Марно. Тоді він знову прив'язав лівий шкот і попустив правий.
Отак вони й ловили мінливий вітер, що налітав то зі сходу, то з півночі. А часом і з південного сходу. Оснащення не підводило. Човен легко йшов уперед навіть під поривами південно-східного вітру.
Ніс раз у раз оглядався на кам'яну вершину Іди, повиту білою імлою. Там ще лежав від зими сніг, і вранці здавалося, що вона дуже близько. Звідси, з моря, гора була схожа на величезний ріг. Здавалося, що вітер розриває її на шматки, особливо коли невеличкі, рідкі білі хмари, що вкривали її вершину, опускалися нижче.
— Мені це не подобається,— проказав Ніс.
— А що таке? — Берк теж повернув голову.
— Погано, коли в Іди такий вигляд.
Вони цілий ранок ловили вітер, а сонце підбивалося все вище. Ніс вів човен довгими галсами. Іноді вони підходили так близько до берега, що виразно бачили рух на дорозі та інші човни, що снували сюди-туди. Однак Ніс намагався триматись якомога далі від берега. Він робив чимраз довші галси, аж доки в полудень берег майже зник з очей.
Стоун і Берк уже трохи навчилися поводитися з вітрилами — як люди, що швидко пристосовуються до обставин. Виходило в них це досить незграбно, але вони вже дещо розуміли. Розуміли, як треба надійно тримати вітрило весь час під вітром.
Ніс ні про що більше не говорив, лише давав команди. Тепер він чимраз частіше позирав на небо,— туди, де здіймалася гора їда.
— Мабуть, невдало ми вибрали час,— тільки й сказав він.
Стоун і Берк, для яких усе це було незвичне, бачили тільки, що вітер мінливий і поривчастий. Згодом вітер став дужчий. На морі здіймалися великі хвилі. Але форштевень легко розтинав хвилі, і човен мчав напрочуд швидко.
— От бачите,— сказав Ніс, озирнувшись уже в котрий раз.
Він показував на небо над їдою. Вершина гори була сповита сірими хмарами. Безформні, як хмара, що залишається за літаком-розпилювачем, вони летіли по небу, гнані вітром.
— Схоже на те, що буде мельтемі,— мовив Ніс.
— Про мене, хай там хоч що,— відповів Стоун.— Аби тільки витримали вітрила.
— Мельтемі — це літній шторм. Дивіться.— І Ніс знову показав на небо.
*— Гаразд. То що робити? — спитав Берк.
— Зачекаємо, а там побачимо.
Небо темнішало, вітер дужчав. Сірі хмари опускалися дедалі нижче. Іди вже зовсім не було видно. Човен ішов довгим правим галсом.
Воно налетіло на них зненацька й несамовито, як пускається в танок божевільний. Підхопило високо над морем вихор бризок і з ревом кинуло їх на човен. Кинуло так, наче вдарило щосили рукою навідліг. Підхопило човна, штовхнуло вперед, у шумовиння збитої білої піни. Це було несподівано й страшно.
— Ось воно,— закричав Ніс. Він мав на увазі мельтемі. Човна підкинуло й нестримно понесло вперед. Його ніс глибоко занурювавсь у воду, дерево гуло, і це гудіння зливалося з ревом штормового вітру.
— Опустіть! — закричав Ніс, намагаючись перекричати вітер.— Опустіть вітрило. Грот заберіть.
Берк тримав відв'язаний кінець стаксель-шкота. Вітер виривав вірьовку в нього з рук. Він швидко все збагнув. Закинувши кінець за стояк, він підтягнув його. Вірьовка смикнулась і напнулась як струна. Ту ж мить шкот з гучним тріском перервався, стаксель вирвався й заляскав на штормовому вітрі.
— Опускай! — кричав Ніс.— Рубай грот-фал! — наказував він уже по-грецьки.
Стоун голими руками тримав напнутий грот. Хвилі били в борти човна, який тепер мчав просто за вітром. Зірваний стаксель несамовито лопотів у них перед очима, виляскуючи, мов батіг. Гік тріщав і гнувся, бо вітрило не вміщало всього вітру, що шалено бився в нього.
— Рубай! — ревнув Стоун до Берка.
Берк нестямно вхопився за якусь вірьовку, що метлялася над носом човна.
— Оцю? — горлав і собі Берк. Стовп бризок піднявся над носом і обдав його всього. Раз у раз човен занурювався в розбурхане море.
— Рубай! — гукав Ніс.
Через виляски стакселя, що метлявся, майже нічого не було чути. Човен мчав швидше, ніж коли б падав з неба на землю,— сім миль на секунду. Жахливе ревище стояло довкола, вітер свистів і завивав у снастях як навіжений. Здавалося, почався землетрус. Вітер не мав певного напрямку. Він налітав згори, мов гірський обвал, котився з гуркотом, наче лавина.
— Чорт! Не можу я більше! — Стоун стояв, упершись ногами в банки. Цей велетень уже ледве тримав голими руками вірьовку, яку в нього намагався вирвати вітер. Стара сіра парусина грота якось ще чинила опір бурі. Гік здригався, як літак перед зльотом. Тільки Стоун голими руками ще тримав його на скаженому вітрі. З усіх боків лилася вода, шмагала його, напирала, стікала потоками, змітала все навколо.
— Попускай! — кричав Ніс Стоунові.
— Рубай! — наказував він Бернові.
Берк ухопився за вірьовку, що нею піднімають гафель і утримують грот.
— Оцю, оцю,— надсаджувався від крику Ніс, захлинаючись повітрям пополам з водою.— Відпусти її.
Він скидався на чорта з божевільними очима. Розпластавши на кормі своє невелике дуже тіло, він тримав румпель, що опирався, здавалося, всіма шістьма тисячами кінських сил, виривався з рук, сердито скрипів, вимагаючи свободи. Гори хвиль крутили стерно в усі боки, і його повороти передавалися румпелеві. Ніс боровся з ним не на життя, а на смерть. Він знав: випустить його з рук — і човен відразу стане впоперек, боком до вітру, підскочить, перекинеться, як паперовий кораблик, і розлетиться на друзки у вирі хвиль. І він боровся проти цього.
Стоун нестямно тримав шорстку вірьовку, що обдирала, пекла йому долоні. Тримав, бо вона виривалася на волю. Це було божевілля. Але й він був божевільний. Він не знав, що, коли пустить вірьовку, гік скажено заметляється на всі боки разом з вітрилом і або перекине човен, або повбиває їх усіх. Він тримав її, бо то була якась бездушна зла сила, що чинила йому опір. Цей рудий велетень вів двобій з самою бурею.
У човні було повно води, яка сердито хлюпала, і Бернові ноги ковзали по нерівному дну. Закляклими пальцями він тягнув мокрий шкот, що утримував вітрило вгорі.
Він тягнув і смикав його пальцями, всією рукою, щоб воно піддалося. І відчував значення всіх дрібниць, які стали в цьому шаленстві найголовнішими.
Важко було збагнути, як Ніс вів човна за вітром. Він знав: якщо дасть йому хоч трохи повернутись убік, вітрило стане впоперек і розірве і Стоуна, і його самого, і човен. '
— Опускай! — закричав він.— Опускай! Опускай грот!
Усе залежало від того, чи пощастить Берку опустити грот.
Берк тягнув. Нараз вітер рвонув вільний стаксель назад, і стихія з усієї сили стьобнула його мокрою вірьовкою. Його жбурнуло на вантини щогли. Біль і смертельна небезпека подіяли, як удар батога. Він оскаженів: жива, активна істота, організм, наділений мозком, були ображені в ньому до краю.
Берк кинувся вперед. Несамовито горлаючи з люті, наліг на вірьовку, мокру від його власної крові. І знавіснілий стаксель знов шмагонув його. Черкнув, мов лезом бритви. Він відчув удар у спину й дико закричав.
Човен з гуркотом мчав по хвилях уперед. Море било зарядами білих бризок, неначе хтось із відстані десяти ярдів стріляв з дробовика. Оглушливо ревів вітер.
Стихія досягла піку в своєму шаленстві. Від ваги напнутих вітрил, що віддимались од вітру далеко вперед, ніс човна занурювався глибоко у воду. Він орав хвилі, мов плуг,_ що йшов із швидкістю трьох тисяч миль на годину. Він заривався все глибше, аж врешті вода ринула просто в човен, заклекотівши, як у пекельному казані.
Берк, не тямлячи того, що діється, щосили тягнув за грот-фал. І раптом збагнув: його зусилля
марні.
І тут буря здолала сама себе. Зібравши всі сили, вдарила у вітрило величезною масою повітря. Натиск був надто великий. Тріснув фал, тріснули стояки, тріснули ванти, тріснув гік. Заревла звільнена снасть, упав з гуркотом гафель, і вітрило накрило човен від корми до носа.
Усе вирішувала якась частка секунди. Тепер Ніс був сам на сам із стихією. Відхилився назад і до знемоги тягнув румпель. Налягав на нього, змушуючи стерно діяти, як весло. Він тягнув і тягнув, намагаючись повернути човен уздовж хвилі. А потім поставити за вітром. Гік і гафель звисали за борт і бовтались у воді. Човна різко накренило: відірваний гафель переважував на один бік. Велетень Стоун заходився втягати його в човен, долаючи опір моря. Швидкість була та сама. Досі затулені клівери знов опинилися під вітром і запрацювали. Вони напнулись, і човен, слухаючись керма, став за вітром.
— Втягни вітрило! — закричав Ніс.— Вітрило втягни.
— Чорт забирай! — ревнув Стоун.— Та втягую ж!
Зірване вітрило, мокре, наполовину в воді, гойдалось на хвилях і було важке, мов паровоз. Стоун підняв усе разом — вітрило, гафель та гік. І не тільки підняв. Перевалив через борт і втягнув у човен. Він зробив це зусиллям дисциплінованої людини, людини незламної волі і здатної на самопожертву.
Вітрило, кинуте на дно човна, заважало Нісові орудувати румпелем. Він шалено відштовхував парусину ногами. Вітер сердито змагався з ним. Але човен уже повернувся. Він став бортом проти вітру. Клівери напнулись. І човен знову сильно накренився й зачерпнув води.
Ніс чимдуж відштовхнув ногою снасті й наліг на румпель. Човен завертівся між хвилями, як корок, підхоплений бурхливим морем. Закрутився навколо своєї осі. Хвилі то налітали ззаду, то здіймалися над лівим бортом, то дибилися попереду, потім заливали човен з правого боку. Завивання вітру і гуркіт хвиль тепер злилися в одному несамовитому ревищі. Небо заступила суцільна стіна бризок, що порощили море, як потоки дощу.
Тепер Нісові треба було вирішувати. Він знав, що морській подорожі кінець. Вибору не було. Зрештою, хіба не однаково — тут чи там? І знову, йдучи короткими галсами, він вирівняв човен. По три румби туди й сюди. Зосталося лише два клівери, двоє невеличких вузьких вітрил на носі. Але й вони тягли човен з блискавичною швидкістю, аж ніс човна то пірнав під воду, то злітав над хвилями. Кожен велетенський вал підхоплював човна й штовхав його вперед.
— Йдемо назад у Мессару,— сказав Ніс. Він не помітив, що сказав це по-грецьки.
Стоун і Берк притримували рештки ^оснащення, коли човна смикало й кидало в усі боки. Ставши боком, він гойдався на хвилі як колода, аріє все-таки плив — не вертівся на місці. Вони тягли з/а слизький гафель, утримуючи цупке вітрило.