Є в ньому щось таке, що з нього п'яного робить: я так собі міркую – це від нервів. А на ті поголоски, що по будинку кружляють, ви не зважайте: він, знаєте, триматиме зв'язок із тими, хто провадить ліквідацію контори Револю, і сам наглядатиме за цим – здаля. Мені він лишив усе хатнє майно, цінні папери, та ще надсилатиме щомісяця триста франків. Цього більш аніж досить, тільки ж я сумуватиму за ним. Звичайно, я мало бачила його: вдень у конторі, вночі десь бігає як навіжений. Та таки ж вертається нарешті, от мені й робота – доглядати його. А випадали інколи й ясні днини: він робився такий тихий та лагідний, задоволений, спокійний, майже щасливий… Та зрештою коли-не-коли я його й відвідаю в Парижі, він мені обіцяв… Але що ж я робитиму тепер, коли мені нема кого доглядати?
– Послухайте, мадемуазель Ланден, а чому б вам не знайти когось – у вас же рента, і цінні папери, і квартира ж таки не порожня…
– Який жах! За кого ви мене маєте, пані Жозеф?
– Ніякого жаху тут немає,– ображено заперечила консьєржка. – Хіба вже як сорок п'ять років, то й життя скінчилося?
Феліція Ланден позирнула на виснажену вагітну пані Жозеф і пробурчала:
– І думати нема чого…
– Чому ж ви так гидуєте не скуштувавши, мадемуазель Ланден?
VIIІ
Життя родини Револю якось налагодилося, ввійшло в певний ритм. Щодня на світанку Роза, тепер уже в супроводі Дені, чекала першого трамвая. Зима видалася лагідна. Циклопове око трамвая мало не завжди виринало з густого туману. У вагоні Дені спав, схиливши голову на Розине плече, та й сама вона дрімала аж до міста. Хлопець тоді завертав до ліцею, а Роза йшла до пасажу на вулиці Сент-Катрін, де містилась книгарня, добре відома братові й сестрі з тих часів, коли кишенькові гроші у них не переводились і щочетверга вони нишпорили по полицях.
Кожного дня – такого довгого й похмурого – Дені приємно було уявляти, як сестра то стоїть за прилавком, то піднімається по драбинці по якусь книжку. Ввечері о пів на сьому вони зустрічалися біля трамвайної зупинки. Дені насамперед питав: "Покупці радилися з тобою, які книжки брати?" Це питання у них увійшло в ритуал з перших днів, коли Роза, з захопленням узявшися до роботи, намірялася керувати читанням своїх співгромадян, допомагати їм орієнтуватися в шедеврах літератури. Але перший покупець, який звернувся до неї за порадою, попрохав якусь втішну книжечку. "Білява негритянка?" А чи справді втішна? Ви точно знаєте? А що, коли я візьму оту – "У мене буде пишний похорон"? Це смішна книжка?" "Кому смішна, а кому й ні,– відповіла Роза. – Це залежить від вдачі". – "А оця? В в ній трошки… того… ви розумієте, що я маю на увазі… Ні, не те, щоб я був особливо охочий до скоромненького в книжках; коли самому як слід напружити уяву, то не треба й книжки…"
– Він посмів тобі таке сказати? – обурено вигукнув Дені.– А скільки за цей час ти продала збірок віршів?
– "Сад інфанти" та ще кілька книжечок, які ми одержали з "Меркурія"[27] для твого приятеля П'єра.
– А ти й не сказала мені, що бачила П'єра.
Вдень, коли їх обох не було, замок переходив у розпорядження Жюльєна, що зволив виходити з своєї кімнати на той час, поки мати її провітрювала та перестилала постіль. Якщо не було дощу, він зважувався вийти в садок, спершу переконавшися, що поблизу нема нікого з родини Кавельге. Він не хотів бачити біля себе жодного людського обличчя. О п'ятій годині вертався до своєї кімнати. Мати приносила туди їсти, потім він заглиблювався в який-небудь детективний роман.
З молодшими дітьми пані Револю зустрічалася тільки за вечерею. Вона спускалася до них ніби з якоїсь недосяжної планети, приносячи вісті про те, що відбувається в таємничій кімнаті, так ніби це були події світової ваги. Того дня, коли Жюльєн дозволив собі порушити мовчання, вона докладно переказувала й коментувала його висловлювання, звітувала про його апетит, а також і про всі примхи його шлунку.
Якогось дня – страшенне хвилювання: Жюльєнові забаглося прочитати газету. Як на лихо, там писалося про великосвітське весілля, і всі згадані гості були Жюльєнові знайомі; від цієї прикрості йому знову погіршало. Пані Револю дуже картала себе за неуважність: треба було самій переглянути газету, перш ніж давати Жюльєнові. А то доводиться знову все починати спочатку.
Особливо засмучувало її те, що хлопець, іще недавно такий пещений, тепер не мився. "Ви пам'ятаєте? Двічі на день брав ванну, за нігтями стежив… А тепер – як догляну, щоб сяк-так обличчя було вмите, руки та ноги… А все інше..!"
Дені, вдаючи, ніби слухає уважно й з цікавістю, пускав усе те повз вуха. Він дивився на Розу, що також сиділа з непритомним поглядом. "Страшенно втомилась", – казала. І справді, вона зблідла, під очима з'явились темні пасмуги. Ще добре, що старий Шардон, з пошани до своєї колишньої клієнтки, дозволив їй сидіти, коли в книгарні не було покупців. Але Роза своїм виглядом не викликала жалощів: вона пломеніла щастям, і Дені відчував його тепле сяйво. Роза всміхалася на кожне братове слівце, ніби їй конче треба було витратити той надмір задоволення й радості, що переповнював її істоту. Ніколи вона не була така ніжна з братом; але майже ні про що не питала його, і він навіть поскаржився:
– Ти мною вже не цікавишся!
– Ти хочеш, щоб я тебе розпитувала про шкільні справи? Дяка богові, нам ніколи не доводилося клопотатися ними… Та й, зрештою, тобі вже сімнадцять років…
– Ідеться не про мої шкільні справи, а про мене самого, про твого брата, Розето, якому вже сімнадцять років.
– Ти добре знаєш, що я завжди охоче тебе слухаю. Я тільки те й роблю, що слухаю. Але ти сам уже нічого мені не розказуєш…
– А що ж розкажеш дорослій дівчині, та ще й власній сестрі?
– Тоді чим же ти, баламуте, невдоволений?
– Ще раз тобі кажу: тим, що я тебе не цікавлю, що тобі зі мною нецікаво…
– От тобі й маєш!..
– Ти вважаєш, що я дурніший, ніж П'єр Костадо.
– Ні, не дурніший, у тебе тільки нема такого таланту… Я його бачила вчора: він у четвер до нас приїде. Хоче прочитати тобі уривок із "Кібели".
– Ти бачила його? Про що ви розмовляли?
Bona відповіла, що розмовляли про його вірші, що він не довго й пробув. У четвер… Дені й сам збирався дещо перевірити – потайки від Рози… Його непокоїв один проміжок часу – обідня перерва, дві години, коли Роза була не в книгарні. Увечері, після роботи, о шостій годині вона поспішала на трамвай, а в обід? Не почуття незручності стримувало Дені від такого розслідування, а страх перед тим, що він може відкрити; до того ж він не хотів зустрітися з П'єром Костадо.
Він таки приїхав у четвер на своєму велосипеді, цей Костадо, хоча того дня лив холодний дощ, і Дені вже сподівався, що П'єр не приїде. Дені повів його в невелику вітальню й відразу почав розмову про "Кібелу"; у вікно було видно, як тане сніг, заливаючи поле. Дені відчував, що П'єр має щось йому сказати, хвилюється, ледве себе стримує, щоб не сповістити відразу про якусь важливу новину. Але Дені не хотів нічого знати й зводив розмову на поему, що так йому подобалась.
– "Кібела" не дуже посувається, – сказав П'єр Костадо. – Не те в мене тепер в голові. А ти дуже хочеш, щоб я тобі розповів про "Кібелу"? (Це його радувало, зворушувало навіть). Я дійшов до того епізоду, коли Аттіс її зрадив, коли Кібела побачила його з німфою Сангаридою. Цілий тиждень я працював над двома десятками рядків…
– Ти знаєш їх напам'ять?
– Ти хочеш, щоб я прочитав тобі? Справді?
Він кинув запалену сигарету.
– Звичайно, Кібела знову промовляє до себе самої.
І він почав читати тим незвичним співучим голосом, що й колись, та сьогодні Дені не був у захваті від нього.
Приморських сосен шум, мов гомін хвиль здаля.
Гроза, ширяючи вгорі поміж гілля,
Раптовим спалахом осяла дві планети,
Два з'єднані світи, двох тіл химерні сплети.
Із Сангаридою то Аттіс – пізнаю.
Людська їх білина спинила лють мою.
Скажених безліч рук на них я накладаю,
Та двоє ці й богів забули, досхочу
Розкошів звідавши – того терпкого раю;
Безсила й блискавка – вона лиш осяває
Плоть юну, що лиснить від поту і дощу.
Тоді те щастя я сховала в безгоміння,
Гілля навісила на те заціпеніння,
На той подвійний сон забруднених двох тіл,
Що пахли вогкістю земних незмірних сил.
Дені затулив обличчя руками й, помовчавши, сказав:
– Самотність перед лицем чужого кохання. Кібела в своїй сутності така: істота, що схилилась над безоднею насолод, у яких вона не має участі, бо їй відомий у коханні лише той самітний пломінь, який палає у внутрішніх глибинах, нікого не освітлюючи й не зігріваючи…
– Дені, збожеволів ти, чи що? Нас ці справи не обходять. Ми ж не кохали… Не починали ще "насправжки", як ти колись висловився…
А коли його друг, нахилившись над вогнем, не відповів нічого, П'єр повів далі:
– В чеканні цього часу радітимемо коханню інших… Я ждав, поки все з'ясується остаточно… Не хотів, щоб тобі казали, поки не буде підписано…
Дені підвів голову й пильно подивився на П'єра. Огидним здалося йому це розпашіле від велосипедної прогулянки й від каміну обличчя, цей золотавий пушок на палаючих щоках.
– Усе трапилося зовсім несподівано! Я і Робер погано думали про нашу бідолашну матір. Її глибоко вразило ваше нещастя… І от вона зважилась на те, чого від неї ми найменше сподівалися; я довго не хотів вірити, аж поки воно сталося насправді; з мене, старий, знято опіку, хочуть розділити майно, і не лише спадок по батькові, а й те, що належить матері…
Дені нетерпляче перервав:
– До чого все те мені?
– Любий мій Дені, та невже ти не розумієш? Робер стане тепер незалежною людиною; йому буде на що прожити навіть з дружиною, поки він закінчить свою медичну освіту… Ну! Що на це скажеш?
Дені підвівся. Він стояв обличчям до каміну, спиною до П'єра. Відповів спокійно:
– Ти забуваєш, що в Рози тепер уже інші турботи. Цю сторінку вона перегорнула, це її вже не цікавить…. Чого смієшся, як дурник?
– Ні, цієї сторінки вона не перегорнула… Вона тобі нічого не казала, бо не вірила, як і всі ми, що мати доведе до кінця задумане. Не хотіла ділитися з тобою марними сподіванками…
Дені озвався байдужим голосом:
– А, розумію. Виходить, вони зустрічалися інколи? Старий, та ось уже три тижні, як вони обідають разом у молочній біля медичного факультету… А щочетверга і я до них приєднуюсь.