Королівська дорога

Андре Мальро

Андре Мальро

КОРОЛІВСЬКА ДОРОГА

Переклад з французької Л. Колодинської та О. Чернія

Хто довго милується мріями, той уподібнюється власній тіні.

Індійська приказка

ЧАСТИНА ПЕРША

І

Нарешті Клодові вдалося одігнати ту настирливу думку, і він почав пильно вдивлятися в чоловіка, який сидів спиною до ліхтаря; він намагався розгледіти в тьмяному світлі вираз його обличчя. Воно було таке саме невиразне, як і сомалійський берег, де в місячному сяйві мерехтіли солончаки… Голос чоловіка, в якому бриніла наполеглива іронія, також, здавалося, губився в африканській пітьмі, щоб полинути навздогін легенді. Навколо цієї невиразної постаті вешталися пасажири, ласі на плітки й до гри в карти, схильні до балаканини, до романів і всіляких нісенітниць, бо та легенда — постійний супутник білих людей, які вплуталися в життя незалежних азіатських країн.

— Молодь погано розуміє… як ви це називаєте?.. еротизм. До сорока років люди часто помиляються і не знають, як потім позбутися того кохання. Чоловік, який думає про жінку не як про додаток до сексу, а навпаки про секс як про додаток до жінки, визрів для кохання. Тим гірше для нього. Але є речі ще гірші. Наприклад, пора, коли секс повністю полонить думки підлітків. Підігрітий усілякого роду спогадами…

Вдихаючи запах пилу, коноплі й овець, яким просяк його одяг, Клод знову побачив, що портьєра, зроблена з мішків, трохи піднялася, і в ту ж мить чиясь рука показала на ще зовсім юне чорне голе дівча; на високих грудях — сліпуча сонячна пляма; обриси її повік, обрамлених густими віями, виказували просто маніакальну потребу еротизму, "потребу напружити всі свої нерви", — як казав Перкен…

— …Спогади міняються, — продовжував він. — Яка все-таки надзвичайна річ — уява. Дивна вже сама по собі… Уява… Вона завжди компенсує…

Його чітко окреслене обличчя ледь виднілося в напівтемряві — лише світло від цигарки раз у раз ковзало по вустах. Клод відчував: те, що він думав, поволі наближається до слів промовляючого, так ніби човен, який ледь-ледь пливе, корабельні вогні мерехтять на витягнутих паралельно руках веслярів.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав він.

— Рано чи пізно ви самі зрозумієте… Сомалійські борделі повні несподіванок…

Клод знав цю їдку іронію, до якої чоловіки вдаються лише тоді, коли йдеться про них самих і про їхню долю.

— Повні несподіванок, — повторив Перкен.

"Яких?" — запитав себе подумки Клод. Він знову став розглядати обліплені комахами плями гасових ліхтарів, дівчат із прямими носами, яких кликали просто — "негритянка"; лише білки очей ясніли на тлі темної шкіри; у такт флейті сліпого музиканта вони рухались по колу, причому кожна дівчина міцно і з люттю штовхала ту, що була попереду. Одночасно з мелодією, що раптово втихла, коло їхнє розірвалося. Підтримуючи голосом хтиву ноту, дівчата зупинилися — голови й плечі завмерли, очі заплющені. За мить, вийшовши з заціпеніння, вони затрусили своїми тугими стегнами й високими грудьми; при світлі гасового ліхтаря піт увиразнював це дрижання…

Дивіться також

Хазяйка підштовхнула до Перкена зовсім юне дівча, яке всміхалося.

— Ні, — сказав він. — Іншу — он тамту. Вона принаймні не виглядає веселою.

"Садист?" — запитав тепер Клод себе. Він чув про походи проти непокірних племен, які Перкен здійснював у Таїланді, про створену ним Шанську область та вилазки на територію Лаосу, про дивні відносини з урядом Бангкока, які то поліпшувались, то погіршувались, про муки, яких він нібито зазнав зовсім недавно через своє дике непогамоване владолюбство — бо не терпів навіть найменшого контролю, про його чималий вік і про еротизм; навіть на цьому кораблі він оточив себе жінками. "Так, ніби шукав захисту, — подумав Клод. — Щось тут не так, але це не садизм…"

Перкен відкинув голову на спинку шезлонга — яскраве світло впало на його обличчя: звіряча маска з чорними тінями замість очей і носа.

Дим від цигарки йшов просто догори і губився в нічній пітьмі.

Слово "садизм", засівши в мозку Клода, змусило вдатися до споминів.

— Одного разу, в Парижі, я потрапив у маленький непоказний бордель. У салоні була одна-єдина жінка, прив'язана мотузками до мольберта і з задертою спідницею…

— Спереду чи ззаду?

— Ззаду. Навколо неї — шість чи сім типів: дрібні буржуа в краватках та вовняних піджаках (це було влітку, але спека стояла не така, як тут…), очі дивляться вгору, щоки — пашать; вони переконували себе, ніби хочуть потішитися!.. Вони по черзі підходили до жінки, шмагали її — кожен по одному разу, — платили гроші і йшли або геть, або на другий поверх…

— І це все?

— Все. Мало хто з них піднімався догори — більшість ішли геть. Якими були думки цих добродіїв, що відходили, одягнувши канотьє та ховаючи обличчя у піднятих вилогах своїх піджаків…

— Зовсім невибагливі…

Перкен підняв праву руку, ніби хотів підсилити свої слова жестом, але йому на думку спало щось інше:

— Головне — це НЕ ЗНАТИ партнершу. Хоч би яка вона була — аби інша стать.

— Тільки б вона не була створінням, що має приватне життя. Чи не так?

— Особливо це стосується мазохістів. Вони завжди боряться самі з собою… Завдяки уяві людина може здобути те, на що вона спроможна, а не те, чого хоче. Навіть найдурніші повії знають: чоловік, який мучить їх або якого мучать вони, дуже далекий від них самих. Знаєте, як вони називають ненормальних? Розумники…

Не відриваючи погляду від цього напруженого обличчя, Клод подумав: "Я, мабуть, також ненормальний… Чи він не переслідує, бува, цією розмовою якусь мету?"

— Розумники, — повторив Перкен. — А вони мають рацію. Існує лише одне, як вважають дурні, "сексуальне збочення" — надмірність уяви та неспроможність отримати задоволення. У Бангкоці, наприклад, я знав чоловіка, якого жінка голого мусила зв'язувати у темній кімнаті, де він сидів годину…

— А далі?

— Цього йому було цілком достатньо. Оце справжнє "збочення"…

Перкен підвівся. "Мабуть, іде спати і слід припиняти розмову…" — подумав Клод. Розтинаючи дим, що піднімався догори, Перкен віддалявся, переступаючи через негритянських дітей, що міцно спали з відкритими ротами серед кошиків. Тепер лише тінь Клода пролягла на палубі. Його випнуте підборіддя було на ній таким самим масивним, як і в Перкена. Ліхтар ворухнувся, і тінь також затремтіла. Що залишиться від цієї тіні й від його тіла через два місяці? Форма без очей, без рішучого й тривожного погляду, цього вечора прояснювала йому набагато більше, ніж цей чоловічий обрис, по якому ступав корабельний кіт. Він простягнув руку — кіт утік. Його знову заполонила настирлива думка. І ще півмісяця жадоби, півмісяця чекання на кораблі й відчуття страху наркомана, позбавленого наркотика. Вже вкотре Клод діставав археологічну карту Сіаму та Камбоджі, яку знав краще, ніж власне обличчя. Він був зачарований великими голубими плямами, якими позначив мертві міста пунктирною лінією — давню Королівську дорогу і погрозливим попередженням: "Пролягає крізь сіамські джунглі". "Принаймні один шанс із двох здохнути там…" — подумав він. Ледь помітні місця стоянок із кістяками малих тварин, залишених біля згаслих вогнищ, — такий кінець останньої експедиції в область, де жили джараї; білий вождь Одендаль, заколотий уночі рогатина

загрузка...

ми людьми Садета під шум поламаних пальм, які свідчили про наближення стада слонів… Скільки ночей доведеться йому не спати, знемагати від утоми й москітів або ж заснути, довірившись пильності якогось провідника?.. Шансів практично нема. Перкен знав цю країну, але нічого не розповідав. Клода одразу зачарував його голос — це була на кораблі єдина людина, яка слово "енергія" промовляла звичайним тоном. Клод відчував: цей чоловік із майже зовсім посивілим волоссям любив те саме, що й він. Уперше він почув його в Єгипті. Стоячи перед великою червоною стіною, той розповідав цікавим і неприязним людям про два кістяки, знайдені (грабіжниками могил — ясна річ) під час останніх розкопок Долини Царів у підземній залі, звідки ведуть галереї з безліччю мумій священних котів. На власному скромному досвіді Клод переконався, що серед шукачів пригод також не бракує дурнів, але цей чоловік чимось заінтригував його. Потім він слухав його розповідь про Майрену — недовговічного короля седангів:

— Гадаю, то був чоловік, який конче прагнув фати свою біографію, так само, як автор грає роль. Ви ж бо, французи, любите чоловіків, які приділяють більше уваги… саме так, тому, щоб ДОБРЕ ЗІГРАТИ РОЛЬ, а не виграти.

(Клод пригадав свого батька, який кілька годин тому написав у Марні: "Мій дорогий друже, зараз використовують право, цивілізацію і навіть відрізані руки дітей. За своє життя я був свідком двох чи трьох випадків справжнього безглуздя. Справа Дрейфуса1 не тільки належить до них, але й значно їх перевищує". Це означало: холоднокровно дати себе вбити при виконанні службових обов'язків.)

— Така поведінка, — продовжував Перкен, — звеличує мужність, яка також є частиною ролі… Майрена був дуже мужній чоловік… Він провіз на спині слона труп своєї низькорослої коханки-чамки через майже непрохідні джунглі, аби поховати її як належиться чамській принцесі, бо місіонери відмовились ховати на своєму кладовищі… Чи ви знаєте, що він став королем, перемігши двох вождів седангів у поєдинку на шаблях, і якийсь час тримав під своєю владою область джараїв? А це вже щось та значить…

— Ви знаєте людей, які жили серед джараїв?

— Особисто я — вісім годин.

— Небагато, — сказав Клод, посміхаючись.

Перкен вийняв із кишені ліву руку і розчепірив пальці перед очима Клода — через три більших пальці пролягла глибока спіралевидна борозна, яка нагадувала коркотяг.

— Якщо врахувати це, то досить довго.

Знітившись, Клод замовк, а Перкен знову

почав про Майрену:

— Зрештою, він скінчив життя досить непогано — як майже всі чоловіки…

Клод уявив собі цю агонію в солом'яній хижі десь у нетрях малайського архіпелагу, коли людина зогниває від нездійсненних надій, як від пухлини, і жахається власного голосу, який відлунюють величезні дерева…

— Непогано…

— Самогубців я зневажаю.

— Чому?

— Хто вбиває себе, рятуючись від витворів власної уяви, той убиває себе лише для того, щоб ІСНУВАТИ. Я не люблю, коли Бог обдурює.

З кожним днем їхня схожість, яку передчував Клод, ставала дедалі очевиднішою; вона проявлялась у модуляції голосу Перкена, його манері казати "вони", коли він вів мову про пасажирів і, не виключено, про чоловіків; він мовби відокремлювався від них нехтуванням свого соціального "я".

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також: