колеса, буфери й ресори знову
гриміли, шурхотіли і сварились,
немов зітхали й скаржилися в скрусі,-
уже ми почали нову розмову,
як до купе дверцята прочинились
і чоловік засмаглий, в кожушині,
байдуже кинув нам звичайну фразу:
"Оце якраз кордон минаєм нині!"
І нас замкнув — і всі замовкли зразу.
Лиш чоловік, що був тут при родині,
підвівсь поквапно, повний неспокою,
завісу на вікні одвів рукою,
бо заважала жадібному оку;
його дружина, наче пробудилась,
схопилась миттю й також стала збоку,
чолом припавши до плеча дружині;
а їх дівча — гарнесеньке, нівроку,-
до іншого вікна тихенько стало
і в захваті аж рученята склало.
І я мовчав — не те що говорити,
а гріх було б і слово тут зронити.
Дорога чарівничу владу має —
подорожан, немов братів, єднає;
ми теж зійшлись і зблизились поволі,
і я дізнався за якусь часину
про їхні радощі малі й великі болі.
По цій дорозі вісім років тому
вони лишали милу батьківщину —
недоля в путь їх гнала невідому;
вони у бурі спокою питали,
спинялись, мов птахи, і знов злітали,
лиш на Кавказі, в хаті під горою,
забутий спокій сів при їхнім столі.
Тепер зустрітись з матір'ю старою
Дивіться також
- Ян Неруда — Мов леви, грати ми гризем...
- Ян Неруда — Мої пісні привикли вихваляти...
- Ян Неруда — Як добре те, що з раю нас...
- Ще 6 творів →
які чуття їм серце хвилювали,
як руки їм тремтіли, очі сяли,
яка тривога пойняла їх знову,
коли ми наближались до кордону!
Не дивно, бачте, що в кутку вагона
я склав з кондуктором таємну змову,
щоб він не дав нам пропустить хвилини,
коли ми в'їдем в межі батьківщини.
Вітчизни край — які слова величні!
Було так тихо, наче в темнім храмі,
коли вгорі гуде орган над нами
і не змовкають, плачуть в серці вічні
надія й туга, мов мишата в тиші.
І я мовчу, лиш потай погляд кину
на тиху, вкрай схвильовану родину:
вуста слова шепочуть невимовні,
а очі в них вогню й вологи повні,
і вії їм важка сльоза колише.
Яке велике слово "батьківщина"!
Почув — і в серці в тебе кров заграє,
коли в тобі не вмерла ще людина.
Я на гірські дивився виднокраї,
на верховинські лісові пустелі,
на дивні ріки і величні гори,
на дикі хащі й замкнені простори,
де бідна хатка тулиться до скелі,
немов дитя покинуте, самітне;
мов біле срібло, сніг лежить в долині,
мов золото, палає на ялині,
і небо над усім пливе блакитне...
Стара краса, але, признатись мушу,
вона цим людям сколихнула душу!
А я? Бувають почування спільні,
проте я тільки свідок випадковий.
Ви плачете? Що ж, плачте — ваше діло.
Авжеж,— та що це в грудях закипіло?
Зненацька серце полетіло д'горі,
і сльози покотились світлі, вільні,
мов дощ блискучий за вікном надворі
упав на землю, радісний, святковий...
Дівчатко підвелось, чолом припало
до матері — обидві аж прозорі —
і щось шепоче. "Ох, облиш, дитино!" —
"Не хочеш?" — "Хочу..." Не почув я далі.
"То дай їй, вже часу лишилось мало,
а це ж зробити треба неодмінно".
І мати, світла, мов зоря, з печалі,
щось з торби подорожньої дістала
і тихо в руки дівчинці поклала.
Маленька скринька, є таких чимало,
а бачу — дорога вона дитині...
"В ній ласощі, напевно, буть повинні?" —
"Ну, розкажи, що в тебе в скриньці, пану!"
Але, хоч як наполягає мати,
соромиться дівча розповідати.
"То я сама розповідати стану!
Коли ми виїздили на чужину,
ми справді дивні речі брали звідци —
взяли з собою й жайворона в клітці.
Почули б тільки, як співав він, пане!
"Де рідний край" і стародавні різні...
Ми завезли його в чужу країну,
він радий був своїй малій зернині,
а в нас, бувало, серце з туги в'яне,-
прислухаємось до тієї пісні
і думаєм, що ми на батьківщині.
Та вранці якось, під осінню зливу,
йому зробилось в клітці не до співу.
Робили все ми, що могли робити,
та хто помер — того вже не збудити.
Тоді в маленьку скриньку ми поклали
замовклу радість, нашу пісню бідну,
і, коли прийде час, пообіцяли,
що покладем її у землю рідну".