Т і л ь т і л ь. А вони хіба раді звідси йти?..
Д и т и н а. І лишатися прикро, і, як ідеш, то жаль бере... Там! Там!.. Ось! Відчиняє!..
Велика опалова брама поволі відчиняється. Здалеку далеченною музикою долинає гомін Землі. Залу заливає червоне та зелене світло. На порозі виростає Час — високий бородатий дідуган, озброєний косою та пісковим годинником. Віддалеки ледве мріють окрайці білих і золотавих вітрил на галері, котра стоїть у гавані рожевих
млив Зорі.
Ч а с (на порозі брами). Чи готові ті, чий час настав?..
Діти Блакиті (збігаються звідусіль, розштовхуючи натовп). Ось ми!.. Ось ми!.. Ось ми!..
Час (буркоче до дітей, які проходять повз нього до виходу). Поодинці!.. Знову їх набралося більше, ніж треба!.. І так щоразу!.. Та мене не одуриш! (Відтягає дитину.) Тобі ще не черга!.. Вертай! Тобі — завтра!.. І ти завертай! Прийдеш за десять років!.. Тринадцятий чабан? А потрібно лише дванадцять — їх стільки не треба, часи Феокрита й Вергілія минули... Знову лікарі?.. їх уже занадто! На Землі на них нарікають... А де це інженери?.. Ще потребують чесної людини, бодай однієї... Як виняток... То де чесна людина?.. Це ти?.. (Дитина ствердно киває.) Ти чомусь дуже кволий. Недовго тобі ряст топтати!.. Нуте ви, не так швидко!.. А ти що приніс?.. Нічого? Впорожні йдеш?.. Так не пущу. Приготуй бодай щось — великий злочин, як хочеш, чи то хворобу — мені байдуже... але щось таки треба... (Помічає, як одного малюка випирають наперед, а він щосили пручається.) Ну! Що тобі поробилось?.. Ти ж знаєш — уже час... Потребують героя, котрий має здолати Несправедливість. Це ти! Треба йти...
Діти Блакиті. Він не хоче, пане!..
Ч а с. Як це?.. Не хоче?.. Та за кого ти себе маєш, замірку?.. Годі суперечок! Час не жде!..
Малюк (якого виштовхують). Ні! Ні!.. Не хочу!.. Я не хочу народжуватись!.. Хочу лишитися тут!..
Ч а с. Та менше з тим!.. Час, то й час!.. Мерщій уперед!..
Дитина (виступаючи наперед). Пустіть мене!.. Замість нього!.. Кажуть, мої батьки старі й так давно чекають мене!..
Час. Ні, ні... На все свій час... Вас не переслухаєш... Одне хоче, друге не хоче, тому зарано, тому запізно... (Відхиляє дітей, що скупчились на порозі.) Далі, малята!.. Назад, цікаві!.. Хто лишається, хай не визирає назовні. Тепер їм припекло, а от коли буде черга, найде страх і повернуть голоблі... Оці четвірко трусяться, мов листки на осиці... (До Дитини, яка було переступила порога й одразу задкує.) То що?.. Що з тобою?..
Дитина. Забув скриньку з двома злочинами, що їх маю скоїти.
Друга дитина. Ая — горщика з думкою, яка має просвітити юрбу...
Третя дитина. Ая — живця від своєї найкращої грушки!..
Час. Біжіть щодуху!.. Лишилося тільки шістсот дванадцять секунд... Галера Зорі вже тріпоче крильцями на знак чекання... Приїдете запізно, то й не народитесь... Хутчіш, хутчіш, сідайте!.. (Хапає дитину, яка хотіла прошмигнути в нього між ногами й дістатися пристані.) А тобі — зась!.. Ти вже втретє лаштуєшся народитись поза чергою. Як іще раз тебе спіймаю, то чекатимеш скільки світу в моєї сестри Вічності, а в неї не дуже й весело... То що, всі готові?.. Всі на місці?.. (Окинув оком дітещ котрі скупчилися на пристані чи вже посідали до галери.) Бракує ще одного... Скільки не ховайся — я бачу тебе і в натовпі. Нема дурних!.. Гей ти, Закоханцю, прощайся зі своєю любою!..
Двоє малих, яких звуть Закоханими, з помертвілими від розпачу лицями, ніжно обнявшись, підходять до Часу й падають перед ним навколішки.
Перша дитина. Пане Часе, дозвольте мені піти з ним!..
Друга дитина. Пане Часе, дозвольте мені лишитися з нею!..
Ч а с. Не можна!.. Нам лишилося тільки триста дев'яносто чотири секунди...
Друга дитина. Краще вже взагалі не народжуватись!..
Ч а с. Не маєш вибору...
Перша дитина (благально). Пане Часе, я туди прийду запізно!..
Друга дитина. Коли вона зійде на Землю, мене там не буде!..
Перша дитина. Я його більше не побачу!..
Друга дитина. Ми будемо самі в цілому світі!..
Час. Все це мене не обходить... Всі скарги — до Життя... Я лише виконую накази — з'єдную, розлучаю — тільки й усього... (Вхопив Другу дитину.) Ходи!..
Друга дитина (пручається). Ні! Ні! Ні!.. І її, її теж!..
Перша дитина (чіпляється за одяг Другої дитини). Лишіть його!.. Лишіть!..
Час. Годі вже... Він таки йде жити, а не вмирати!.. (Тягне геть Другу дитину.) Ходи!..
Перша дитина(в розпуці простягає рученята до Другої дитини). Знак!.. Подай мені знак!.. Скажи, як тебе знайти!..
Друга дитина. Моя любов — вічна!.. Перша дитина. Я буду найсмутніша!.. Ти мене впізнаєш!..
Непритомніє і падає долі.
Час. Краще б уже надіялись... Ну, годі... (Дивиться на годинник.) Залишилося тільки шістдесят три секунди.
Наостанок велика метушня серед дітей, які йдуть і лишаються. Бурхливе прощання та вигуки на кшталт "Бувай, П'єре!", "Бувай, Жане!", "Ти все взяв?", "Підготуй ґрунт для моїх ідей!", "Спробуй упізнати мене!", "Я тебе віднайду!", "Не розгуби своїх думок!", "Не нахиляйся так низько над Просторінню!", "Сповісти, як воно там!", "Кажуть, не можна!", "Можна! Можна! Спробуй!", "Скажи, чи добре там!", "Я тебе зустріну!", "Я народжусь на троні!" тощо.
Час (вимахуючи ключами й косою). Годі! Годі!.. Якір піднято!..
Вітрила галери пропливають і зникають. Віддалеки чути дитячі вигуки: "Земля!", "Земля!", "Я її бачу!", "Вона гарна!", "Вона світла!", "Велика!" Тоді, наче з глибин безодні, линуть далеченні співи про радість очікування.'
Тільтіль (до Душі Світла). Що це?.. То не їхні співи... Якісь інші голоси.
Душа Світла. Так, то співи Матерів. Вони їх чекають...
Тим часом Час замикає опалову браму. Він повертається, щоб востаннє окинути оком залу й,раптом помічає Тільтіля, Мітіль і Душу
Світла.
Час (вражено й люто). Що це?.. Що ви тут робите?.. Хто ви?.. Чому ви не блакитні?.. Звідки прийшли?.. Підступає до них, погрожуючи косою.
Душа Світла (до Тільтіля). Не відповідай!.. Блакитний Птах у мене під серпанком... Рятуймося!.. Поверни Діаманта — і він загубить наш слід...
Душа Світла, Тільтіль іМітіль зникають ліворуч між колонами першого плану.
Завіса.
ДІЯ ШОСТА Картина одинадцята
Прощання
На сцені — мур із дверцятами. Досвіток.
Увіходять Тільтіль,Мітіл ь, ДушаСвітл а, Хліб, Цукор, Вогонь іМолоко.
Душа Світла. Ти ніколи не вгадаєш, де ми... Тільтіль. Певно, що ні, Світлонько, я ж не знаю...
Душа Світла. І ти не впізнаєш цього муру і дверцят?..
Тільтіль. Мур — червоний, а дверцята — зелені...
Душа Світла. І це нічого тобі не нагадує?..
Тільтіль. Нагадує, що Час випхав нас за двері.
Душа Світла. Які ж усі дивні уві сні... Своєї руки не впізнають...
Тільтіль. Хто це спить?.. Я?..
Душа Світла. Може, я. Хтозна?.. Таж цей мур — довкола хати, котру ти не раз бачив на своєму віку...
Тільтіль. Хату, яку я бачив не раз?..
Душа Світла. Еге ж, сонько!.. Цю хатку ми покинули одного вечора, рік тому, день до дня...
Тільтіль. Рік тому?.. То це...
Душа Світла. Не кліпай очима, вони в тебе — мов сапфірові гроти... Так, це люба хатинка твоїх батьків...
Тільтіль (підходить до дверцят). Схоже... Справді... Здається... Ці дверцята... Я впізнаю клямку... Вони там?.. Ми біля мами?.. Мерщій до мами!.. Я хочу зараз же її по-цьомати!..
Душа Світла. Хвилинку... Там іще міцно сплять... Не треба зненацька їх будити... До того ж хвіртка відчиниться лише тоді, як настане пора...
Тільтіль. Яка ще пора?.. Довго чекати?..
Душа Світла. Ні!.. На жаль!.. Лише кілька хвилин...
Т і л ь т і л ь. Ти не рада вертати? Що з тобою, Світ-лонько?.. Ти зблідла... Чи, бува, не захворіла?...
Душа Світла. Не зважай, моя дитино... Я тільки трішки сумна, бо покину вас...
Тільтіль. Покинеш?..
Душа Світла. Так треба... Мені вже нічого тут робити... Рік збіг, Фея прийде і попросить у тебе Блакитного Птаха...
Тільтіль. Але ж я не маю ніякого Блакитного Птаха!.. Птах Спомину почорнів, Птах Майбуття почервонів, Птахи Ночі повмирали, а Лісового Птаха я так і не впіймав... Хіба я винен, що вони змінюють колір, гинуть чи втікають?.. Фея розлютиться?.. Що вона скаже?..
Душа Світла. Ми зробили, що могли... Мабуть, Блакитного Птаха немає... Або ж він змінює забарвлення, щойно його садиш до клітки...
Т і л ь т і л ь. А де ж та клітка?
Хліб. Тутечки, пане... Мені доручили її, і я старанно опікувався нею впродовж усієї тривалої та небезпечної мандрівки. Нині мої обов'язки добігають кінця, і я повертаю вам її неушкоджену й добре замкнену, саме таку, якою мені її надано... (В позі оратора, який бере слово.) А тепер від імені всіх дозволю собі сказати кілька слів...
Вогонь. Він не має слова!
Вода. Тихо!
Хліб. Недоброзичливі кпини нікчемного ворога, заздрісного суперника... (Підвищує голос) не завадять мені виконати свій обов'язок до кінця... Отже, від імені всіх...
Вогонь. Тільки не від мого... Я теж маю язика...
Хліб. Отже, від імені всіх, зі стримуваним, але щирим і глибоким зворушенням я прощаюся з цима двома доленосними дітьми, висока місія яких сьогодні добігла кінця. Із невимовною ніжністю, а також із обопільною повагою ми кажемо їм сумовите "Прощайте!"
Тільтіль. Як?.. Ти теж прощаєшся?.. Ти теж нас кидаєш?..
Хліб. Прикро, але так треба... Справді, я вас лишаю... А проте це розставання — позірне... Ви не почуєте тільки мого голосу...
В о г о н ь. Не велика то втрата!..
Вода. Тихо!..
Хліб (дуже поважно). Він мене не обходить... То я казав: ви не почуєте мене, не побачите мене наживо... Ваші очі не зрітимуть більше невидимого життя речей... Та я завжди буду тут, у діжі, на дощечці, на столі, біля супу, я, саме я, насмілюся сказати, — найвірніший і найдавніший друг і співтрапезник Людини...
В о г о н ь. А хто ж тоді я?..
Душа Світла. Завважте: хвилини збігають, годину от-от проб'є — й ми повернемось у Мовчання... Мерщій цілуйте дітей...
Вогонь (прожогом). Спершу я! Спершу я!.. (Обпікає дітей цілунками.) Прощавайте! Тільтілю! Мітіль!.. Прощавайте, любі дітки... Згадайте мене, як вам буде треба щось десь підпалити...
Мітіль. Ой! Ой!.. Пече!..
Тільтіль. Ой! Ой!.. Він обпік мені носа!..
Душа Світла. Слухайте, Вогню, не запалюйтесь аж так!.. Тут вам не комин...
Вода. Дурило!..
Хліб. Нечема!..
Вода (підпливає до дітей). Дітки, поцілую вас якнай-ніжніше, зовсім не боляче...
Вогонь. Стережіться, бо змокнете!..
Вода.