Зрештою, не ба-
гатство надає людині цінності, цінності моральної та інтелектуальної. Людей посередніх воно лише призводить до морального занепаду, тоді як у руках сильних людей це — могутня підойма. А втім, такі люди рідко трапляються. Якщо Жан справді видатна людина, тепер, коли він забезпечений матеріально, він зможе це виявити. Але йому доведеться у стократ більше працювати, чого йому не треба було робити за інших обставин. Зараз йдеться вже не про те, щоб захищати чи об-' винувачувати вдову або сироту й набивати кишені платою за всі виграні або програні процеси, а про те, щоб стати уславленим юристом, світилом. І додав наприкінці:
— Якби мені гроші, я б різав трупи! Старий Ролан знизав плечима:
— Тра-ла-ла! Наймудріше в житті — це позбутися турбот. Ми не робоча худоба, а люди. Коли народишся в злиднях, треба працювати, ну, і нічого не вдієш,— мусиш працювати; але якщо людина має ренту, то треба бути йолопом, щоб надмірно старатися.
П'єр одказав згорда:
— У нас різні погляди! Я поважаю в житті лише знання та розум; все, що поза цим, мені огидне.
Пані Ролан завжди намагалася пом'якшити сутички між батьком і сином; отож вона звернула розмову на інше і стала розповідати про вбивство, що трапилося в Больбек-Нуанто минулого тижня. Всі зразу зайнялись обговоренням подробиць цього злочину, захоплені жагучою цікавістю, звабливою таємницею,— адже якими б жорстокими, ганебними й огидними не були злочини, вони завжди дуже впливають на уяву людей, мають якісь незбагненні гнітючі чари.
Тимчасом старий Ролан раз у раз витягав свого годинника:
— Ну,— сказав він,— час рушати! П'єр всміхнувся:
— Ще нема й першої години. Справді, не варт було змушувати мене їсти холодну котлету.
— Ти підеш до нотаря? — запитала мати. Він сухо відповів:
— Ні. Навіщо? Моя присутність зовсім непотрібна. Жан мовчав, ніби справа його не стосувалась. Коли
розмовляли про вбивство в Больбеці, він, як юрист, зробив кілька зауважень і висловив деякі думки щодо злочинів та злочинців. Тепер він знову замовк, але блиск його очей, живий рум'янець щік, навіть вилискування бороди,— все кричало про його радість.
Після того, як всі пішли, П'єр, лишившись на самоті, знов пішов розшукувати помешкання. Після двох чи трьох годин ходіння вгору і вниз по сходах, він знайшов, нарешті, на бульварі Франціска І чудове велике приміщення на антресолях з двома входами з різних вулиць; воно складалося з двох віталень, скляної галереї, де хворі, чекаючи своєї черги, змогли б прогулюватися серед квітів, і чарівної округлої їдальні з краєвидом на море.
Він хотів був найняти його, але стримала ціна в три тисячі франків, бо вимагали плати наперед за перший квартал, а він не мав нічого, жодного су.
Скромні кошти, зібрані батьком, давали ледве вісім тисяч франків ренти, і П'єр докоряв себе, що частенько обтяжував батьків своїми ваганнями у виборі професії, своїми завжди марними'планами і змінами факультетів. Отже, він пішов, пообіцявши дати відповідь через якихось два дні; і йому спало на думку позичити в свого брата, як тільки той одержить спадщину, грошей на перший квартал чи навіть на півроку, що складе тисячу п'ятсот франків.
"Це справа кількох місяців,— гадав він.— Я, можливо, поверну йому навіть до кінця року. Це так просто, і він радий буде зробити це для мене".
Не було ще й чотирьох годин, П'єр не мав чого робити, зовсім нічого, і пішов посидіти до міського саду. Довгий час сидів він бездумно на лаві, втупивши очі в землю, пригнічений якоюсь втомою від нудьги.
Усі попередні дні, з часу повернення до рідного дому, П'єр жив так само, проте не терпів так люто від пустоти свого життя та бездіяльності. Як же заповнював він час від ранку до вечора?
Він блукав по молу в годину припливу, тинявся по вулицях, по кав'ярнях, заходив до Маровського. І от відразу це життя, що його він досі терпів, стало йому ненависним, нестерпним. Коли б він мав трохи грошей, то найняв би екіпаж і поїхав за місто покататися, вздовж затінених буками та в'язами ферм; але він мусив підраховувати навіть ціну кухля пива чи поштової
марки, і такі фантазії були для нього зовсім недоступні. Раптом йому спало на думку, як це важко в тридцять років, червоніючи, просити в матері час від часу луїдор на дрібні витрати, і він пробурмотів, дряпаючи землю кінцем тростини:
— А чорт забери! Коли б мені гроші!
І думка про братову спадщину знов пронизала його, як осине жало; але він з прикрістю відігнав її, боячись знову відчути заздрість.
Навколо нього,*на стежках, бавились у куряві діти. Біляві, з довгими локонами, вони серйозно, з пильною увагою споруджували маленькі піщані гори, щоб зараз же потоптати їх ногами.
П'єр був у тому похмурому настрої, коли людина заглядає у всі закутки душі й перетрушує їх.
"Наші діла нагадують забавки отих пацанят", подумав він. Потім запитав себе, чи не найрозумніше в житті — це народити двох чи трьох отаких маленьких безтурботних створінь і з втіхою та цікавістю стежити, як вони ростуть. І бажання одружитися заворушилося в ньому. Коли ти не одинокий, то почуваєш себе не таким неприкаяним. В годину збентеження чи зневіри чуєш принаймні, як щось живе рухається біля тебе, та й можливість сказати жінці "ти", коли страждаєш,— теж немало значить.
Він почав думати про жінок.
Знав він їх дуже небагато, маючи в Латинському кварталі лише скороминущі зв'язки, що обривалися, коли .проїдалися гроші, прислані на місяць, і відновлювалися чи замінялися новими в наступному місяці. Але ж повинні існувати й інші жінки — добрі, ніжні, лагідні. Хіба ж не була його мати душею домашнього вогнища?, Як би хотілося йому зустріти жінку, справжню жінкуі
Він раптом підвівся, вирішивши відвідати пані Роземійї.
Але потім так само швидко сів знову. Не подобається йому ця пані! Чому? В неї занадто багато тієї прозаїчної, буденної міщанської розсудливості; а до того ж іще, здається, їй більше до вподоби Жан. Він не признавався по щирості сам перед собою, що ця перевага в значній мірі впливала на низьку оцінку вдовиного розуму, бо хоч він і любив свого брата, але не міг не вважати його за людину посередню, а себе — за вищу.
з* І 35
Однак не можна ж було лишатися тут до ночі, і він, як напередодні ввечері, з тугою запитував себе: "Що ж мені робити?"
йому раптом захотілось уваги, ніжності, щоб його приголубили, втішили. Втішили, але ж у чому! П'єр сам не міг би сказати, але відчував себе кволим і втомленим, а в такі години присутність жінки, її ласка, дотик руки, шелестіння сукні, лагідний погляд карих чи синіх очей здаються конче й негайно потрібними нашому серцю.
І йому пригадалась маленька служниця з пивної, що в неї він якось провів вечір і потім відвідував час від часу.
Він знову підвівся, щоб піти випити з цією дівчиною кухоль пива. Що скаже він їй? Що скаже вона йому? Безперечно,— нічого. Дарма! Кілька хвилин він потримає її руку. Він ніби припав їй до серця. Чому б справді не зустрічатися з нею частіше?
Коли він прийшов, вона куняла на стільці в майже порожній пивній. Троє чоловіків смалили люльки, поклавши лікті на дубові столи, касирка читала роман, а сам господар, скинувши піджака, міцно спав, простягтись на лаві.
Помітивши його, дівчина хутко підвелась і пішла назустріч:
— Добридень, як ся маєте?
— Нічого, а ти?
— Я? Чудово. Чого так рідко заходите?
— Так, мені бракує часу. Ти ж знаєш, я лікар. ж
— Справді? Ви мені ніколи не казали цього. Якби я знала, то порадилася б з вами, бо слабувала минулого тижня. Що вам подати?
— Кухоль пива, а тобі?
— Мені також кухоль пива, якщо ти мене почастуєш.
І вона почала говорити йому "ти", ніби, запропонувавши пригостити її, він дав на це німу згоду. І от, сівши одне проти одного, вони почали розмовляти. Час від часу вона брала його за руку з легковажною фамільярністю, властивою дівчатам, які торгують своїми пестощами, і, дивлячись на нього знадливим поглядом, питала:
— Чому не приходиш частіше? Ти мені дуже подобаєшся, любенький.
Але він вже відчував огиду до неї, побачивши, що вона тупа, вульгарна і груба. "Жінки,— говорив він собі,— повинні являтись нам у мріях або в ореолі розкошів, які поетизують їхню пошлість".
Вона запитала:
— Ти проходив якось вранці з русявим красунем з великою бородою. Це твій брат?
— Так, це мій брат.
— Дуже вродливий хлопець.
— Ти вважаєш?
— Ще б пак! До того ж видно, що він любить погуляти.
Яке незбагненне почуття спонукало його раптом розповісти цій служниці з пивної про Жанову спадщину? Чого ця думка, яку він на самоті гнав від себе, відштовхував, боячися збентеження, що вона вносить в його душу, чому в цю хвилину він не стримав її, чому дав зірватися з язика, ніби не міг побороти бажання відкрити перед кимось своє переповнене прикрістю серце?
Заклавши ногу за ногу, він промовив:
— йому пощастило, моєму братові; він дістав у спадщину — двадцять тисяч франків ренти.
Вона широко розкрила жадібні блакитні очі:
— О! І хто ж це залишив йому,— бабуся чи, може, тітка?
— Ні, старий друг моїх батьків.
— Тільки друг? Неможливо! —І нічого не залишив тобі?
— Ні. Я дуже мало знав його.
Вона подумала кілька хвилин і з лукавою посмішкою сказала:
— Ну-ну! Щасливий же він, що має таких друзів! Нема нічого дивного, що він так мало скидається на тебе!
Не усвідомлюючи сам чому, П'єр захотів дати їй ляпаса і, зціпивши зуби, запитав:
— Що ти хочеш цим сказати?
Вона вдала придуркувату й наївну і відказала:
— Та нічого. Хотіла сказати лише, що він щасливіший за тебе.
Він кинув на стіл двадцять су і пішов геть. Тепер він повторював ці слова— "Нема нічого дивного, що він так мало скидається я а тебе/>.
Що думала вона, що розуміла під цими словами? Безперечно, в них був натяк, глузливий, злий, ганебний. Так, ця дівчина подумала, що Жан — син Марешаля.
Його так схвилювала підозра, що падала на його матір, що він зупинився, шукаючи очима, де б йому сісти.
Просто перед ним була друга кав'ярня; він увійшов, сів на стілець і сказав гарсону, що підійшов до нього:
— Кухоль пива.
Він відчував, як билося його серце: поза шкірою пробігав дрож. І тут пригадалися слова Маровського, сказані напередодні: "Це справить погане враження". Чи він мав ту саму гадку, ту ж підозру, що й ця шльондра?
Звісивши голову над кухлем, він дивився, як тане біла піна, і питав себе: "Чи ж можливо повірити такій нісенітниці?"
Причини, що могли викликати цю ганебну підозру, розкривались йому зараз одна по одній, ясні, очевидні і нещадні.