Я приязна й лагідна, добра до людей...
В о г о н ь. А до потопельників?..
Вода. Любіть водограї, дослухайтеся до струмків... Я завжди буду поруч...
Вогонь. Усе затопила!..
Вода. Як сядете ввечері біля джерельця в лісі (а їх тут чимало), спробуйте збагнути, що воно силкується сказати... Ні, вже не можу... Мене так душать сльози, що більше й слова не промовлю...
Вогонь. Щось непомітно!..
Вода. Згадуйте мене, як побачите глечика... Ви стрінете мене й у гладишці, і в поливалці, й у цистерні, і в кранику...
Цукор (звичайно солодкавий, улесливий). Як у ваших спогадах лишиться малесеньке місце, згадайте, що моя присутність була вам приємна... Не можу більше й слова мовити... Я маю несльозливу вдачу... Та й боляче, коли сльози падають на ніжки...
Хліб. Єзуїте!..
Вогонь (тріскотить). Льодяничку! Цукерко! Карамелько!..
Т і л ь т і л ь. А де це поділися Тілетта й Тіло?.. Що з ними?..
Цієї ж миті чути верещання Киці.
М і т і л ь. То Тілетта... Плаче!.. їй роблять боляче!..
Прожогом забігає розпатлана, настовбурчена Киця, одяг їй по-тріпано, до щоки вона притулила хустку, начеб їй болять зуби. Вона відфиркуються від П с а; той крок у крок женеться за нею і пригощає її стусанами, товчениками та копняками.
Пес (б'є Кицю). Ось тобі!.. Мало?.. Ще хочеш?.. Ось! Ось! Ось!..
Душа Світла, Тільтіль іМітіль (підбігають до них, аби розборонити). Тіло!.. Чи ти сказився?.. Отакої!.. Геть!.. Кинь!.. Де ви таке бачили?.. Стривай! Стривай!..
Кицю та Пса відтягують одне від одного.
Душа Світла. Що таке?.. Що сталося?..
Киця (схлипує й утирає сльози). Все він, ваша Світлосте... Він мене вилаяв, насипав гвіздків у юшку, смикав за хвіст, побив мене, а я... я ж нічогісінько лихого йому не зробила, нічого, нічого!..
Пес (перекривлює її). Анічогісінько!.. Бідолашко!.. (Стиха, сукаючи їй дулі.) А все-таки маєш, і добре маєш, і ще матимеш!..
Мітіль (обіймає Кицю). Тілетто! Небого моя!.. Скажи мені, де тобі болить... Поплачемо разом...
Душа Світла (суворо до Пса). Ваша поведінка неприпустима, до того ж показали нам це сумне видовище в таку журну хвилину... Ми ось-ось маємо розстатися з нашими бідними дітками...
Пес (одразу ж принишк). Розстатися з нашими бідними дітками?..
Душа Світла. Так, ось-ось проб'є годину, що про неї йшлося... Ми повернемось у Мовчання. Не зможемо вже з ними розмовляти...
Пес (раптом завив із розпачу, кидається до дітей, бурхливо й гучно пестить їх). Ні! Ні!.. Я не хочу!.. Не хочу!.. Я завжди розмовлятиму!.. Ти мене зрозумієш тепер, боженьку, еге ж?.. Так! Так! Так!.. Ми все казатимемо одне одному!.. А я буду слухатись... Навчуся читати, писати, грати в доміно!.. Буду такий охайний, що ну!.. Нічого більше з кухні не вкраду... А хочеш — я щось чудне втну?.. Хочеш, поцілую Кицю?..
М і т і л ь (до Киці). А ти, Тілетто?.. Нічого не маєш сказати?..
Киця (зверхня й загадкова). Я люблю вас обох, як ви на те заслуговуєте.
Душа Світла. Тепер моя черга поцілувати вас наостанок, дітоньки мої...
Тільтіль іМітіль (вчепилися за сукню Душі Світла). Ні! Ні! Ні! Світлонько!.. Залишайся з нами!.. Татко погодиться... Ми розкажемо матусі, яка ти була до нас добра...
Душа Світла. Жаль! Не можу... Ці двері замкнуті для нас... Я мушу вас покинути.
Тільтіль. Куди ж це ти підеш сама?
Душа Світла. Недалеко, дітоньки мої... Туди, до країни Мовчання Речей.
Т і л ь т і л ь. Ні! Ні! Я не хочу... Ми підемо з тобою... Я скажу мамі...
Душа Світла. Не плачте, малята, любі... Я не маю голосу, як вода, я маю лише ясність, якої Людям не чути... Та я пильную їх довіку... Згадуйте мене — я промовлятиму до вас у кожному місячному промені, з кожної засвіченої лампи, у кожній ясній і добрій думці вашої душі...
За муром б'є восьму.
Чуєте? Б'є годину!.. Прощавайте!.. Відчиняються двері!.. Заходьте, заходьте, заходьте!..
Душа Світла підводить дітей до дверцят. Хвіртка відчиняється й зачиняється за ними. Хліб крадькома втирає сльози, умиті слізьми Цукор,В о д а та і н ш і швиденько вибігають і зникають за лаштунками. Звідти долинає тільки виття Пса. Якусь мить на сцені порожньо, а тоді декорація з дверцятами розсувається, і за нею відкривається остання картина.
Картина дванадцята Прокидання
Ті самі декорації, що й у першій картині, але стіни і вся обстанова хатки стали набагато веселіші, радісніші, свіжіші. Денне світло проміниться в усі шпарки замкнених віконниць.
У глибині сцени, праворуч, міцно сплять у ліжечках Тільтіль і Мітіль. Киця, Пес і Речі лежать на своїх місцях, як і перед приходом Феї. Входить Мати Тіль.
М а т и Т і л ь (удає сердиту). Ледацюжки, вставайте! Вставайте!.. Чи вам не сором?.. Вже восьму пробило, сонце зійшло над лісом!.. Господи! Оце так сплять! Так сплять!.. (Нахиляється й цілує дітей.) Рум'яненькі... Тільтіль пахне лавандою, а Мітіль — конваліями... (Знову цілує їх.) Яка ж то радість — діти!.. А проте не можна їм спати до полудня... Виростуть ледащами... Та й, подейкують, що це зле для здоров'я... (Легесенько термосить Тільтіля.) Гов, Тільтілю! Тільтілю!..
Тільтіль. Що?.. Світлонько?.. Де вона? Ні, ні, не йди...
Мати Тіль. Світлонько?.. Авжеж, воно тут... І давно... Ясно, як у полудень, хоч віконниці й замкнено... Стривай, от зараз відчиню... (Прочиняє віконниці, й сліпуча денна яса заливає кімнату.) Ось! Ось!.. Що з тобою?.. Наче повилазило...
Тільтіль (протирає очі). Мамо! Мамо!.. Це ти!..
Мати Тіль. Я... Авжеж... А ти ж гадав, хто?..
Т і л ь т і л ь. Це ти... Еге ж, ти!..
Мати Тіль. Еге ж, я... За ніч не змінилася... Що це ти на мене так зачудовано дивишся?.. Носа мені скосило, чи що?..
Т і л ь т і л ь. А! Як добре знову бачити тебе!.. Я ж так давно, так давно... Дай-но я тебе розцілую!.. Зараз же!.. Ще! Ще! Ще!.. А це моє ліжечко?.. То я вдома!..
Мати Т і л ь. Та що з тобою?.. Не прокинувся ще?.. Хоч не захворів?.. Ану, покажи язика!.. Мерщій уставай і вдягайся...
Т і л ь т і л ь. Ти диви! Я в сорочці...
Мати Т і л ь. Та звісно. Вдягни штанці й курточку... Ось вони, на стільці...
Тільтіль. Невже я так от і мандрував?..
Мати Тіль. Куди це ти мандрував?..
Тільтіль. Таж торік...
Мати Тіль. Торік?..
Тільтіль. Еге ж!.. На Різдво, як я пішов...
Мати Т і л ь. Ти пішов?.. Та ти з кімнати не виходив... Учора звечора тебе вклала, а сьогодні зранку розбудила... Тобі щось наснилося?..
Т і л ь т і л ь. Та ти не розумієш!.. Торік, як я пішов із Мітіль, Феєю та Душею Світла (Душа Світла така добра!) та з Цукром, Водою й Вогнем — вони весь час билися... Ти не сердишся?.. Ти не дуже сумувала?.. А що сказав татусь?.. Я не міг відмовити... Я залишив вам папірця з поясненням...
Мати Тіль. Що ти верзеш?.. Або спиш, або нездужаєш... (Жартома дає йому ляпанця.) Ану, прокидайся!.. То що, тобі краще?..
Т і л ь т і л ь. Ні, мамо, запевняю тебе... То ти ще спиш...
Мати Т і л ь. Як це — я сплю?.. Та я встала ще о шостій... Все поробила, запалила вогонь...
Т і л ь т і л ь. То спитай у Мітіль, як мені не віриш... Еге ж?.. Було ж нам пригод!..
Мати Т і л ь. Як це, в Мітіль?.. Що це?..
Тільтіль. Вона була зі мною... Ми бачили дідуся з бабусею...
Мати Тіль (дедалі більше губиться). Дідуся з бабусею?..
Тільтіль. Авжеж, у Країні Спомину... На нашім шляху... Вони померли, але почуваються добре... Бабуся спекла нам смачного сливового пирога... А ще бачили братиків: Робера, Жана з дзиґою, Мадлен, П'єретту, Полін та Рикетту...
Мітіль. Рикетта ще навкарачки лазить...
Т і л ь т і л ь. А в Полін досі на носі прищик...
Мітіль. Ми й тебе бачили вчора звечора...
Мати Тіль. Вчора звечора?.. Це ось не дивно: я ж вас учора спати вкладала...
Т і л ь т і л ь. Та ні, ні, в Садах Блаженств, ти була значно вродливіша, хоч і схожа на себе...
Мати Тіль. У Садах Блаженств?.. Та я там і не була ніколи...
Тільтіль (милується нею, цілує). Так, там ти була вродливіша, та я тебе більше люблю таку...
М і т і л ь (ї собі цілує її). Я теж! Теж!..
Мати Тіль (розчулена, але стурбована не на жарт). Господи!.. Що ж це їм поробилось?.. Я втрачу їх, як і інших!.. (Не чується з жаху. Кличе.) Татку Тіль! Татку Тіль!.. Ходіть сюди! Малі занедужали!..
Увіходить спокійнісінький Батько Тіль із сокирою в руках.
Батько Тіль. І що тут таке?..
Тільтіль і Мітіль (радо підбігають до тата й цілують його). А ось татусь!.. Татку!.. Здоров, татку!.. Ти добре працював цього року?..
Батько Тіль. Та що з тобою?.. Що сталось?.. Вони наче й здорові... Мають нічогенький вигляд...
Мати Тіль (схлипуючи). Не вір вигляду... Буде, як і з іншими... Вони теж мали здоровий вигляд, аж поки Господь їх не забрав... Не розумію, що з ними... Звечора вклала їх спати, а на ранок, як прокинулись, так оце й скоїлось... Бозна-що верзуть, про якусь мандрівку... Бачили Душу Світла, дідуся з бабусею, що вмерли й добре почуваються...
Тільтіль. Тільки ось дідусь шкандибає на милиці...
М і т і л ь. А в бабусі досі ревматизм...
Мати Тіль. Чуєш?.. Біжи чимдуж по лікаря!..
Батько Т і л ь. Та ні, ні... Вони ж іще живі... А там побачимо...
Стукають у двері.
Заходьте!
Входить старенька Сусідка, схожа на Фею з першої дії. Вона шкандибає, спираючись на костур.
Сусідка. Христос народився! Доброго здоров'я!
Т і л ь т і л ь. Та це ж Фея Берилюна!
Сусідка. Прийшла оце попросити у вас вогню на святкову юшку... Така зрання холоднеча... Здоровенькі були, дітки! Як ся маєте?..
Тільтіль. Пані Феє Берилюно, я не знайшов Блакитного Птаха...
Сусідка. Що це він каже?..
Мати Т і л ь. Ой, і не питайтеся, пані Берленґо... Бозна-що верзуть... Як ото прокинулись, то й завели такої... Мабуть, із'їли щось несвіже...
С у с і д к а. То ти хіба не впізнаєш мене, Тільтілю?.. Це ж я, тітонька Берленґо, твоя сусідонька...
Тільтіль. Так, пані... Ви — Фея Берилюна... Ви не гніваєтесь?..
Сусідка. Бери... Як?
Тільтіль. Берилюна.
Сусідка. Берленґо, ти хтів сказати "Берленґо", еге ж?..
Тільтіль. Берилюна чи Берленґо, то вже як собі хочете, пані... Та Мітіль усе знає...
Мати Тіль. Найгірше, що й Мітіль — тієї ж...
Батько Тіль. Дарма! Дарма!.. Минеться. От я їм дам кілька стусанів, то...
С у с і д к а. Не варто, це вже зайве... Я знаю таке — їм щось намарилось... Як вони спали, на них упав місячний промінь — тільки й того... З моєю хворою онукою таке часто коїться...
Мати Т і л ь. До речі, як ведеться вашій онуці?..
Сусідка.