Ганьба нам!.. Хай нас Тварини визволяють!..
Бик. Авжеж!.. Я візьмусь!.. Одним ударом рогів!..
Віл і Корова (втримуючи його за хвіст). Куди це ти пнешся?.. Не дурій!.. То кепська справа!.. Все скінчиться зле... А відповідати — нам... Покинь... То справа Диких Звірів...
Бик. Ні! Ні!.. Це моя справа!.. Стривайте!.. Та тримайте ж мене, а то накою лиха!..
Тільтіль (до Мітіль, яка верещить). Не бійся!.. Сховайся за мене!.. Я маю ножа.
Півень. Молодецький хлопчина!..
Т і л ь т і л ь. То це ви на мене розлютилися?..
Віслюк. Авжеж, хлопчику!.. Нарешті докумекав!..
Кабан. Молися — твій час настав. Але не ховай дівчинку... Хочу нею намилуватись... Я її першу з'їм...
Т і л ь т і л ь. Та що ж я вам зробив лихого?..
Баран. Нічогісінько, малий. Тільки-от з'їв мого братика, двох сестричок, трьох дядьків, тітку й дідуся з бабусею... Стривай лише, коли впадеш, побачиш — я теж маю зуби...
Віслюк. Ая — копита!..
Кінь (гордо вибрикує). Ось ви зараз побачите!.. Як буде краще: загризти його чи забити копитами?.. (Басуючи, підходить до Тільтіля, а той замахується на нього ножем. Коня раптом бере страх, він повертає і дає драпака.) Е, ні!.. Так нечесно!.. Яка ж це гра?.. Він борониться!..
П і в е н ь (не може стримати захоплення). Хай там як, а малий не з боязких!..
К а б а н (до Ведмедя й Вовка). Ну ж бо, всі гуртом!.. Я вас підтримаю ззаду. Ми повалимо їх, а коли дівчинка буде долі, поділимо її...
Вовк. Відверніть їхню увагу... А я зайду ззаду... Обходить Тільтіля, нападає на нього ззаду й мало не збиває з ніг.
Тільтіль. Юдо!.. (Зводиться на одне коліно й, вимахуючи ножем, затуляє собою сестричку, яка несамовито верещить. Бачачи, що він уже ледве не на землі, Тварини й Дерева підходять ближче і намагаються завдати удару. Відразу сутеніє. Тільтіль у розпачі кличе на допомогу.) До мене! До мене!.. Тіло! Тіло!.. А де Киця?.. Тіло!.. Тілетто! Тілетто!.. Ходіть сюди! Ходіть!..
Киця (осторонь, нещиро). Не можу... Лапку вивихнула...
Тільтіль (відбиває удари й борониться, як може). До
мене!.. Тіло! Тіло!.. Не стає сили!.. їх забагато!.. Ведмідь!
Кабан! Вовк! Віслюк! Ялина! Бук!.. Тіло! Тіло! Тіло!..
Пес, тягнучи за собою порвані пута, вибігає з-за дубового стовбура і, розштовхавши Дерева і Тварин, кидається до Тільтіля й ошаліло боронить дітей.
Пес (розлючений; кусає геть-чисто всіх). Ось! Ось! Боженьку!.. Не бійся! Нумо!.. Всіх перекусаю!.. Ось тобі, Ведмедю, у твоє товсте сідало!.. Хто ще хоче?.. Ось тобі, Кабанчику, а це тобі, Конику, а це тобі, Бичачий хвостику!.. Ось! Я пошарпав штанці Буку й Дубову вдягачку!.. Ялина дременула!.. А бій таки запеклий!..
Тільтіль^ знемозі). Все!.. Не можу... Кипарис щосили бебехнув мене по голові...
Пес. Ой! Це Верба хвисьнула!.. Зламала лапу!..
Тільтіль. Вони знову сунуть!.. Гуртом!.. Цього разу Вовк!..
Пес. Стривай, зараз я його обдарую!..
Вовк. Бевзю!.. Братику наш!.. Та його батьки потопили твоїх цуценят!..
П е с. І добре зробили!.. Туди їм і дорога!.. Вони були схожі на тебе!..
Дерева та Тварини. Відступник!.. Телепень!.. Зрадник! Перебіжчик! Недоумок!.. Юда!.. Покинь його! Бо вмреш! Ходи до нас!
Пес^ жертовному бойовому запалі). Ні! Ні!.. Один проти всіх!.. Ні! Ні!.. Я вірний Богам!.. Найкращим! Найбільшим!.. (До Тільтіля). Стережися Ведмедя! Ось!.. Гляди, Бик!.. От учеплюсь йому в горлянку. Ой!.. Віслюк вибив мені кілька зубів... ратицею...
Т і л ь т і л ь. Не можу вже, Тіло!.. Ой!.. В'яз ударив.,. Глянь: кров на руці... То Вовк із Кабаном...
Пес. Стривай, боженьку!.. Дай поцілую тебе... Лизну — і все загоїться... Стань позаду мене... Вони не зважаться підступити... Еге!.. Повертаються!.. Це вже не жарти!.. Тримайся!..
Тільтіль (падає). Ні, вже не можу...
Пес. Ідуть!.. Я чую нюхом, чую!..
Тільтіль. Де?.. Хто?..
Пес. Отам! Там!.. Душа Світла!.. Вона знайшла нас!.. Мій королику, рятунок!.. Поцілуй мене!.. Врятовані!.. Поглянь!., їм боязко!.. Відступають!.. їм страшно!..
Тільтіль. Душе!.. Душе Світла!.. Ходіть сюди!..
Швидше!.. Вони повстали!.. Вони всі проти нас!..
Увіходить Душа Світла. Тим часом над лісом займається зоря, осяваючи околи.
Душа Світла. Що сталося?.. Що?.. Небораче, хіба
ж ти не знав?.. Поверни Діаманта! Вони поринуть назад у
Морок і Мовчання, а ти не побачиш їхніх почуттів...
Тільтіль повертає Діаманта. Тут-таки всі душі Дерев чимдуж біжать до стовбурів, які за ними зачиняються. Душі Тварин також зникають. Вдалині видно, як мирно пасуться Корова, Баран та інші. Ліс прибирає безневинного вигляду. Здивований Тільтіль роззирається навкруги.
Т і л ь т і л ь. Де вони?.. Що це їм поробилось? Чи вони з глузду з'їхали?..
Душа С в і т л а. Та ні, вони завжди такі. Але цього не знають, бо не бачать. Казала ж я тобі: коли мене нема, будити їх — небезпечно...
Тільтіль (витираючи ножа). Нехай і так... От якби не Песик і ніж... А мені й на думку не спадало, що вони такі лихі...
Душа Світла. От бачиш: у цьому світі Людина сама супроти всіх.
Пес. Тобі дуже болить, боженьку?..
Тільтіль. Пусте... А Мітіль вони не зачепили. Тіло, любий!.. А в тебе писок у крові ще й лапа перебита!..
Пес. Менше з тим... До завтра загоїться... Так, битва була запекла...
Киця (накульгує, шкандибаючи від кущів). Авжеж!.. Віл штрикнув мене рогом у живіт... Слідів не видно, але так болить!.. А Дуб зламав мені лапку...
Пес. Цікаво би знати, яку...
Мітіль (погладжуючи Кицю). Справді?.. Сердешна Тілетто!.. Де ж ти була?.. Я тебе не бачила...
Киця(із облудою). Матусю, мене поранили відразу ж, як я кинулася до того гидкого Кабана, що хотів тебе з'їсти... Отоді Дуб і забив мені памороки своїм ударом.
Пес (до Киці, крізь зуби). А з тобою я ще погомоню... Знайду час...
Киця (плачеться до Мітіль). Матусю, він мене ображає... Хоче зробити зле!..
М і т і л ь (до Пса). Чи ти даси їй нарешті спокій, поганцю?..
Всі виходять. Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА Картина шоста
Перед завісою
Увіходять Тільтіль, Мітіль, ДушаСвітл а, Пес, Киця, Хліб, Вогонь, Цукор, ВодайМолок о.
Душа Світла. Я отримала записку від Феї Бери-люни. Вона пише, що Блакитний Птах, певно, тут... Т і л ь т і л ь. Де це "тут"?..
Душа Світла. Отам, на цвинтарі, за цим-ось муром. Ішлося про те, що хтось із мерців сховав Птаха в могилі... Тільки б довідатись, хто саме... Доведеться оглянути кожного...
Тільтіль. Оглянути?.. Як це?..
Душа Світла. Дуже просто: опівночі, щоб не дуже турбувати мерців, повернеш Діаманта. Побачиш, хто вийде з-під землі... А хто не вийде, тих побачиш у могилах...
Т і л ь т і л ь. А вони не гніватимуться?..
Душа Світла. Аніскілечки. Вони й не помітять навіть... Вони не люблять, коли їх турбують, але опівночі звикли самі собою виходити, тож ти їм не завдаси жодного клопоту...
Т і л ь т і л ь. А чому це Хліб, Цукор і Молоко зблідли? Мовчать, мов у рот води набрали...
Молоко (похитуючись). Мабуть, я зараз скисну...
Душа Світла (стиха до Тільтіля). Не зважай на них... Вони бояться мертвих...
Вогонь (вистрибуючи). А от я не боюсь!.. Я звик їх палити... Колись я палив їх усіх. Було веселіше, ніж тепер.
Т і л ь т і л ь. А чому тремтить Тіло?.. Він теж боїться?..
Пес (виклацуючи зубами). Я?.. Я не тремчу!.. Я ніколи не боюся!.. Та коли б ти рушив на Божу дорогу, я пішов би з тобою...
Т і л ь т і л ь. А Киця нічого не скаже?..
Киця (загадково). Я знаю, про що йдеться...
Т і л ь т і л ь (до Душі Світла). Ти підеш із нами?
Душа С в і т л а. Ні, краще мені лишитися за цвинтарними ворітьми з Речами й Тваринами... Час іще не настав... Світлові зарано осявати мерців... Ти підеш із Мітіль...
Т і л ь т і л ь. А Тіло не може піти з нами?..
Пес. Так! Так! Піду... Хочу піти з боженькою!..
Душа Світла. Це неможливо... Фея суворо заборонила... Та й чого боятися?..
Пес. Гаразд, гаразд... Якщо вони лихі, боженьку, зроби лишень отак — (свище) і побачиш... Буде, як у лісі: Гав! Гав! Гав!..
Душа Світла. Ну, бувайте, дітоньки... Я буду недалечко... (Цілує дітей.) Ті, хто любить мене й кого люблю я, завжди мене віднаходять... (До Речей і Тварин.) А вам — сюди...
Виходить із Речами й Тваринами. Діти залишаються посеред сцени самі. Завіса підіймається, а за нею відкривається сьома картина.
Картина сьома Цвинтар
Ніч. Місячне сяйво. Сільський цвинтар. Багато могил, порослих диким зіллям, дерев'яні хрести, могильні плити тощо. Тільтіль і Мітіль стоять біля якогось надгробка.
М і т і л ь. Я боюсь!..
Тільтіль (не дуже впевнено). А от я ніколи не боюсь...
М і т і л ь. А мертві злі, еге ж?..
Т і л ь т і л ь. Та ні, вони ж неживі.
М і т і л ь. А ти їх уже бачив?..
Тільтіль. Так, раз, коли ще був зовсім малий...
Мітіль. Які ж вони, га?..
Тільтіль. Зовсім білі, дуже тихі й холоднючі, й не розмовляють...
М і т і л ь. То що, ми їх побачимо?.. Тільтіль. Звісно, адже Душа Світла обіцяла... М і т і л ь. То де ж вони, ті мерці?.. Тільтіль. Отут, під зіллям і каменюками... Мітіль. Вони тута цілісінький рік?.. Тільтіль. Так.
Мітіль (показує на плити). А це двері до "їхніх домівок?..
Тільтіль. Так.
М і т і л ь. А вони виходять надвір, коли сонце?..
Тільтіль. Вони можуть виходити тільки вночі.
Мітіль. Чом це?..
Т і л ь т і л ь. Бо вони в самих сорочках.
М і т і л ь. А коли дощ — вони теж виходять?..
Т і л ь т і л ь. У дощ вони сидять удома...
Мітіль. Там у них добре?..
Тільтіль. Кажуть, тісно дуже.
М і т і л ь. А дітки в них є?..
Тільтіль. Авжеж. Всі, хто вмер — із ними.
М і т і л ь. А з чого вони живуть?..
Тільтіль. їдять корінці...
М і т і л ь. То ми їх побачимо?..
Тільтіль. Звісно. Ми ж усе бачимо, щойно повернемо Діаманта...
М і т і л ь. А що вони нам скажуть?..
Тільтіль. Нічого не скажуть, вони ж не розмовляють...
М і т і л ь. А чому вони не розмовляють?.. Т і л ь т і л ь. Бо не мають чого сказати... М і т і л ь. А чому вони не мають чого сказати?.. Т і л ь т і л ь. Не нуди...
Мовчання.
М і т і л ь. То коли ти повернеш Діаманта?..
Т і л ь т і л ь. Ти ж чула: Душа Світла сказала, що ми маємо діждатися півночі, бо тоді мерців не турбуєш.
Мітіль. А чому їх тоді не турбуєш?..
Т і л ь т і л ь. Бо тоді вони самі виходять на чисте повітря.
М і т і л ь. А ще півночі нема?.. Тільтіль. Бачиш годинник на церкві?.. Мітіль. Бачу. Бачу навіть маленьку стрілку... Тільтіль. Так от... Зараз битиме північ... Уже!.. Рівно!.. Чуєш?..
Б'є північ.