Без сім'ї

Гектор Мало

Гектор Мало

Без сім'ї

Роман

Переклад з французької: СТЕПАН ПІНЧУК

Частина перша

РОЗДІЛ І. У СЕЛІ

Я — знайда.

Але до восьми років я цього не знав: я думав, що в мене, як в інших дітей, є мати, бо коли я плакав, якась жінка ніжно пригортала й заспокоювала мене, і сльози мої одразу висихали.

Увечері, коли я лягав у своє ліжечко, ця жінка підходила й цілувала мене, а коли грудневий вітер жбурляв у розмальовані морозом шибки пригорщі снігу, вона брала своїми руками мої холодні ноги й зігрівала їх, співаючи пісеньку, мотив і слова якої я пам'ятаю і досі.

Коли мене заставала гроза, як я пас нашу корову десь на пустирі, вона вибігала мені назустріч і, силкуючись захистити від дощу, турботливо накривала мені голову й плечі пеленою своєї вовняної спідниці.

Я розповідав їй про свої прикрощі, про сварки з товаришами, і кількома ласкавими словами вона завжди могла втішити чи напутити мене.

Я мав її за матір, бо вона була така лагідна й добра, так турбувалася за мене; навіть бурчала — і то з великою ніжністю.

Але ось як я дізнався, що був у неї тільки названим сином.

Село Шаванон, де я виріс, де минуло моє раннє дитинство,— це одне з найбідніших сіл Центральної Франції. Земля тут неродюча, її треба добре угноювати, отож у цій місцевості оброблених полів дуже мало, скрізь тягнуться пустища, порослі вересом та подекуди дроком. За пустищами починаються ланди, де дмуть холодні вітри, гнуть додолу дерева й не дають їм рости; коли яке й виросте, то таке вже миршаве та покручене. Справжні великі дерева — кучеряві каштани та могутні дуби — ростуть тільки в долинах, по берегах річок.

В одній із таких долин, біля бистрого повноводого струмка стояв будиночок, де минули перші роки мого дитинства. Ми в ньому жили удвох з матір'ю. Її чоловік був муляром і, як і багато інших місцевих селян, працював у Парижі. Відколи я виріс і почав розуміти, що діється навколо мене, він ні разу не приїздив додому. Тільки час від часу посилав про себе звістку через когось із товаришів, що верталися в село.

— Тітонько Барберен, ваш чоловік живий і здоровий! Він просив вам сказати, що робота йде добре, і передав для вас ось ці гроші. Полічіть, будь ласка!

Матінка Барберен цілком задовольнялася цими новинами: чоловік її при доброму здоров'ї, працює нівроку, заробляє на прожиття.

Барберен жив у Парижі, бо там у нього була робота. Він хотів заробити трохи грошей, а тоді повернутися в село. На ощаджені гроші він сподівався прожити ті роки, коли вони з матінкою Барберен постаріють і не могтимуть уже працювати.

Одного листопадового вечора до нашої хвіртки підійшов якийсь чоловік. Я саме стояв на порозі дому й ламав хмиз для печі. Чоловік, не відчиняючи хвіртки, зазирнув у двір, глянув на мене і спитав:

— Тут живе тітонька Барберен? Я попросив його зайти.

Незнайомець штовхнув хвіртку й поволі пішов до мене. Він був увесь заляпаний грязюкою — певно, довго йшов по бездоріжжю.

Дивіться також

Почувши, що я з кимось розмовляю, прибігла матінка Барберен — вона трохи не зіткнулась із тим чоловіком на порозі.

— У мене для вас звістка з Парижа,— сказав той.

Ці прості слова ми вже чули не раз, але вони були мовлені зовсім іншим тоном, ніж звичайно.

— Господи! — скрикнула матінка Барберен, заламуючи руки.— 3 Жеромом, певно, скоїлось лихо!

— Атож. Та ви не лякайтеся. Правда, вашого чоловіка поранено, але він живий. Хоч, може, залишиться калікою. Він у лікарні. Я теж там лежав, наші ліжка були поруч. Дізнавшись, що я повертаюся додому, він попросив мене зайти до вас і розповісти про те, що сталося. Я поспішаю, бувайте здорові. Мені ще треба пройти кілька кілометрів, а незабаром смеркатиме.

Матінка Барберен хотіла, звісно, почути більше про чоловіка й почала умовляти прибульця повечеряти й заночувати.

— Дороги нікудишні. Кажуть, що ходять вовки. Краще вже вирушити в дорогу вранці.

Подорожній сів у кутку біля печі й за вечерею розповів, як сталося лихо. На будівництві, де працював Барберен, завалилось погано збите риштування і придавило його своєю вагою. Хазяїн заявив, що в Барберена не було ніякого діла під тим риштуванням, і відмовився платити за каліцтво.

— Не поталанило, бідоласі, не поталанило... Навряд чи ваш чоловік дістане хоч що-небудь.

Сушачи перед вогнем штани, зашкарублі від грязюки, він приказував: "Не поталанило!" — з таким щирим жалем, ніби сам охоче став би калікою, аби тільки йому за це заплатили.

— Одначе,— сказав він насамкінець,— я порадив Барберенові подати в суд на хазяїна.

— В суд? Для цього треба чимало грошей...

— Зате коли виграєш...

Матінка Барберен дуже хотіла поїхати до Парижа, але така далека мандрівка коштувала б надто дорого. Вона попросила священика написати листа в лікарню, де лежав Барберен. Через кілька днів надійшла відповідь: матінці Барберен не треба їхати, краще хай вона вишле чоловікові грошей, бо він подав у суд на хазяїна.

Минали дні, тижні, і час від часу надходили листи, в яких Барберен вимагав ще й ще грошей. В останньому листі був наказ: коли нема грошей, слід негайно продати корову.

Тільки той, хто виріс у селі, серед бідняків, знає, яке то велике горе — продати корову.

Корова — годувальниця селянської родини. Хоч яка бідна родина і хоч як багато в ній дітей, та вона не голодуватиме, якщо в хліві є корова.

Ми з матінкою Барберен теж харчувалися непогано, хоч м'яса майже ніколи не їли. Але корова була не тільки нашою годувальницею — вона була також нашим другом.

Корова — розумна й добра худобина, вона чудово розуміє людське слово й ласку. Ми пестили свою Руду, лагідно говорили з нею. Одне слово, ми любили її і вона нас любила.

А тепер нам треба було розлучитися з нею.

До нас прийшов купець і почав з усіх боків оглядати Руду. Він довго обмацував її, незадоволено похитуючи головою, сто разів повторював, що вона йому аж ніяк не підходить, бо дає мало молока, та й то такого, що масла з нього не сколотиш. Потім сказав, що все ж візьме її, але тільки з доброти душевної, щоб прислужитися такій славній жінці, як тітонька Барберен.

загрузка...

Бідна Руда, ніби зрозумівши, що робиться, не схотіла вийти з хліва й жалібно мукала.

— Стань ззаду й підганяй її,— сказав мені купець, знімаючи батіг, що висів у нього на шиї.

— Не треба,— озвалася матінка Барберен.

І, взявши корову за налигач, лагідно мовила:

— Йди, моя хороша, йди!

Руда слухняно вийшла на дорогу. Новий господар прив'язав її до воза, і їй тепер довелося йти слідом за конем.

Ми повернулися додому, але ще довго чули її мукання. Тепер у нас не було ні молока, ні масла. Вранці — сухий шматок хліба, ввечері — картопля із сіллю.

Настала масниця. Торік на масницю матінка Барберен напекла смачнющих млинців та оладків, і я так їх наминав, аж вона раділа. Але тоді в нас була Руда.

"Тепер,— сумно думав я,— нема ні молока, ні масла, і млинців не буде".

Але матінка Барберен приготувала мені сюрприз. Дарма що не любила позичати, вона попросила в однієї сусідки миску молока, в іншої — грудку масла. Коли я опівдні прийшов додому, то побачив, що вона сипле борошно у велику макітру.

— Борошно? — здивовано вигукнув я.

— Так,— усміхнулася матінка.— Це борошно, мій маленький Ремі, чудове пшеничне борошно. Понюхай, як гарно воно пахне.

Мені дуже хотілося знати, що вона робитиме з цим борошном, та я не зважився її спитати, аби не нагадувати про те, що сьогодні — масниця. Але вона заговорила сама.

— Що роблять з борошна?

— Хліб.

— А ще що?

— Варять кашу.

— Ну, а ще?

— Не знаю...

— Знаєш, ще й як знаєш! Але ти — добрий хлопчик і не хочеш мені сказати, що сьогодні масниця, коли печуть млинці та оладки. А що в нас немає ні масла, ні молока, то ти боїшся мене засмутити.

— Матінко Барберен...

— І все ж я постараюся, щоб і в нас була масниця, як у людей. Заглянь у скриню.

Швидко піднявши віко, я побачив у скрині молоко, масло, яйця та три яблука.

— Подай мені молоко та почисть яблука,— сказала матінка.

Поки я чистив і різав тоненькими скибочками яблука, вона розбила яйця й вилила їх у борошно, а тоді почала колотити, доливаючи потроху молока.

Потім матінка Барберен поставила тісто на теплий попіл, щоб підійшло. Тепер нам лишалося тільки ждати вечора, бо їсти млинці й оладки годилося на вечерю.

День видався мені надзвичайно довгим, і я не раз заглядав під ганчірку, якою була накрита макітра.

— Ти остудиш тісто,— застерігала матінка.— Воно погано підійде.

Але тісто підходило чудово і смачно пахло яйцями та молоком.

— Наготуй сухого хмизу,— сказала матінка.— Нам потрібен гарний вогонь — ясний, без диму.

Нарешті смеркло, і ми засвітили свічку.

— Ремі, затопи в печі!

Мені не треба було повторювати двічі ці слова, яких я так чекав.

Незабаром у печі запалало полум'я, і його мерехтливе світло залило всю кухню.

Матінка зняла з гачка не стіні сковороду і поставила на вогонь.

— Подай масло.

Кінчиком ножа вона взяла невеличкий шматочок масла і поклала на сковороду, де воно вмить розтопилося.

О, який це був чудовий запах, як весело шкварчало масло! Те шкварчання здавалося мені дивною, нечува-ною музикою. Та хоч як уважно слухав я цю музику, а таки почув чиюсь ходу надворі.

Хто б то міг нас потурбувати під цю пору? Певно, сусідка хоче позичити вогню. Але ця думка відразу вилетіла мені з голови, бо матінка Барберен занурила в макітру ополоник, зачерпнула тіста й вилила на сковороду. Хіба в таку хвилину можна було думати про якихось там сусідів?

Раптом двері з грюкотом розчинилися.

— Хто там? — спитала матінка, не обертаючись. Увійшов чоловік, одягнений у полотняну сорочку, з

товстим костуром у руках.

— Ого, тут святкують! Продовжуйте! Не соромтеся! — грубо сказав він.

— Лишенько! — скрикнула матінка Барберен, поставивши сковороду на долівку.— Це ти, Жероме?

Вона схопила мене за руку й підштовхнула до чоловіка, що стояв на порозі.

— Це твій батько.

РОЗДІЛ II. НАЗВАНИЙ БАТЬКО

Я підійшов, щоб обняти його, але він зупинив мене костуром.

— Хто це?

— Ремі.

— А ти ж писала...

— Авжеж... але... це була неправда, бо...

— Неправда! Он воно що!

І, піднявши костура, він ступив до мене кілька кроків. Я мимоволі позадкував.

Що я такого зробив? Чим завинив? Чому він відштовхнув мене, коли я хотів його обняти? Та ніколи було шукати відповіді на ці запитання.

— Я бачу, ви справляєте масницю,— говорив далі Барберен.— Чудово! Адже я добряче зголоднів.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також:

загрузка...