Але заради хлопця, якого я ніжно люблю і який тепер залишиться сам, я прощу в суду милосердя і прошу розлучити нас якомога на коротший строк.
Я гадав, що Віталіса випустять на волю. Та цього не трапилося. Ще кілька хвилин говорив інший судовик, а тоді суддя суворим голосом оголосив, що чоловік, який називає себе Віталісом, звинувачується в образі поліцейського словами й діями і засуджується на два місяці позбавлення волі та сто франків штрафу.
Два місяці тюрми!
Я побачив крізь сльози, як зачинилися двері, через які жандарм вивів Віталіса.
РОЗДІЛ IX. Я МАНДРУЮ САМ
Коли я, пригнічений, з почервонілими від сліз очима, вернувся до заїзду, мене зупинив біля воріт його господар.
— Ну, як старий?
— Засудили.
— На скільки?
— На два місяці.
— А який штраф?
— Сто франків.
— Два місяці, сто франків...— повторив він кілька разів.
Я хотів був пройти, але він знову затримав мене:
— І що ж ти сам робитимеш?
— Не знаю.
— Ах, ти не знаєш! Сподіваюсь, у тебе є гроші, щоб прогодувати себе й тварин?
— Ні, нема.
— І ти розраховуєш жити у мене?
— О ні, я ні на кого не розраховую.
— Гаразд, хлопче! — вів далі господар заїзду.— Твій хазяїн і так заборгував мені чимало. Я не можу утримувати тебе аж два місяці, бо не певен, чи зможе він заплатити. Доведеться тобі йти звідси.
— Йти звідси? Але куди?
— Це не моє діло.
На мить я сторопів. Але потім вирішив, що він міркує слушно: з якої речі йому дбати про мене!
— Так-от, хлопче, забирай своїх собак та мавпу і чухрай звідси. А мішок старого, звісно, ти залишиш мені. Після тюрми він прийде по свій мішок, от ми й порахуємось.
— Якщо ви певні, що мій хазяїн віддасть вам борг, то дозвольте лишитись, поки він повернеться! Він заплатить вам за моє утримання.
— Ти так думаєш? За кілька днів він ще заплатить, але за два місяці...
— Я їстиму зовсім трошки.
— А тварини? Ні, ні, йди геть! Ти даватимеш вистави по селах і тим зароблятимеш на життя.
— Але як хазяїн знайде мене, коли вийде з тюрми?
— Тьху! Ти вже в печінках сидиш мені! Сказав я тобі йти звідси, то й забирайся, і щоб духу твого тут не було! Я вернуся через п'ять хвилин і коли побачу, що ти ще тут, горе тобі буде.
Я зрозумів, що наполягати марно. Зійшовши до стайні, я відв'язав собак та Серденька, взяв свій мішок і, перекинувши ремінь арфи через плече, вийшов із заїзду.
Господар заїзду стояв біля воріт і дивився на мене.
— Якщо тобі буде лист,— крикнув він,— я збережу його! Я хотів якнайскоріше вийти за місто, бо мої собаки
були без намордників. Що я скажу, коли наткнуся на поліцейського? Що в мене немає грошей на купівлю намордників? Справді, у мене в кишені залишилося всього кілька дрібняків. А що, коли поліцейський арештує і мене? Віталіс у тюрмі, я теж, а що буде з собаками й Серденьком? Тепер я був старшим над усією сімейкою і відчував, яка велика на мені відповідальність.
Собаки бігли вперед, але час від часу вони піднімали голови й жалібно дивилися на мене. Я розумів, що вони голодні. Серденько, який примостився у мене на мішку, знай смикав мене за вухо, щоб я обернувся до нього; коли ж я обертався, він починав промовисто терти свій живіт. Я й сам був голодний. Але на ті гроші, що в мене лишилися, ми могли попоїсти тільки раз, і краще було зробити це пізніше.
Ми йшли вже добрих дві години, а я все ще боявся зупинитись. Собаки дедалі частіше благально поглядали на мене, а Серденько раз у раз скуб мене за вухо та потирав свій живіт.
Нарешті я вирішив, що ми досить далеко зайшли від Тулузи і можемо тепер не боятися поліцейського.
Зайшовши в першу пекарню, яка трапилась нам на дорозі, я попросив зважити півтора фунта хліба.
— Бери краще два фунти,— сказала мені пекарка.— Для твого хазяйства це небагато. Бідних звіряток треба годувати як слід!
Звісно, для нас це було б небагато, але якби я купив два фунти, то від моїх грошей нічого не лишилося б на завтра.
Я сказав пекарці, що мені цілком вистачить півтора фунта хліба і я прошу її не нарізати більше.
— Гаразд, гаразд,— відмахнулась вона.
Від чудової шестифунтової хлібини, яку ми запросто з'їли б усю, вона одрізала такий шматок, який я просив, і поклала його на одну шальку, злегка підштовхнувши другу.
— Буде на два сантими більше,— сказала вона й кинула мої гроші в шухляду.
Мені доводилося бачити людей, що не брали решти, коли то були дрібні гроші. Але мені ці два сантими були так потрібні, я б від них нізащо не відмовився. Однак я не зважився вимагати їх назад і мовчки вийшов з пекарні.
Собаки радісно вистрибували довкола мене, а Серденько повискував і смикав мене за волосся. Ми не пішли далеко. Під першим деревом, що трапилось нам, я поставив арфу і простягся на траві. Собаки розсілись навпроти мене: Капі — посередині, Дольче — з одного боку, Зербіно — з другого. Серденько, не такий стомлений, як усі, стояв, ладнаючись поцупити той шматочок, який йому найбільше сподобається.
Нелегка то справа — розділити окраєць. Я розрізав його на п'ять якнайрівніших частин, а ті — на ще дрібніші шматочки. Кожен по черзі одержував свій шматочок. Серденько, якому треба було менше, ніж нам, швидко наївся. Тоді я сховав три шматочки з його частки в мішок, вирішивши роздати їх потім собакам.
Після короткого перепочинку я дав сигнал вирушати. Тепер нам будь-що-будь треба заробити на завтрашній сніданок.
Десь за годину ми прийшли до якогось села — чому б не спробувати тут?
Я зодяг своїх артистів, і ми в повному порядку вступили в село. На жаль, з нами не було Віталіса з флейтою. Адже він своєю показною постаттю привертав до себе всі погляди. А я був малий, худенький; на моєму обличчі відбивалися тривога й невпевненість.
Ми йшли, і я роззирався, щоб дізнатись, яке враження ми справляємо. Люди на нас дивились, але ніхто за нами не йшов.
Вийшовши на невеликий майдан, посеред якого в тіні платанів хлюпотів фонтан, я зняв з плеча арфу і заграв вальс. Музика була весела, пальці мої легко перебирали струни, але на серці було сумно.
Я наказав Зербіно й Дольче танцювати, і зони слухняно закружляли.
Та ніхто не підходив до нас. Кілька жінок плели на спицях і розмовляли, сидячи біля своїх хатин, але на нас вони й не дивились.
Я грав далі, а Зербіно й Дольче танцювали.
Раптом якась маленька дитина, що тільки недавно, мабуть, на ноги сп'ялася, відійшла від порога своєї хати й подибала до нас. Я заграв тихіше, щоб не злякати маля, а, навпаки, приманити його.
Простягши рученята й похитуючись, дитина поволі наближалася. Ще кілька кроків, і вона опинилася біля нас. Її мати підвела голову і занепокоїлась — маляти не було біля неї. Але замість побігти за ним, на що я сподівався, вона покликала його, і маля слухняно вернулося до неї.
Може, тутешні люди не люблять танців? Я наказав Зербіно й Дольче лягти, а сам заспівав мою неаполітанську пісеньку. Напевно, ніколи я не виконував її з таким старанням.
Я вже співав другий куплет, коли побачив, що до нас швидко йде якийсь чоловік у куртці й фетровому капелюсі.
Нарешті! Я заспівав ще натхненніше.
— Гей, ти! — закричав він.— Що ти тут робиш, поганцю?
Я замовк, приголомшений таким звертанням.
— То ти мені відповіси? — гримнув він.
— Ви ж бачите, пане, я співаю.
— А дозвіл у тебе є, щоб співати на майданах у нашій окрузі?
— Ні, пане.
— Тоді забирайся звідси, як не хочеш, щоб я арештував тебе.
— Але ж, пане...
— Називай мене паном сільським стражником і повертай голоблі, нікчемний жебраче!
Сільський стражник! З сумного досвіду Віталіса я вже знав, що не можна сперечатися ні з поліцією, ні з сільськими стражниками.
Я негайно повернувся і пішов назад тією дорогою, якою прийшов. Жебрак! Ні, це неправда! Я не жебракую. Я співаю, це моя праця.
За п'ять хвилин я вийшов з цього пильно стереженого, але не дуже гостинного села. Собаки бігли за мною похнюпившись, розуміючи, певно, що нас спіткала невдача.
— Тепер доведеться спати просто неба і не вечерявши,— сказав я їм.
При згадці про вечерю собаки загарчали. Я показав їм гроші, що в мене лишилися.
— Ось і все, що в нас зосталось. Якщо ми витратимо ці гроші сьогодні ввечері, нам не буде за що поснідати завтра. Сьогодні ми їли, тож розумніше буде подумати про завтрашній день.
І я знову поклав гроші в кишеню.
Капі й Дольче мовчки понурили голови, тільки вередливий Зербіно ще бурчав якийсь час.
Вирішивши таким чином питання про їжу, тепер я повинен був подбати про ночівлю. На щастя, погода була гарна й спати просто неба було навіть приємно. Треба тільки знайти таке місце, де б можна сховатися від вовків, якщо вони водяться в цій околиці, та від сторожі, якої я боявся більше вовків.
Дорога тяглася безконечно. Вже й сонце сховалося за обрієм, а ми все ще не знаходили нічого підходящого.
Тепер ми йшли великим лісом, де час від часу траплялися галявини, посеред яких височіли гранітні скелі. Місце було сумне й пустельне, але я подумав, що поміж цим гранітним бескеттям можна знайти затишний куточок.
Звернувши з дороги, я пішов поміж скель. Незабаром я побачив велику гранітну брилу, що утворювала ніби печеру. Вітер наніс туди сухої соснової глиці. Про щось краще годі було й мріяти. У нас була постіль, де ми могли зручно розлягтись, і дах, який захистить нас від дощу. Бракувало тільки по шматку хліба на вечерю. Але я намагався про це не думати. Лягаючи спати, я наказав Капі постерегти нас. І вірний пес лишився вартувати перед входом до нашої схованки. Я міг спати спокійно: Капі мене попередить, коли хтось опиниться поблизу.
Я вкутав Серденька в свою куртку і простягся на сухій глиці. Зербіно й Дольче скрутилися калачиком у мене в ногах. Але заснути я не міг.
Перший день нашої самостійної подорожі був невдалий. А який буде завтрашній? У кишені в мене лишалося всього-на-всього три су. Як я прогодую тварин і самого себе, якщо не зможу давати вистави? Намордники, дозвіл співати,— де я їх візьму? Невже нам доведеться вмерти з голоду десь під кущем у лісі?
Думаючи про все це, я дивився на зірки, що блищали на темному небі. Довкола панувала цілковита тиша: ні шелесту листя, ні крику птаха, ні торохтіння воза на дорозі. Який я самотній, занехаяний! І я гірко заплакав. Люба матінка Барберен! Бідний Віталіс!
Раптом я відчув на своєму волоссі легкий подих, вологий і теплий язик лизнув мене в обличчя.