Усі відносини в проміжку між цими полюсами — не теплі й не холодні, умовні, обмежені, скуті прийнятою формою світської умовности. Тут панує слово, цей слабкий, половинчастий засіб, перше породження цивілізованої поміркованости, настільки чуже пристрасній і мовчазній сфері природи, що можна було б сказати: будь-яке слово саме по собі — фраза, риторика. І це кажу я, той, хто має на меті написати автобіографію й, звичайно, докладає всіх зусиль, аби надати їй щонайкращого белетристичного вигляду. Проте словесне повідомлення — це не моя сфера, мене найбільш цікавлять зовнішні, мовчазні області людських стосунків; насамперед ті, де відчуженість та суспіль на безвідносність перебувають ще в своєму вільному первинному стані, де погляди безвідповідально поєднуються в мрійливій розпусті; але також інші — де найбільш можливе поєднання, довірливість і переплетіння стосунків щонайкраще віддзеркалюють той безсловесний первинний стан.
Розділ п'ятий
Та мені здається, читач уже починає побоюватися, що за всіма цими відступами я легковажно забув про навислу наді мною загрозу військової служби, а тому поспішаю запевнити його, що справа йшла зовсім не так і що я, навпаки, майже весь час і не без туги розмірковував про це фатальне для мене питання. Щоправда, мірою того як я подумки розплутував зав'язаний вузол, моя туга поступалася місцем тому радісному хвилюванню, яке ми відчуваємо, готуючись спрямувати всі свої здібності на вирішення великого, ба навіть ґрандіозного завдання, але — тут я маю притримати перо, адже піддатися спокусі й забігти наперед було б вельми необачно. Оскільки я дедалі більше переконуюся в правильності мого наміру опублікувати своє творіння, звичайно, якщо мені судитиметься його закінчити, то не маю права нехтувати тими правилами та приписами, якими керуються романісти, прагнучи розбурхати цікавість і хвилювання читача, тож не встоявши перед спокусою й наперед вибовкнувши все найцікавіше, я б передчасно витратив свій порох і, звичайно, грубо порушив би згадані правила.
Насамперед зазначу, що я з великою ретельністю, можна навіть сказати — суто науково, взявся до справи, остерігаючись недооцінити труднощі, які могли мене спіткати. Діяти навмання в серйозних випадках — не моя метода, навпаки, я завжди намагався поєднувати неймовірно зухвалу, з обивательського погляду, відвагу з холодною розсудливістю й продуманою обережністю, щоб одного разу розпочате не скінчилося для мене поразкою, ганьбою й осміянням, і такий підхід став запорукою моїх успіхів. У цьому випадку я не лише дізнався про всі подробиці майбутнього проходження медичного огляду, але й одержав найточніші відомості про вимоги, які висуваються до стану здоров'я військовозобов'язаних, почерпнувши їх частково зі спільних розмов з нашим пансіонером-механіком, який свого часу відбув військову службу, а частково з однієї багатотомної енциклопедії, яку механік, невдоволений власним рівнем освічености, виставив на полиці у себе в кімнаті. Накресливши в загальних рисах план дій, я зібрав півтори марки з чайових, отриманих біля театральних під'їздів, і придбав одну працю медичного спрямування, яка була виставлена у вітрині книгарні; я відразу занурився в читання й читав не тільки з великим запалом, але й з великою користю для себе.
Талант потребує знань, як корабель — піщаного баласту, але не менш правильно й те, що ми по-справжньому засвоюємо, чи навіть маємо право засвоювати лише ті знання, які талант жадає знайти в особливих випадках, коли вони йому конче потрібні, щоб з їхньою допомогою створити непорушну дійсність, вагому реальність. Щодо згаданої книги, то я нею буквально зачитувався, а вночі при свічці, що стояла біля дзеркала у нас на кухні, поспішав підкріпити здобуті мною знання практичними вправами, які кожен, кому трапилося б їх підгледіти, вважав би найбільшим шалапутством; але, займаючись цими вправами, я мав дуже чітку й продуману мету! Однак жодного слова більше! Скажу лише, що незабаром це вимушене мовчання буде відшкодоване читачеві сторицею.
Уже наприкінці січня я, відповідно до припису, письмово звернувся до військового комісаріату, доклавши до листа бездоганне метричне свідоцтво й довідку про не притягання до відповідальности, взяту з поліцейської дільниці, стримано ухильна форма якої (у довідці зазначалося, що поліція не має відомостей про будь-які порушення з мого боку) мене по-дитячому засмучувала й турбувала. У березні, коли весна вже сповістила про себе солодким подихом вітерцю й пташиним цвіріньканням, я отримав повістку, що зобов'язувала мене з'явитися у свій призовний округ для медичного огляду, тож узявши квиток четвертого класу, я негайно відбув до Вісбадена в настрої, втім, досить бадьорому. Я знав, що доля моя того дня ще не вирішиться, оскільки майже не було людини, яка не направлялася після попереднього огляду на так звану головну призовну комісію, що ухвалює остаточне рішення про придатність або непридатність рекрутів до військової служби. Очікування мої справдились. Процедура огляду виявилася швидкою, нічим не примітною й не залишила по собі жодних спогадів. Лікар виміряв мій зріст, ширину плечей, вислухав мене, поставив кілька побіжних питань і утримався від будь-яких висновків. Відпущений до особливого розпорядження з почуттям собаки на довгому ланцюгу, тобто поки що вільний, я прогулявся чудовими парками, яких так багато у місті-курорті Вісбадені, постояв, захоплюючись і розвиваючи свій смак, біля вітрин розкішних курортних торгових рядів і ввечері повернувся до Франкфурта.
Але минуло ще два місяці (була вже друга половина травня, і в наших краях передчасно запанувала літня спека), й настав день, коли моя відстрочка закінчилась, довгий ланцюг — вище я вдався до цього образного вислову — вкоротився, і я мав невідкладно з'явитися в комісію. Як калатало в мене серце, коли я знову сидів серед просто люду у вагоні четвертого класу вісбаденського потяга й на крилах пари мчав назустріч рішенню своєї долі. Мої супутники, розморені спекою, куняли, але я не мав права заснути, сидів виструнчений і налаштований до дії, інстинктивно уникаючи притулятися до спинки, та намагався уявити собі обставини, за яких мені доведеться випробувати свої сили і які, як то завжди буває, звичайно, складуться зовсім інакше, ніж мені зараз видається. І хоча мене по черзі охоплювали острах і веселощі, проте результат задуманого не вселяв тривоги. Я твердо вирішив іти до краю і, якщо знадобиться, задіяти всі свої душевні й фізичні сили (без такої готовности, на моє тверде переконання, взагалі нерозумно йти на серйозний ризик), а тому не сумнівався в моєму кінцевому успіхові. Страшила мене хіба що невідомість: я не знав, скільки сил мені доведеться зібрати й принести в жертву для досягнення мети. Така властива мені ніжна турбота про власну персону легко могла б обернутися розслабленням або боягузтвом, якби не врівноважувалася іншими, мужнішими рисами мого характеру.
Як зараз бачу низьке, але велике склепінчасте приміщення, переповнене юнаками, куди спрямував мене суворий перст військового відомства. Для комісії відвели перший поверх давно не ремонтованої, запущеної казарми; похмуре приміщення всіма чотирма вікнами виходило на глинистий приміський пустир, завалений усіляким сміттям, жорствою, бляшанками й різними покидьками. За простим кухонним столом сидів якийсь вусатий військовик, унтер офіцер або фельдфебель, і вигукував імена тих, кому належало через вузькі двері пройти для роздягання за перегородку поряд із сусідньою кімнатою, де відбувався медичний огляд. Замашки в цього військовика були грубі, розраховані на залякування новачків. Він голосно позіхав, викидав уперед руки й ноги або посмішкувався над освітнім цензом тих, кого викликав за списком і скеровував до вирішального приміщення. "Доктор філософії", — вигукував він з глузливим виглядом, ніби хотів сказати: "Ми цю філософію з тебе виб'ємо, друже!" Все це сповнило моє серце страхом і відразою.
Огляд був у розпалі, але просувався повільно. А оскільки рекрутів викликали за алфавітом, то ті, чиї прізвища починалися на останні букви, мимоволі були приречені на довге чекання. Напружена тиша панувала в приміщенні, де зібралися юнаки різних суспільних верств. Були тут сільські телепні й задерикувато налаштовані молодики — представники міського пролетаріату; підпанки з крамарських учнів, простодушні сини ремісників, ба навіть якийсь тип, причетний до театрального світу, чия вгодована темна постать викликала стриманий сміх; були тут і витрішкуваті хлопці невизначеної професії, без комірів, у подертих лакованих черевиках, а також мамині синочки, щойно зі шкільної лави, й бліді пани вже старшого віку, із борідками клинцем і чемними манерами вчених, які, відчуваючи всю безглуздість свого становища, неспокійно ходили залою. Троє чи четверо призовників, чиї імена мали ось-ось вигукнути, вже стояли босоніж біля дверей, роздягнені до спіднього, перекинувши через плече свій одяг, з капелюхами та черевиками в руках. Інші розташувались уздовж стін на вузьких лавках або присіли боком на підвіконня й уже зав'язали знайомство та впівголоса перекидалися словами про своє здоров'я й випадковості рекрутського набору. Часом — ніхто не знав, яким чином — з кімнати, де засідала медична комісія, проникали чутки, що придатними визнано вже багато юнаків, а це означало, що для тих, кого ще не оглянуто, підвищувалися шанси на щасливий кінець; утім, ці повідомлення годі було перевірити. У натовпі переморгувались, грубувато жартували над тими, чиї імена вже було названо і які стояли перед усіма поглядами майже голі, або простували до дверей в супроводі дедалі фривольнішого сміху, поки злісний окрик фельдфебеля не відновлював належної тиші.
Я зазвичай тримався осібно, не беручи участи в порожніх теревенях та солоних жартах, а коли до мене зверталися, відповідав холодно й ухильно. Стоячи біля відчиненого вікна (у переповненій залі було затхле повітря), я, аби згаяти час, дивився то на засмічене пустирище, то на строкату юрбу в приміщенні. Мені дуже кортіло зазирнути до сусідньої кімнати, де чинила суд медична комісія, щоб отримати принаймні побіжне уявлення про грізного штаб лікаря, але це було неможливо, і я посилено навіював собі, що йдеться не про особу цього пана й що моя доля зовсім не в його руках, а в моїх власних.