й судноплавстві становили єдине ціле й були невіддільні від поточної морської політики нашої країни. В минулому столітті ми мали найбільше складів у китайських портах, ми перші збудували відкриті сховища для каучуку в Малайї, перші спорудили спеціальні судна для перевезення перуанської селітри й фосфатів Океанії, проклали в Нікарагуа першу залізницю для доставки лісоматеріалів у глибоководні порти. Оце справжні здобутки.— різко мовив'він,— і хоч грощі теж мають* велику вагу — вони, так би мовити, сировинна для НАШИХ капіталовкладень,— проте ніколи не були !.і не є нашою єдиною метою. А от Фредді хоче всього цього1 зректися, бо йому, бачте, аби тільки швидше й більше нажіатися на чому завгодно. Хоч би й на нейлоні! — з болем докінчив Рендолф.
Він знову плеснув у долоні, і сполохана куріпка кинулася навтіки, мов заєць, перше ніж важко злетіла над землею, мало не зачепившись за живопліт. Коли ми повернулися до машини, Руперт вирішив скористатися з слушної нагоди.
— Коли ви хочете торгувати, дядечку Рендолф,— сказав він,— то я пропоную збудувати кілька суден для росіян.
— Чув я вже ці розмови,— озвався Рендолф.— Та^ хоч би хто це пропонував, я ніколи не погоджуся.
— Чому? Не можнд ж отак відкидати доброго покупця.
— Вони для нас не покупці, затям собі.
— Ви ж перевозите їхній цукор, і зерно, і добрива, страхуєте їхні сухі вантажі...
— Це чиста комерція. А £удна — річ така, що їх можна використати як завгодно, тому я нізащо не робитиму їх для росіян. І з чого раптом ти надумав їм допомагати? Чому це так цікавить тебе?
— Облиште свої підозри,— відказав Руперт.— Просто я подумав, що непогано б налагодити з ними нормальні ділові стосунки.
— Ти їздив туди, чи не так?
— Так.
— І вони просили тебе посприяти цьому? Так мені ка-заіга.
— Не зважайте на те^ що натуркав вам Дж. Б. Лілл,— спокійно промовив Руперт.— Це моя власна ідея. Справа цілком законна, хоч би як ви на неї дивилися. Отож не примішуйте до неї Ліллових вигадок.
— Мені байдуже, що там каже Берті Лілл. Я тільки хочу знати, чого ти так'за них учепився.
— Я ж вам сказав. Ви повинні зрозуміти одну річ, дядечку Рендолф. Не можна більше вважати їх паріями. Ті часи давно минули без вороття. Тепер росіяни рівні серед рівних у світі.
— Е, ні. Для мене вони такі ж парії, як були, і завжди ними залишаться. Вони намагаються купувати судна, де тільки можуть, щоб підірвати наше становище на морях.
Хочуть самі стати могутньою морською державою. На сьогодні— вони десь на восьмому чи десятому місці, а через десять років вийдуть на друге чи третє. Що тоді?
— Вони все одно там будуть, хоч допоможете ви їм, хоч ні.
— Звісна річ, будуть, але без моєї допомоги. Я не збираюся підтримувати їх заради якогось там десятимільйон-нрго замовлення. Нізащо в світі.
Коли ми вже поверталися до будинку, Руперт зробив ще одну спробу.
— Чому ви все-таки не хочете, щоб я спробував дістати в росіян кілька замовлень для наших верфей у Беркхемп-стеді? Адже їх усе одно хтось забере — як не ми, то японці. Навіщо ж упускати свою вигоду?
— От нехай японці й забирають. А я на таке своєї згоди не дам, і край.
— Але ж послухайте, дядечку Рендолф...
— Ти собі берися до чого хочеш! Берися, коли зможеш,— роздратовано перебив його старий.— Якщо зможеш! Дійте разом з Фредді, коли вже вам така охота. Але я встромлятиму вам палиці в колеса де тільки можна, так і затям собі.
Руперт сказав, що не хоче сварки в родині. —
— І я не хочу. Але як її уникнути з цим Фредді? Він кругом неправий, а тут ще й ти цристав до його гри.
— Зовсім ні. Я веду свою власну гру. І з грою Фредді вона не має нічого спільного, що б там не було.
— Як на мене, це одне й те саме, отже, можеш сподіватись од мене тільки найгіршого. А якщо ти замислив це разом з Фредді,— ти неприторенний дурень. Рано чи пізно всю фінансову політику й майбутнє фірми буде поставлено на голосування в родині і отоді побачиш, що я зроблю з твоїм Фредді. Побачиш!
Ми повернулися до будинку, а Руперт і далі сперечався зі старим, доводячи нелогічність його позиції. Але Рендолф стояв на своєму й сердито повторював, що до росіян він "і близько не підійде" (улюблений вислів усіх Рой-сів), а якщо, мовляв, Руперт буде наполягати, то цим він тільки сприятиме Фредді, отому нахабному авантюрнику й опортуністу, який своєю безпринципністю доведе фірму "Ройс" до погибелі.
* * *
І
І
До Лондона ми поверталися розчаровані, в огорнутому клубами пари вогкому поїзді. Руперт так розізлився на старого, що сказав мені:
— Фредді мав рацію. Репдолф нічим не кращий за динозавра. Та й Лілл своє діло зробив.
— Обминути старого вам не вдасться, це ясно,— підтвердив я.
—— Ви гадаєте? — сердито спитав Руперт.— Дарма, знайду якусь раду.
— Без його згоди суден не збудувати, Руперте.
— Поки що ні. Але, мабуть, я таки виступлю проти нього разом, із Фредді. В усякому разі, коли дійде до діла, стоятиму на своєму до кінця. Та передусім нам треба якось розв'язати цю кляту проблему з нафтою.
. — Рендолф "засідає в нафтових комісіях,— попередив я.
— Та знаю я, знаю! — озвався Руперт.— Але я знайду якийсь спосіб його обминути — і квит. Може, нас підтримають приятелі Фредді у міністерстві.
— Можливо,— сухо зронив я.
— Ну, не будьте такий похмурий,— сказав Руперт.
Ми обидва були похмурі, зате Джо, що перед тим виходила в коридор разом з дітьми, повернулася до купе радісно збуджена.
— Я й забула, яке в них там чудове життя,— мовила вона.— Давно вже мені не випадало такого приємного дня.
Джо мала на думці не отой величезний старовинний будинок, повний добра, мистецьких витворів і прислугп, а стайні з кіньми (ще не навчившись як слід ходити, вона вже скакала на поні за кумберлендськпмп хортами просто через поля вівса й ріпи, і навіть того дня мені було досить мигцем побачити її в сідлі, відчайдушну й розшарілу, щоб зрозуміти: це природжена вершниця).