Ми там поставимо квіти. От побачиш. Я беру на себе догляд за ними. Коли в тебе збиратимуться гості,— то при вечірньому світлі тут буде чарівно.
— Про що йде мова? — запитав П'єр.
— Про чудову квартиру, яку я щойно найняла для твого брата. Це справжня знахідка,— антресолі з ходом на дві вулиці; дві зали, скляна галерея і маленька округла їдальня; досить пристойне для нежонатого чоловіка приміщення.
П'єр зблід. Гнів стиснув йому серце.
— А де це? — запитав він.
— На бульварі Франціска І.
Не лишалось ніяких сумнівів, і він сів, такий роздратований, що ледве стримувався, щоб не крикнути: "Це вже, зрештою, занадто! Невже все тільки для нього!.."
Тимчасом мати, не тямлячись від радості, говорила далі:
— Уяви собі, що все це за дві тисячі вісімсот франків. Вони просили три тисячі, але я виторгувала двісті франків знижки з умовою, що укладу угоду на три, шість чи на дев'ять років. Це саме те, що потрібне Жану. Для адвокатської кар'єри досить мати елегантну квартиру. Це приваблює клієнтів, викликає в них повагу, імпонує їм і дає зрозуміти, що людині, яка живе в такій квартирі, треба добре платити за пораду.
Вона трохи помовчала і сказала:
— Треба-знайти щось подібне і для тебе, П'єр. Звичайно, скромніше, бо ж у тебе нема коштів, але теж щось пристойне. Я певна, що це тобі дуже допоможе.
П'єр промовив згорда:
— О, я здобуду все працею та знанням.
— Це так; але все-таки гарна квартира, як не кажи, —і тобі дуже допоможе.
Серед обіду він запитав зненацька:
— Як ви познайомилися з цим Марешалем? Старий Ролан підвів голову і почав згадувати:
— Чекай-но, зразу не згадаю. Давненько це було. Ага, пригадав! Твоя мати познайомилася з ним у нашій крамниці. Так, Луїзо? Він прийшов щось замовити, а далі став вчащати. Він був спершу нашим клієнтом, а потім —другом.
П'єр, наштрикуючи квасолю на виделку, мов на рожен, допитувався:
— А коли ж саме ви познайомились?
Ролан намагався пригадати, але не зміг і звернувся по допомогу до дружини:
— У якому ж році, скажи-но, Луїзо? Ти повинна пам'ятати, адже в тебе чудова пам'ять. Чекай, це було року... року, року п'ятдесят п'ятого чи п'ятдесят шостого?.. Та пригадай сама,— ти ж мусиш знати це краще за мене.
Вона дійсно подумала кілька хвилин, потім впевнено і спокійно промовила:
— Це було у п'ятдесят восьмому році, мій голубе. П'єрові тоді було три роки. Я пе^вна, що не помиляюся, бо цього ж року дитина хворіла на скарлатину, і Маре-шаль, хоч ми його ще мало знали,! чимало допоміг нам.
Ролан скрикнув:
— Правда, правда, це було просто дивно! Коли твоя мати падала від втоми, а я був зайнятий у магазині, він бігав до— аптеки по ліки для тебе. Він справді мав добре серце! А коли ти видужав, не можеш уявити собі, який радий він був, як цілував тебе! Відтоді ми й стали друзями.
І ось нагла, лиха думка увірвалась в душу П'єра, наче куля, що дробить і роздирає тіло: "Якщо він знав мене раніше, ніж брата, був такий добрий до мене, так любив мене й цілував, якщо завдяки мені він подружився з моїми батьками, то чому ж він усе майно лишив моєму братові, а мені нічого?"
Він більше ні про що не запитував і сидів похмурий, але не задумливий, а скоріше зосереджений; в ньому зародилась нова неясна тривога, ніби початок якоїсь невідомої недуги.
П'єр вийшов з дому і почав блукати вулицями. їх огорнув туман, що робив темряву важкою, непроникною і огидною. Ніби якийсь дим, що несе згубу, спустився на землю. Видно було, як він плив над газовими ріжками, що раз у раз ніби гасли від нього. Вуличний брук став слизький, наче від ожеледі, і, здавалось, увесь поганий дух з надр домів, сморід льохів, канав, риштаків, убогих кухонь, піднявся, щоб змішатися з задушливим запахом цього блукаючого туману.
П'єр ішов, зсутуливши плечі і сховавши в кишені руки; щоб не тинятися по вулицях, на холоді, він попростував до Маровського.
Старий аптекар спав, як звичайно, і над ним світив газовий ріжок. Побачивши П'єра, якого він любив, наче вірний пес, старий струсив з себе дрімоту, витяг дві склянки і приніс "порічанівки".
— Ну,—запитав лікар,— як справи з вашим лікером?
Поляк відповів, що чотири найбільших міських кав'ярні погодилися взяти його у продаж і що "Береговий маяк" та "Гаврський семафор" робитимуть йому рекламу у обмін на деякі аптекарські товари, які він по-стачатиме працівникам редакцій.
Помовчавши якийсь час, Маровський запитав, чи вступив Жан у володіння своєю спадщиною; потім дещо запитав з цього ж приводу. Ревниво відданий П'єрові, він був обурений, що другому віддали перевагу. І П'єро-
ві здавалося, що він чує думки Маровського, вгадує, читає в його збентеженому погляді, в непевному тоні його голосу ті слова, що крутяться в нього на язиці, хоч він їх і не вимовляє, та й не вимовить ніколи, через свою обережність, полохливість та скритність.
П'єр вже не мав сумніву, що старий думає так: "Ви не повинні були дозволити йому прийняти цю спадщину, бо це плямує вашу матір". Він також, як видно, гадав, що Жан — Марешалів син. Напевно, він це думав! Чом же й не думати йому так, коли це здається таким прав-допобідним, ймовірним, ясним? А сам П'єр, її син, вже кілька день хіба не намагався всіма силами, усіма доказами свого серця обдурити розум, боротися з жахливим підозрінням?
І зненацька знову потреба побути на самоті, щоб усе зважити, обміркувати самому, щоб сміливо, рішуче, без вагання розглядіти цю ймовірну й страшну правду, опанувала його так владно, що він підвівся, навіть не доторкнувшись до своєї склянки з цорічанівкою, стиснув руку остовпілому аптекареві і знову поринув у вуличну імлу.
він знов питав себе: "Чому це Марешаль залишив усе своє майно Жанові?"
Тепер уже не заздрість спонукала його добиватися цього, це не було вже те трохи низьке, але природне почуття, з яким він боровся вже три дні і зумів притамувати страх перед такою жахливою думкою — повірити самому, що Жан, його брат, був сином цього чоловіка!
Ні, він не-вірить, він не може навіть думати про таке принизливе припущення. А проте треба остаточно ї раз назавжди відкинути від себе це, таке безпідставне, неправдоподібне підозріння. Йому бракувало ясності, певності, на серці не було цілковитого спокою, бо він любив свою матір над усе в світі.
І, блукаючи вулицями, поночі, зовсім один, він провадив у думці докладне розслідування, перебираючи спогади, намагаючись відкрити істину. На цьому він покладе край, він не згадуватиме про це ніколи, ніколи більше. І піде спати.
Він міркував так:/"Добре, розглянемо спершу факти; потім я згадаю все, що знаю про нього; про його поводження з моїм братом і зі м<ною, я продумаю всі можливі причини, що виправдують цю перевагу... Жан народився при ньому. Так, але мене він знав раніше. Якщо він кохав мою матір любов'ю німою і таємною, він мусив дати перевагу мені, бо через мене, через мою скарлатину, став близьким другом моїх батьків. Отже, логічно він мусив обрати мене, мусив до мене почувати більше ніжності, якщо тільки в нього не було інстинктивного потягу й прихильності до мого брата, який ріс у нього на очах".
Розпачливо напружуючи всі свої думки, усю силу свого розуму, він намагався відновити в своїй пам'яті, уявити, зрозуміти, розгадати цього байдужого йому чоловіка, з яким він стільки років зустрічався в Парижі.
Але скоро П'єр відчув, що коли він ходить, то йому важко думати, самий легкий рух його кроків бентежив, плутав його думки, не давав зосередитись, затуманював пам'ять.
Щоб проникнути пильним поглядом у минуле і невідомі йому події, щоб усе стало ясним, йому треба посидіти нерухомо, в якомусь просторому та порожньому місці. І він вирішив піти на мол, як і тієї ночі.
Наближаючись до порту, він почув, що з відкритого моря долинає жалісне протяжне виття, подібне до реву бугая, але дужче і зловісніше. Це гула сирена, голос кораблів, що блукали в імлі.
Дрож пройняв його тіло, серце стислося; в його душі, нервах відгукнувся цей розпачливий лемент, ніби заголосив він сам. Другий, такий самий голос у свою чергу пролунав трохи далі; потім, відповідаючи їм, зовсім близько несамовито зойкнула 'портова сирена.
П'єр дійшов швидким кроком до молу, не думаючи більше ні про що, радий поринути в похмуру, гомінку темряву.
Сівши на краю молу, він заплющив очі, щоб зовсім не бачити ні електричних ліхтарів, оповитих туманом, що показують вночі шлях до порту, ні черівоних вогнів маяка на південному молі, які зараз були ледве помітні. Потім, напівповернувшись, поклав лікті на гранітний парапет і сховав лице в долоні.
Його думка твердила ім'я, якого він не вимовляв устами, ніби воскрешаючи, викликаючи тінь покійного: "Марешаль!.. Марешаль!.." І в темноті, за стуленими повіками, П'єр раптом побачив його перед собою таким, яким знав. Це був чоловік шістдесятьох років, з сивою борідкою клинцем, з густими, теж зовсім сивими бровами, на зріст не високий, але й не низький, з привітним обличчям, сірими лагідними очима, з стриманими мане-г рами. Він справляв враження людини чесної, простої і доброї. П'єра і Жана називав "мої любі дітки", ставився до них ніби однаково і запрошував до себе обідати обох.
З упертістю собаки, яка йде по сліду, що вже вивітрюється, П'єр пригадував слова, жести, інтонацію, погляди цього чоловіка, якого вже не було в живих. І ось він ніби справді побачив його в помешканні на вулиці Тронше, де той пригощав його з братом у себе.
Прислужували дві покоївки, обидві вже старенькі, що звикли, мабуть, здавна звати їх "пан П'єр" і "пан Жан".
Марешаль простягав юнакам обидві руки,— одному праву, другому ліву, як траплялося при вході.
— Добридень, дітки,— говорив він,— чи маєте які новини од батьків? Щодо мене, то мені ж вони ніколи не пишуть.
Вони розмовляли спокійно, по-приятельському про звичайні речі. Цей чоловік не відзначався особливим розумом, але був дуже приємний, вихований, чем'ний,— належав до людей, що викликають мимовільну симпатію. Він, безперечно, був їхнім вірним другом, одним з тих вірних друзів, про яких навіть і не думають, настільки впевнені в них.
Тепер спогади один за одним спливали в пам'яті П'єра. Помітивши якось, що він заклопотаний, і вгадуючи його студентські нестатки, Марешаль запропонував і з власного почину дав йому гроші,— щось кілька сот франків,— про що обоє забули, і він їх не повер'нув.