Яж бачив її брата!.. Він побіг до Лих із Товстими Блаженствами...
Блаженство. Я було певне — добра з нього не буде! Зле товариство геть його зіпсувало... Та не кажи про це сестрі — вона піде шукати його, й ми втратимо чи не найбільшу Радість... Серед найвищих — також Радість Бачити Прекрасне, яка щодня додає кілька променів до тутешнього світла...
Т і л ь т і л ь. А ген там, удалині; в золотому захмар'ї — хто це — там, так високо, що не побачиш, навіть як станеш навшпиньки?..
Блажентво. То Велика Радість Любити... Але скільки не старайся, всю ти її не побачиш — іще замалий...
Т і л ь т і л ь. А ген там, углибині, кого це вгорнено серпанком? Чому вони не підходять?..
Блаженство. То незнані ще Людям Радощі...
Т і л ь т і л ь. А чому це інші відсахнулись?.. Через нас?..
Блаженство. Вони дають дорогу іншій Радості... Вона, мабуть, найчистіша... Тільтіль. Хто це?..
Блаженство. А ти хіба досі не впізнав її?.. Придивись пильніше, відкрий очі з усієї душі!.. Вона побачила тебе! Побачила!.. Вона простягає руки і біжить до тебе!.. Це Радість Матері твоєї, Неповторна Радість Материнської Любові...
Інші Радощі, підкликавши Радість Материнської Любові, мовчки відступають перед нею.
Материнська Любов. Тільтілю! І Мітіль!.. То це ви? Чи справді вас я бачу?.. Оце так несподіванка!.. А я сиділа собі однісінька вдома, аж тут ви обоє раптом злітаєте до неба, де сяють радістю душі всіх матерів!.. Та спершу поцілуйте мене, поцілуйте з усією душею!.. Хутчіш до моїх обіймів! На світі немає більшого щастя!.. Тільтілю, чом ти не смієшся?.. А ти, Мітіль?.. Чи ж ви не впізнаєте мамину любов?.. Таж погляньте: хіба ці очі, губи й руки — не мої?..
Тільтіль. Еге ж... Та я не знав... Ти схожа на Маму, тільки значно вродливіша.
Матринська Любов. Авжеж... Адже я не старію... Щодня мене повнить снага, юність, щастя... Кожна ваша усмішка відмолоджує на рік!.. Вдома цього не видно, але ж тут видно все, все істинне...
Тільтіль (зачудовано дивиться на неї та цілує). А з чого зіткана твоя чарівна сукня?.. Із шовку, зі срібла чи з перлів?..
Материнська Любов. Та ні... Вона — з ваших цілунків, поглядів і пестощів... Кожен цілунок вплітає в неї сонячного чи місячного променя...
Тільтіль. Дива!.. Я ніколи й гадки не мав, що ти така багатюща. А де ти ховала цю сукню?.. У шафі, ключ од якої в тата?..
Материнська Любов. Та ні, вона завжди на мені, ось тільки її не видно. Коли очі заплющиш, нічого ж не бачиш. Геть усі матері багаті, якщо люблять своїх діток... Немає бідних мам, немає некрасивих чи старих... їхня Любов — найбільша Радість, і то навік. І навіть коли нені здаються сумними, одного лише цілунку досить, аби сльози "їхні обернулися на зорі в глибинах віч.
Тільтіль (вражено дивиться на неї). Так. Справді, очі в тебе повні зірок. Це мамині очі, але вони ще кращі... І рука твоя, з обручкою... На ній навіть слід опіку з того часу, як ти запалювала лампу... Та рука біліша, а шкіра така ніжна!.. Наче струмінь світла... Хіба ти не працюєш тут, як удома?..
Материнська Любов. Ні-бо, ці руки — мої. Хіба ти не бачив, як вони білішають і світяться, коли пестять тебе?..
Тільтіль. Мамцю! Дивно! І голос ніби твій... А от говориш краще, ніж удома...
Материнська Любов. Вдома надто багато справ і немає часу на розмови... Проте й невимовне можна почути. То після нашої зустрічі ти впізнаватимеш мене, як повернешся завтра до хатки?.. Впізнаватимеш мене і в подертій сукні?..
Т і л ь т і л ь. Я не хочу вертати... Адже ти тут! Поки ти тут — хочу бути з тобою!..
Материнська Любов. Але ж я й там також... Усі ми там... Хіба є різниця?.. Ти прийшов сюди лише, щоб усвідомити, щоб навчитися бачити мене, як дивитимешся там... Розумієш, Тільтільчику?.. Гадаєш, ми на небі? Але ж небо скрізь, де ми цьомаємось... Немає двох матерів, і в тебе є лише одненька... У кожної дитини тільки одна мати, одна навік, і вона завжди найкраща, треба лише добре її пізнати й навчитися дивитись... Але ж яким дивом ти потрапив сюди і як знайшов дорогу?.. Таж Люди шукають її, відколи з'явилися на Землі...
Тільтіль (вказуючи на Душу Світла, яка сором уязливо відійшла вбік). Це вона привела мене...
Материнська Любов. Хто це?..
Тільтіль. Душа Світла.
Материнська Любов. Я бачу її вперше... Чула тільки, що вона дуже добра і щиро любить вас. Але чому вона там зачаїлась?.. Вона ніколи не показує обличчя?..
Т і л ь т і л ь. Та ні, показує. От хіба боїться, аби Блаженства не злякалися, як вона все прояснить...
Материнська Любов. Та хіба ж вона не знає?.. Ми так чекаємо на неї!.. (Підкликає інші Великі Радощі.) Ходіть сюди, сестри! Ходіть! Біжіть усі сюди! Нарешті до нас завітала Душа Світла!..
Між Великих Радощів перебіг шепіт. Вони підходять. Чути вигуки: "Душа Світла тут!.. Душа Світла!.. Душа Світла!.."
Радість Розуміти (відсторонює інших і цілує Душу Світла). То ви — Душа Світла? А ми й не знали!.. Ми стільки років, стільки літ чекали вас!.. Впізнаєте мене?.. Я — Радість Розуміти, я стільки шукала вас... Ми дуже щасливі, ось тільки не бачимо далі самих себе...
Радість Справедливості (теж цілує Душу Світла). Впізнаєте мене?.. Я — Радість Справедливості, я стільки молилася вам... Ми дуже щасливі, ось тільки не бачимо далі своїх тіней...
Радість Бачити Прекрасне (і собі цілує Душу Світла). Впізнаєте мене? Я — Радість Краси, я так вас люблю... Ми дуже щасливі, тільки не бачимо далі своїх мрій...
Радість Розуміти. Бачите, сестро, бачите?.. Не баріться!.. Ми вже досить дужі, вже досить чисті. Відкиньте свій серпанок, за яким сховалася решта істин і блаженств. Погляньте: всі мої сестри стали навколішки. Ви — наша володарка, ви — наша винагорода.
Душа Світла (щільніше загортається в серпанок). Сестри, прекрасні сестри мої, я корюся Владарю... Час іще не настав, та колись він проб'є, і я прийду до вас усіх сміливо та ясно!.. Прощавайте! Підведіться. Обнімімося, віднайдені сестри мої, і чекаймо зустрічі, вона не забариться...
Материнська Любов (цілує Душу Світла). Ви були такі добрі до моїх сердешних діточок...
Душа Світла. Я завжди добра до тих, хто любить душею...
Радість Розуміти (підходить до Душі Світла). Нехай останній цілунок закарбується на моєму чолі.
Довгий цілунок. Коли ж вони розходяться та підводять голови, на очах в усіх Радощів бринять сльози.
Тільтіль (здивований). Чому ви плачете?.. (Обводить очима інші Радощі.) А! Ви теж плачете... Чому в усіх сльози на очах?..
Душа Світла. Тихо, дитино моя...
Завіса.
ДІЯ П'ЯТА Картина десята
Царство Майбуття
Неозорі зали Палацу Лазуру, де Д і т и чекають свого народження. Нескінченні ряди сапфірових колон підпирають бірюзове склепіння. Тут усе, від світла та плит із лазуриту й аж до далеких арок у млистій глибині сцени, всі великі й найдрібніші речі — надприродного яскравого блакитного кольору. Тільки капітелі й цоколі колон, замки склепіння, кілька сидінь і округлих лав — із білого мармуру чи алебастру. Праворуч, між колонами, — велика опалова брама. Ця брама, стулки якої наприкінці картини прочинить Час, відкривається на Теперішнє Життя та Пристань Зорі. Скрізь у залі повагом лине сила-силенна дітей, убраних у довгий лазуровий одяг. Деякі бавляться чи прогулюються, інші гомонять або мріють. Чимало спить, чимало між рядами колон працює над майбутніми винаходами. Всі їхні знаряддя, прилади, які вони майструють, рослини, овочі та плоди, котрі вирощують або збирають, — тієї ж таки надприродної осяйної блакиті, що й увесь дух Палацу. Між дітьми снує сюди-туди кілька високих постатей величної та мовчазної краси, які нагадують янголів, убраних у яснішу голубінь.
Ліворуч, крадучись, увіходять, а тоді переховуються між колонами переднього плану, Тільтіль, Мітіль і ДушаСвітла. їхній прихід спричиняє певне пожвавлення серед Дітей Блакиті. Ті хутенько збігаються звідусіль і юрмляться довкола незвичайних гостей, із цікавістю розглядають їх.
М і т і л ь. А де ж Цукор, Киця й Хлібчик?.. Душа Світла. їм сюди зась. Як вони знатимуть Майбутнє, то не коритимуться більше. Т і л ь т і л ь. А Пес?..
Душа Світла. Йому теж не слід знати, що чекає на нього за кілька століть... Я замкнула їх у церковному склепі...
Т і л ь т і л ь. І де це ми?..
Душа Світла. Ми в царстві Майбуття, серед іще не народжених дітей. Оскільки завдяки Діамантові нам усе ясно видно в цьому краї, який люди не помічають, певне, саме тут ми знайдемо Блакитного Птаха.
Тільтіль. Еге ж. Птах має бути блакитний, адже тут скрізь блакить... (Роззирається довкола.) Боже! Яка ж тут краса!..
Душа Світла. Поглянь: до нас біжать діти...
Т і л ь т і л ь. А вони не сердяться?..
Душа Світла. Анітрохи. Ти ж бачиш — вони всміхаються, тільки ось дивуються.
Діти Блакиті (їх збігається дедалі більше). Живі Діти... Ходіть подивіться на Живих Дітей!..
Тільтіль. Чом це вони звуть нас "Живими Дітьми"?..
Душа Світла. Бо вони поки не живуть...
Т і л ь т і л ь. А що ж вони тоді роблять?..
Душа Світла. Чекають часу свого народження...
Тільтіль. Часу народження?..
Душа Світла. Авжеж. Усі діти, народжені на Землі, надходять звідси. Кожне чекає свого дня... Коли Татусі й Матусі забажають мати дітей, вони відчиняють оцю велику браму праворуч, і малеча спускається...
Тільтіль. Скільки їх! Скільки їх тут!
Душа Світла. їх значно більше... Та всіх не видно... Ти тільки уяви — ними треба заселити цілу Землю до кінця світу... їх не перелічити...
Т і л ь т і л ь. А хто ці високі блакитні особи?..
Душа Світла. Не знаю напевне... Кажуть, берегині... Подейкують, що вони прийдуть на Землю після Людей... Але розпитувати їх не можна...
Тільтіль. Чому це?
Душа С в і т л а. Бо то таємниця Землі...
Тільтіль. Аз малятами можна поговорити?..
Душа Світла. Авжеж. Треба познайомитись... Диви: оцей цікавіший за інших... Підійди до нього, побалакайте...
Т і л ь т і л ь. А що йому треба сказати?..
Душа Світла. Будь-що. Розмовляй, як із другом...
Т і л ь т і л ь. А поручкатись із ним можна?
Душа Світла. Певна річ. Він тебе не скривдить.
Ну ж бо! Не соромся!.. Я залишу вас самих, вам буде вільніше... До речі, маю погомоніти з отією Високою Блакитною Особою...
Тільтіль (підходить до Дитини Блакиті та простягає їй руку). Добридень!.. (Торкається йога блакитного одягу.) Що це в тебе?..
Дитина (легко торкнувшись Тільтілевого капелюха).