Королі і капуста

О. Генрі

КОРОЛІ І КАПУСТА

З англійської переклав Василь Мисик

"Тепер пора, – озвався Морж, –

Сказати кілька слів

Про шхуни, чоботи й сургуч,

Капусту й королів".

Морж і Тесля

ПЕРЕДМОВА ТЕСЛІ

Вам скажуть в Анчурії, що Мірафлорес, президент цієї нетривкої республіки, сам собі заподіяв смерть у прибережному містечку Кораліо; що саме сюди він утік від прикростей неминучої революції, а сто тисяч доларів з державної скарбниці, що їх він захопив із собою в шкіряному американському саквояжі на спогад про бурхливі часи свого президентства, так і не знайшлися після його смерті.

За один реал перший-ліпший хлопець покаже вам його могилу. Вона – за містом, біля невеличкого мосту, перекинутого через поросле мангровим лісом болото. Простий дерев'яний обрубок стоїть в узголів'ї. На ньому хтось випалив розпеченим залізом:

RAMON ANGEL DE LAS CRUZES Y MIRAFLORES PRESIDENTE DE LA REPUBLICA DE ANCHURIA QUÉ SEA SU JUEZ DIOS[1]

З напису видно, що ці життєрадісні люди не переслідують того, хто розрахувався з життям. "Хай судить його бог!" Навіть утративши сто тисяч, такі жадані для кожного, вони не пішли далі цього напису.

Чужій або приїжджій людині мешканці Кораліо розкажуть про трагічний кінець свого колишнього президента: як він намагався втекти з їхньої країни, забравши з собою державні гроші та донью Ізабеллу Гілберт, молоду американську співачку; як, затриманий у Кораліо членами опозиційної партії, він узяв за краще прострелити собі голову, ніж розлучитися з грішми, а потім і з сеньйоритою Гілберт. Далі вам розкажуть, як донья Ізабелла, побачивши, що її хисткий човен опинився на мілині і що вона одночасно втратила й високопоставленого поклонника і стотисячний сувенір, кинула якір у цих стоячих прибережних водах, очікуючи нового припливу.

В Кораліо розповідають, що незабаром її підхопив швидкий і щасливий приплив в особі американця Френка Гудвіна, який постійно проживав у цьому містечку і забагатів на експорті місцевих товарів. Це був банановий король, каучуковий князь, барон сарсапарелі[2] індиго та червоного дерева. Вам скажуть, що сеньйорита Гілберт одружилася з сеньйором Гудвіном через місяць після смерті президента і, таким чином, вирвала у Фортуни, як тільки та перестала їй посміхатись, нові дари, ще цінніші за втрачені.

Про американця, дона Френка Гудвіна, та про його дружину жителі містечка кажуть тільки хороше. Дон Френк прожив серед них багато років і завоював загальну пошану. Його дружина дуже легко стала царицею великопанського товариства, яке тільки могло бути на цьому скромному узбережжі. Сама губернаторша, родом із гордої кастільської фамілії Монтелеон-і-Долороса-де-лос-Сантос-і-Мендес, вважає за честь для себе розгорнути серветку своїми оливковими в перснях руками за столом у сеньйори Гудвін. А якщо ви (давши волю північній упередженості) натякнете на барвисте минуле місіс Гудвін, коли одчайдушно веселою невимушеністю опереткової співачки вона заполонила серце немолодого президента, або згадаєте про ту роль, яку вона відіграла в падінні та злочинах цього державного мужа, жителі Кораліо, як справжні латиняни, тільки знижуть плечима, і це буде їхня єдина відповідь. Якщо в Кораліо існувало коли-небудь упередження в ставленні до сеньйори Гудвін, то тепер воно обернулося цілком на її користь.

Може здатися, що це – кінець, а не початок моєї повісті; трагедія скінчилась, романтична історія дійшла свого апогею, і вже немає про що розповідати. Але для більш цікавого читача буде, до певної міри, повчально простежити приховані ниті, що правлять за основу хитромудрої тканини описуваних подій.

Надгробок з ім'ям президента Мірафлореса щодня шарують піском та корою мильного дерева. Старий метис віддано доглядає могилу з повільною дбайливістю природженого ледаря. Своїм мачете він виполює бур'ян та невиводну траву; визбирує зашкарублими пальцями мурашок, скорпіонів, жуків і кропить дерен на могилі водою з фонтана, що на міській площі. Жодну могилу в місті не доглядають так старанно, як цю.

Тільки простеживши до кінця таємні ниті, можна зрозуміти, чому старий індіанець Гальвес потай одержує плату за доглядання могили президента Мірафлореса, та ще й від особи, яка ніколи не бачила нещасливого правителя ні живого, ні мертвого, і чому ця особа частенько приходить сюди вечорами, поглядаючи віддалік з печальною ніжністю на той безславний горбок.

Про бурхливу життєву путь Ізабелли Гілберт можна довідатись не в Кораліо, а де-небудь в іншому місці. Новий Орлеан дав їй життя і ту мішану іспано-фран-цузьку кров, що примусила її пережити стільки гарячих, неспокійних днів. Вчилася вона мало, але добре знала мужчин і їхні інтереси, – тут, мабуть, допомагав їй інстинкт. Рідко трапляються жінки, обдаровані такою безоглядною сміливістю, такою палкою жадобою пригод, таким потягом до втіх. Всякі обмеження дратували її. Це була Єва, яка вже вчинила гріх, але ще не зазнала гіркої розплати. Вона несла життя, як троянду в себе на грудях.

Кажуть, ніби з великої сили мужчин, які упадали коло неї, тільки один щасливець припав їй до вподоби. Президентові Мірафлоресу, блискучому, але хисткому правителеві Анчурії, віддала вона ключ від свого завзятого серця. Як же тоді могло статися, що вона – за свідченням жителів Кораліо – після одруження з Гудвіном зажила нудним, сонним, бездіяльним життям?

Приховані ниті тягнуться далеко, аж ген за море. Якщо простежити їх, можна дізнатися, чому О'Дей, прозвании Куцим, що служив у Колумбійському розшукному агентстві, втратив свою посаду. А щоб веселіше минав час, ми вважатимем за приємний обов'язок прогулятися з Момусом[3] під тропічними зорями, де колись гордо виступала сувора Мельпомена[4]. Викликати такий сміх, щоб аж луна йшла від цих розкішних джунглів та похмурих бескидів, де колись розтиналися крики нещасних, що попали до рук піратів, відкинути спис і тесак і атакувати тільки насмішками та веселими дотепами, з іржавого шолома давньої казки добувати спасенну усмішку радості – от чим любо тішитись у холодку цитринових дерев па морському березі, вигнутому, як уста, готові усміхнутись.

Бо тут іще живі казки Іспанських морів. Ця частина материка, обмита бурхливими хвилями Карібського моря, де над стіною страшних тропічних джунглів височать бундючні Кордільєри, ще й досі оповита таємничими переказами. У минулі часи морські розбійники та повстанці будили відгомін серед цих бескидів, готуючи в зелених заростях своїми кремінними рушницями та мечами поживу для кондора, що без упину ширяв над ними. Ці історичні триста миль неспокійного узбережжя так часто переходили з рук у руки – то до морських бродяг, то до ворогуючих держав, то до несподівано повсталих змовників, – що навряд чи знали хоч раз па протязі століть, кого називати своїм законним правителем. Пісарро, Бальбоа, сер Френсіс Дрейк та Болівар зробили все, що змогли, аби приточити їх до християнського світу. Сер Джон Морган, Лафіт[5] та інші прославлені задираки товкли й засипали їх ядрами в ім'я сатани.

загрузка...

Гра триває і тепер. Правда, рушниці піратів замовкли, але розбишака-фотограф, що робить мініатюрні і збільшені знімки, але турист із кодаком і розвідники лагідної зграї пройдисвітці відкрили цей берег і далі провадять ту саму справу. Крамарі з Німеччини, Франції, Сіцілії загрібають тепер на своїх прилавках гроші цієї країни. Знатні авантюристи товпляться в передпокоях тутешніх правителів з проектами залізниць та концесій. Маленькі опереткові народи бавляться урядами та інтригами, аж поки зненацька не з'явиться в морі велика мовчазна каноперка й не попередить їх, щоб вони не ламали своїх іграшок. Разом з усім цим приходить маленький чоловічок, шукач пригод з порожніми кишенями, що їх він прагне наповнити, веселий, тямущий ділок – новітній казковий принц з будильником у руках, яким куди легше, ніж сентименталышм поцілунком, можна збудити прекрасні тропіки від вікової дрімоти. Звичайно він приносить із собою й трилисник[6] і гордо виставляє його поряд з бундючними пальмами. Це він витурив звідси Мельпомену Ё примусив Комедію танцювати в сяєві рампи Південного Хреста.

Отже, нам є про що розповісти. Можливо, ця повість особливо припаде до вподоби не геть-то розбірливому вухові Моржа, бо в ній справді можна знайти і шхуни, й чоботи, й сургуч, і капустяні пальми, і президентів – замість королів.

Додайте до цього трохи кохання та змов, щедро посипте цю мішанину тропічними доларами, зігрітими не так жарким сонцем, як гарячими долонями шукачів щастя, – і ви можете вважати, що перед вами саме життя, таке просторікувате, що й иайбалакучіший із Моржів натомився б, слухаючи його.

І. "ЛИС НА СВІТАНКУ"

Кораліо спочивало під гарячим сонцем полудня, мов лінива красуня в суворо пильнованому гаремі. Розташоване біля самого моря, на смужечці наносного ґрунту, містечко нагадувало маленьку перлину, вставлену в яскраво-зелену стрічку. Позаду, вздовж берега, загрозливо нависаючи над містечком, тяглася стіна Кордільєр. Попереду широчіло море, усміхнений тюремник, ще більш непідкупний, аніж похмурі гори. Хвилі шелестіли попід берегом, серед апельсинових та сейбових дерев кричали папуги, пальми пустотливо кивали своїми гнучкими кронами, як незграбний кордебалет перед самим виходом примадонни.

Раптом містечко захвилювалось. Хлопчик-тубілець пробіг по затрав'янілій вулиці, викрикуючи "Busca el Señor Гудвін! На venido un telégrafo por el!"[7]

Новина швидко розійшлась по містечку. Телеграми не часто приходять у Кораліо. Десятки голосів послужливо підхопили вигук посильного. Головна вулиця, що тягнеться понад берегом, зарясніла людьми. Всім хотілось прискорити доставку телеграми. На перехрестях зібрались купки жінок різного кольору – від світло-оливкового до темно-коричневого – і жалібно заголосили: "Un telégrafo por Señor Гудвін!" Comandante,[8] дон сеньйор Ель Коронель Енкарнасіон Ріос, що підтримував правлячу партію й підозрівав Гудвіна в прихильності до опозиції, просичав: "Еге!" – й занотував у свою секретну записну книжечку кримінальний факт: сеньйор Гудвін такого-то числа одержав телеграму.

Посеред цього галасу на порозі дерев'яного будиночка з'явився чоловік і виглянув на вулицю.

1 2 3 4 5 6 7