Він встав, щоб відчинити вікно і вдихнути свіже повітря, і тут почув крізь стінку легке хропіння.
Це в сусідній кімнаті спокійно спав і тихенько хропів Жан. Він спав! Він нічого не передчував, ні про що не догадувався! Знайомий їхньої матері залишає йому свій статок. І він бере гроші, вважаючи це цілком справедливим і природним.
Він спав, забезпечений і вдоволений, не знаючи, що брат його задихається від муки, від розпачу. І його охопила злість на безтурботного та вдоволеного брата.
Ще вчора П'єр міг постукати в його двері, міг зайти і, сівши коло нього, сказати йому, розбудженому так несподівано: "Жан, не годиться тобі приймати цю спадщину, бо це може заплямувати нашу матір, знеславити її".
Але сьогодні він уже не міг так говорити, не міг сказати цього Жанові, бо вже не вважав його сином свого батька. Тепер треба було приховати, затаїти в собі це викрите ним безчестя, заховати від усіх цю пляму, щоб ніхто не міг помітити її, навіть його брат,— особливо брат.
Він зараз вже не думав про громадську думку. Нехай би весь світ винуватив його матір, аби він лише вважав її .за неповинну,— він, він самі Як зможе він жити поруч з нею, весь час зустрічатися, згадуючи раз у раз, що вона зачала брата в обійхмах чужого чоловіка?
А проте яка ясна і спокійна була вона, яка впевнена! Чи можливо, щоб таї^а жінка, як вона, з чистою душею і щирим серцем, могла упасти, захоплена пристрастю, і потім нічим не виказати каяття і докорів нечистого сумління?
Ах, сумління, сумління! Колись, у перші хвилини, воно, певно, мучило її. Потім це минулося, як минає все! Певне, вона оплакувала свій гріх, та поступово майже забула про нього. Хіба жінки, геть усі жінки, не мають цієї дивної здатності так забувати, що через кілька років ледве впізнають того, кому віддавали для поцілунків свої уста і все своє тіло? Поцілунок вражає, мов блискавка, кохання проходить, як буря, потім життя знов стає безхмарним, як небо, і знов усе йде, як раніше. Чи хто згадує про хмару?
П'єр не міг далі лишатись у своїй кімнаті! Цей дім, батьків дім, гнітив його. Йому здавалося, що стеля тисне на голову, а стіни душать його. Йому хотілося пити, і" він засвітив свічку, щоб піти до кухні випити там з-під крана склянку свіжої води.
Він зійшов з другого поверху, а потім, повертаючись з повною карафкоЮі сів в одній сорочці на сходах, на протязі, і почав пити без склянки довгими ковтками, наче задихався від бігу. Ще посидів нерухомо; мертва тиша цієї оселі вразила його; поступово він почав відрізняти найменші звуки. Перш за все цокання годинника в їдальні, що ставало ніби голоснішим з кожною хвилиною. Потім знов почув хропіння, хропіння старече, уривчасте, важке і грубе,— очевидно, це хропів батько; і раптом, наче блискавка, його вразила думка про те, що батько і син, які хропуть рядком під одною стріхою, були зовсім чужі люди! Між ними не було ніякого зв'язку, а вони цього й не знали! Ніжно розмовляли один з одним, цілувалися, однакові речі їх тішили і зворушували, наче однакова кров текла в їхніх жилах. Але ж цей батько і цей син були більш чужі один одному, ніж двоє людей, що народилися на різних кінцях світу. Вони думали, що люблять один одного, бо їх з'єднала брехня. Так, саме брехня породила цю батьківську й синівську любов, брехня, яку не можна викрити і яка навіки лишиться для всіх таємницею, крім нього — справжнього сина.
А що, як він все-таки помиляється? Як знати? Ах! Якби хоч найменша схожість була між його батьком та Жаном, одна з рисок тієї таємничої схожості, яка тягнеться від предків аж до правнуків і свідчить, що весь рід іде по прямій лінії від одних обіймів. Йому, лікареві, так мало треба, щоб помітити це: будова щелепів, вигин носа, розріз очей, форма зубів чи волосся, навіть щось дрібніше — якийсь жест, звичка, манера поводитись, успадкований смак, будь-яка характерна ознака, красномовна для досвідченого ока.
Він шукав і не знаходив нічого, нічогісінько. Певно, він погано придивлявся, не звертав уваги, бо не було ніякої потреби вишукувати ці невловимі прикмети.
П'єр встав, щоб повернутися до своєї кімнати, і почав підійматися сходами, поволі, весь у полоні думок. Проминаючи двері брата, він раптом рішуче зупинився і простягнув руку, щоб відчинити їх. Його охопило непоборне бажання глянути на Жана цю ж мить, добре роздивитись, застати його уві сні, коли обличчя спокійне і зникає вся життєва нещирість. Таким чином він осягне таємницю його обличчя, і коли є будь-яка схожість, вона не сховається від нього.
А коли раптом Жан прокинеться, що сказати тоді? Як пояснити ці відвідини?
Він стояв, стиснувши пальцями клямку і намагаючись знайти якийсь привід.
Раптом він згадав, що тиждень тому дав братові пляшечку опіуму від зубного болю. У нього також могли заболіти зуби цієї ночі, і він міг прийти за своїми ліками. І П'єр увійшов, але крадучись, наче злодій.
Жан, напіврозтуливши рота, спав міцним, здоровим сном. Його борода й русяве волосся виділялися золотою плямою на білій білизні. Він не прокинувся, тільки перестав хропти.
Схилившись над братом, П'єр розглядав його жадібним зором. Ні, цей юнак зовсім не схожий на Ролана, і йому вдруге спав на думку зниклий маленький портрет Марешаля. Він мусить знайти його! Глянувши на нього, він, може, позбудеться цієї непевності.
Брат поворухнувся, певно, відчувши присутність когось чи роздратований полум'ям свічки. Тоді лікар навшпиньках відступив до дверей і, нечутно причинивши їх, повернувся до своєї кімнати, але вже не лягав.
День надходив повільно. Годинник в їдальні вибивав годину за годиною низьким і урочистим бомканням, наче цей невеличкий механізм ховав у собі соборний дзвін. Звуки ці підіймалися порожніми сходами, проходили крізь стіни й двері і злвмирали в глибині кімнати, у глухих вухах сплячих. П'єр почав ходити, вперед і назад, від ліжка до вікна. Що йому робити? Він надто схвильований, щоб провести цей день з сім'єю. Йому хотілося ще побути на самоті, принаймні до післязавтра, щоб поміркувати, заспокоїтись, набратись сил для буденного життя, яке йому знову треба буде почати.
Ну, він поїде до Трувіля поглянути на люд, що юрмиться на пляжі. Це розважить його, змінить напрям його думок, дасть йому час звикнути до жахливої, викритої ним таємниці.
Тільки-но розвиднілось, він уже вмився й одягся. Туман розвіяло, і погода була гарна, дуже гарна. А що пароплав на Трувіль відходив лише —о дев'ятій годині, лікар вирішив перед від'їздом попрощатися з матір'ю.
Зачекав до години, коли вона звичайно прокидалася, і зійшов униз. Біля /дверей її кімнати серце в нього
так затьохкало, що він зупинився, щоб перевести подих, його рука, .квола і тремтяча, лежала на ручці дверей, але він не мав сили повернути її, щоб увійти. Він постукав. Голос матері запитав:
— Хто там?
— Це я, П'єр.
— Що тобі?
— Попрощатися з тобою, бо я їду з приятелями на цілий день до Трувіля.
— Але ж я ще в^ліжку.
— Гаразд, тоді я не турбуватиму тебе. Поцілую тебе ввечері, як повернуся.
Він уже сподівався, що йому пощастить поїхати, не побачивши її, не доторкнувшись до її щоки нещирим поцілунком, від якого його серце заздалегідь обурювалось.
Але вона промовила:
— Одну хвилинку,— я відчиню тобі. Зачекай лиш, поки я знов ляжу.
Він почув кроки босих ніг по підлозі, потім стук засувки.
— Увіходь! — крикнула вона.
Він увійшов. Вона сиділа на ліжку біля Ролана, який, повернувшись до стінки, ще спав; голова в нього була загорнута у фуляр. Розбудити його можна було, лише трясучи з усіх сил за руку. У дні рибної ловлі це робила служниця, яку в умовлену годину викликав дзвінком матрос Папагрі, що мусив видирати свого господаря з обіймів непоборного сну.
Підходячи до матері, П'єр глянув на неї, і йому раптом здалося, що він вперше бачить її.
Вона підставила йому обидва щоки, він поцілував і сів на низеньке крісло.
— Це вчора ввечері тобі спало на думку поїхати? — запитала вона.
— Так, учора ввечері.
— До обіду повернешся?
— Ще не знаю. В кожнім разі, ви не чекайте мене. Він розглядав її з подивом і цікавістю. Ця жінка —
його мати! Уся ця постать, знана з дитинства, як тільки його очі почали щось розрізняти, ця усмішка, цей голос, такий знайомий, такий рідний, здалися йому раптом новими, не такими, якими були для нього досі. Він збагнув, що, люблячи матір, ніколи не розглядав її. Проте це була вона; йому знайомі були найдрібніші риси її обличчя; але він ясно побачив їх тільки вперше. Тривожна пильність, з якою він вивчав цю любу голову, виявляла в ній нові риси, яких він ніколи досі не помічав.
Він підвівся, щоб іти, коли раптом під впливом непоборного бажання взнати правду, що мучило його серце від учорашнього дня, запитав:
— Скажи, будь ласка, мені здається, що колись в Парижі, в нашій вітальні, був невеличкий портрет Марешаля?
Вона вагалася якусь хвилину; принаймні йому здалося, що вагалася; потім промовила:
— Так, був.
— Що ж сталося з цим портретом?
І знову вона відповіла не так швидко, як, мабуть, могла:
— Цей портрет... чекай-но.. не пригадаю... Мабуть, чи не в моїм бюро.
— Чи не могла б ти відшукати його?
— Гаразд, я пошукаю. Нащо тобі?
— О, це не для мене. Я подумав, що треба було б подарувати його Жанові. Це йому було б дуже приємно.
— Ти маєш рацію, це добра думка. Я пошукаю його, як тільки встану.
І він пішов.
Це був ясний, безвітряний день.
Люди на вулицях всі здавалися веселими — і комерсанти, що кудись ішли у своїх справах, і чиновники, які поквапливо крокувалги в контори, і молоді дівчата, що поспішали до магазинів. Дехто навіть наспівував, радіючи з гарної погоди.
На трувільський пароплав уже сідали пасажири. П'єр примостився ближче до корми, на дерев'яній лаві.
Він питав себе: "Чи була вона стурбована моїм запитанням про портрет, чи просто здивована? Загубила вона його, чи заховала? Знає вона, де він, чи не знає сама? А якщо заховала, то чому?"
І його думка, йдучи все тим же шляхом, від висновку до висновку, добралась ось до чого:
Цей портрет, портрет друга, коханця, лишався у вітальні, на видноті доти, поки одного дня жінка, мати, не помітила перша, раніше за всіх, що він схожий з її сином. (Певно, жінка вже давно з острахом шукала цю схожість, і коли вона виявилася остаточно, то, розуміючи, що не сьогодні-завтра це може помітити кожен, одного вечора забрала мініатюру і, не зважуючись знищити її, заховала.
І П'єр дуже добре пригадував тепер, що ця мініатюра зникла вже давно, задовго до їхнього від'їзду з Парижа! Зникла вона, гадав він, саме тоді, коли у Жана почала рости борідка і він став схожий на того русявого юнака, що всміхався на портреті.
Пароплав відплив, і поштовх змішав і розвіяв думки П'єра.