Підвівшись, він почав дивитись на море.
Маленький пароплав, обминувши мол, звернув ліворуч і, сопучи, пихкаючи та здригаючись, попрямував до далекого берега, що маячів у ранковій імлі. Де-не-де на морському просторі виднілись червоні вітрила незграбних рибальських човнів; нерухомі, вони були подібні до скелі, що висунулася з води. А Сена, спускаючись від Руана, скидалася на широку морську протоку, що розділяє дві суміжні смуги суходолу.
Менш ніж за годину прибули до трувільського порту. Був саме час купання, і П'єр пішов на пляж.
Здалека пляж мав вигляд великого саду, повного дивовижних квіток. На великій жовтій піщаній дюні, від молу аж до "Чорних скель", впадали в око різнобарвні парасольки, капелюхи всіляких форм, різних відтінків сукні; згромаджені купками коло кабін, витягнуті в кілька рядів уздовж берега і розкидані там і сям, вони дійсно нагадували величезні букети на безмежному лузі. Невиразний — то близький, то далекий — гомін голосів у прозорому повітрі, перегукування, крики дітей,4 дзвінкий жіночий сміх,— все це зливалось у невгамовний веселий шум, що змішувався з ледве помітним вітерцем і, здавалося, з ним разом проникав в легені.
П'єр походжав серед цих людей і, пригнічений своїми тяжкими думами, почував себе більш загубленим, чужим, самотнішим, ніж коли б його кинули з корабельної палуби в море, за сотні миль від берега. Він майже доторкався до всіх цих людей, чув, не прислухаючись, деякі фрази; і, не дивлячись, бачив, як чоловіки розмовляли з жінками, а жінки всміхалися до чоловіків.
Раптом, ніби прокинувшись, він виразно побачив їх, ї в ньому піднялась ненависть, бо вони здавалися щасливими й вдоволеними.
Захоплений новими думками, він підходив тепер до окремих груп, розглядав їх. Всі ці різнобарвні сукні, що, наче квіти, вкрили пісок, ці гарні тканини, ці яскраві парасольки, штучна грація талій, усі ці хитромудрі вигадки мод, від красивого взуття до химерних капелюшків, знадливість жестів, голосів та посмішок, одне слово — все кокетство, що панувало тут на пляжі, здалося йому раптом пишним цвітінням жіночої розбещеності. Усі ці жінки хотіли подобатися, зводити та спокушати когось. Вони чепурилися задля чоловіків, задля всіх чоловіків, крім власних, підкоряти яких вже не було потреби. Вони чепурилися для коханця сьогоднішнього чи завтрашнього, для незнайомого, якого зустріли, помітили і, мабуть, чекають.
.1 ці чоловіки, що сиділи коло них, заглядаючи їм у вічі, розмовляли з ними, близько нахиляючись до них і наближаючи свої уста до їх уст, і спокушали, полювали за ними, немов за меткою і спритною дичиною, яка здавалась доступною і податливою. Цей великий пляж був, по суті, просто ринком кохання, де одні продавалися, а другі віддавалися даром, ці торгували своїми пестощами, а ті ще лиш обіцяли. Усі ці жінки думали тільки про те, щоб краще показати свій товар, привабити охочих до свого тіла, вже відданого, проданого й обіцяного іншим чоловікам. І йому здалося, що на всьому світі всюди й завжди — одне і те ж саме.
його мати вчинила, як і інші,— от і все! Як і інші? Ні!-Повинні ж бути винятки, і чимало, чимало! Ті жінки, яких він бачив навколо себе,— багаті, шалені, що скрізь шукають кохання,— належали до числа шляхетних "левиць", або навіть куртизанок, бо на цих пляжах, стоптаних легіоном нероб, не зустрінеш жодної з безлічі порядних жінок, які відлюдно жили по своїх домівках.
Море прибуло, поволі відтісняючи до міста перший ряд купальників. Вони поспішно схоплювались і, забравши з собою свої шезлонги, тікали від жовтих хвиль, облямованих мереживом піни. Кабіни на колесах, запряжені кіньми, теж від'їжджали, а на дощаному помості, прокладеному вздовж пляжу з кінця в кінець, повагом невпинно котилася строката юрба, утворюючи два зустрічних потоки, що раз у раз зливались в один. П'єр, знервований, роздратований цією штовханиною, втік з пляжу, подався до міста і зайшов поснідати у простий шинок аж на околиці, де вже починались поля. Випивши каву, він ліг перед дверима на двох стільцях. Він майже зовсім не спав цієї ночі і тому зразу ж заснув у холодку під липою.
Прокинувшись через кілька годин, він побачив, що вже час повертатись на' пароплав, і рушив у дорогу, знесилений непереможною, раптовою втомою, що охопила його під час сну. Тепер йому не терпілося повернутися, щоб дізнатися, чи знайшла мати портрет Маре-шаля. Чи згадає вона про нього перша, чи доведеться спитати? Якщо вона чекатиме повторного запитання, значить, в неї, безперечно, є таємна причина не показувати цього портрета.
Але, повернувшись у свою кімнату, П'єр довго вагався, чи спускатися йому вниз, до обіду. Він надто страждав, його розбурхане серце ще не встигло втихомиритися. Проте, нарешті, зважився і увійшов до їдальні, саме коли сідали до столу.
Всі обличчя сяяли від радості.
— Ну, то як? — промовив Ролан.— Посувається справа з покупками? Я нічого не хочу бачити, аж поки не буде влаштовано все геть-чисто.
Дружина відказала:
— Звичайно, все йде гаразд. Треба тільки все як слід обдумати, щоб не наробити помилок. Меблі завдають нам великого клопоту.
Цілий день вона з Жаном обходила шпалерні та мебльові крамниці. її вабили тканини дорогі, пишні, що впадали в око. А син, навпаки, шукав чогось простого й елегантного. Отже, за кожним новим зразком, що їм пропонували, вони повторювали одне одному свої докази. Вона настоювала, що на клієнта, відвідувача, конче треба зразу справити сильне враження, щоб його вже при вході ііо прийомної здивувала розкіш.
А Жан, навпаки, мріяв принадити лише елегантну й багату клієнтуру і хотів строгим і бездоганним смаком полонити серця шляхетних людей.
І ця суперечка, що тривала цілісінький день, знов почалась за супом.
Ролан не мав ніякої думки. Він твердив своє:
— Я ні про що не хочу чути. Я прийду подивитись, коли все буде готове.
Пані Ролан зажадала вислухати думку старшого сина:
— Ну, а ти як гадаєш, П'єр?
Нерви його так були розладнані, що він мало не вилаявся у відповідь. Проте все ж промовив сухим тоном, в якому відчувалось його роздратування
— О, я цілком поділяю думку Жана. Мені до вподоби лише простота, бо простота смаку — те ж саме, що прямодушність вдачі.
Мати заперечила:
— Але ж май на увазі, що ми живемо 'В місті комерсантів, де люди гарного смаку трапляються не щодня.
П'єр відказав:
— Що ж з цього? Хіба це причина наслідувати дурнів? Якщо мої земляки дурні або нечесні, чи повинен і я йти за їхнім прикладом? Адже жінка не скаче в гречку лише тому, що її сусідки мають коханців.
Жан засміявся:
— Твої докази й порівняння такі, ніби ти добирав їх серед правил якогось мораліста.
П'єр не відповів нічого. Мати і брат знову заговорили про меблі та шпалери.
Він дивився на них так, як вранці, перед поїздкою до Трувіля, дивився на матір; він розглядав їх, немов сторонній допитливий спостерігач, 4 йому справді здалося, що він раптом потрапив у якусь чужу сім'ю.
Батько особливо вражав і його зір, і думку. Цей товстий, обрезклий чоловік, самозадоволений і тупий — його батько, його, П'єра! Ні, ні, Жан зовсім не був схожий на нього.
Його сім'я! Протягом двох днів чужа злочинна рука, рука померлого, порвала і знищила, одне по одному, всі пута, що зв'язували колись цих чотирьох людей. Всьому кінець, все зруйновано. У нього немає більш матері, він вже не зможе любити її, як раніше, бо не зможе'ставитись до неї з такою безоглядною шанобливістю, ніжною і побожною, якої потребує серле сина; немає й брата,
батько, цей товстий чоловік, якого він не міг любити, хоч би як хотів цього.
бо цей брат—син чужого
лишався тільки
І зненацька він запитав:
— Скажи-но, мамо, відшукала ти той портрет? Вона здивовано розкрила очі:
— Який портрет?
— Марешаля.
— Ні... тобто так... Я не шукала його, але, здається, знаю, 'йе він.
— Про що це ви? — запитав Ролан. П'єр відповів:
— Про портрет-мініатюру Марешаля, що колись 'був у нашій паризькій вітальні. Я подумав, що Жанові було б приємно мати його.
Ролан скрикнув.
— Звичайно, звичайно, я пам'ятаю дуже добре. Я навіть —бачив його ше минулого тижня. Твоя мати вийняла його з бюро, упорядковуючи свої папери. Це було в четвер чи в п'ятницю. Ти, певно, пам'ятаєш, Луї-зо? Я тільки почав голитися, як ти витягла його з одної шухляди і поклала на стілець біля себе, разом із пачкою листів, половину яких ти потім спалила. Як дивно, що *ги тримала в руках цей портрет за два чи три дні до того, як Жан одержав спадщину? Я сказав би, що це передчуття, коли б вірив у такі речі!
Пані Ролан спокійно промовила:
— Так, так, я знаю, де він; зараз принесу.
Отже, вона збрехала! Вона збрехала сьогодні вранці, відповідаючи своєму синові, що запитав, куди поділася ця мініатюра: "Не пригадаю... Мабуть, чи не в моїм бюро".
Вона його бачила, доторкалась до нього, тримала в руках, розглядала за кілька день перед цим, потім знов заховала до потайної шухляди, разом з листами, листами від нього.
П'єр дивився на свою матір, що збрехала йому. Дивився на неї з лютим гнівом сина, якого обманули, в якого вкрали найсвятіше почуття; його мучили ревнощі людини, що довго була сліпою і викрила нарешті ганебну •зраду. Коли б це він був чоловіком цієї жінки, він схопив би її за руки, за плечі, за волосся, кинув би на підлогу, бив, катував, топтав! Але він не міг нічого ска: зати, нічого зробити, не міг виказати, що знає щось. Він був її син, він не мав за що мститися — обманули не його.
Але ж ні, вона обманула його 'любов, потоптала його побожну пошану до неї. Вона мусила бути бездоганною для нього,— це обов'язок всіх матерів щодо дітей. Якщо лють, яка опанувала його, доходила майже до ненависті, то це саме тому, що він вважав матір більш злочинною по відношенню до нього, ніж до батька.
Кохання між чоловіком і жінкою — це добровільна угода, і той, хто порушить її, винен лише у 'зраді; але коли жінка стала матір'ю, її відповідальність збільшується, бо природа доручила їй виховання потомства. Якщо вона схибить, значить, вона вчинить низько, підло і безчесно.
— Справді,— промовив раптом Ролан, сьорбаючи з склянки смородинну наливку і витягуючи під столом ноги, як завжди після обіду,— це не зле — жити, нічого не роблячи і маючи хоч якийсь достаток.