"Courage, голубко! Все владнається! – кажу. А ще: – Ми спробуємо поговорити з тими людьми. Заспокойтесь, благаю вас! Ходімо швидше!" – І веду її додому. В їдальні ми знаходимо міліцію, чоловік з двадцять, там, де мадам її й залишила: над скринею з срібним начинням. "З ким із вас, панове, я можу почати переговори?" – питаюсь я ввічливо. У відповідь лунає регіт: "З усіма, старий!" Та потім один виходить наперед і відрекомендовується мені – довгий, як тичка, з чорними нафарбованими вусами і червоними ручиськами, що стирчать з обшитих галунами закаврашів. "Ленуар, – каже він і віддав честь лівою рукою, бо в правій тримає п'ять чи шість срібних ложок. – Сержант Ленуар. Що зводите, добродію?" – "Пане офіцер!" – кажу я, цілячись на його point d'honneur[20]. – Хіба вам, з вашим високим званням личить таке робити?.. Місто не опиралось імператорові…" – "Що ви хочете, – відповідає він, – війна є війна! Моїм людям потрібні такі речі…" Мені раптом сяйнула одна думка, і я перебив йому. "Ви повинні зважити, – кажу, бо чого не скажеш у такому становищі, – що ця дама, господиня дому, властиво не німкеня, а радше ваша землячка, француженка…" – "Як француженка? – перепитує довготелесий вояка. І як би ви думали, що він додає? – Отже, емігрантка? Коли так, то вона ворог філософії!" Я мало не зареготав, але стримався і знову берусь до нього: "Бачу, що ви людина освічена. Тому ще раз кажу: мені здається, що вам не личить таке робити!" Він якусь хвилю мовчить, тоді рантом червоніє, кидає ложки в скриню й вигукує: "А хто вам сказав, що я маю якісь інші заміри, а не просто милуюся ними? Гарні речі, нічого не скажеш! І коли хтось із моїх людей прихопить дещо як сувенір…" Що ж, треба сказати, вони тих сувенірів прихопили немало, тут уже марно було покликатися на людську чи божу справедливість… Вони не визнавали іншого бога, крім того страшного чоловіка…
Розділ п'ятий
– Ви його бачили, пане пастор?
Служниця знову перемінила тарілки. На столі з'явилася величезна, цеглястого кольору копчена шинка, запечена в сухарях, а до неї кислувата цибулева підлива і така сила городини, що всі, хто сидів коло столу, могли б наїстися тільки її. Лебрехт Крегер узявся краяти шинку; Злегка піднявши лікті й натискаючи довгими вказівними пальцями на ножа й на виделку, він обережно відрізав соковиті шматки м'яса. Подали також шедевр пані Елізабет – "російський горщик", гостру суміш з тушкованих овочів, що ледь відгонила спиртом.
Ні, на жаль, пастору Вундерліхові не довелося споглядати Бонапарта. Зате старий Будденброк і Жан-Жак Гофштеде бачили його на власні очі: перший – у Парижі, якраз перед російською кампанією, на параді, влаштованому перед палацом Тюїльрі, а другий – у Даицігу…
– Далебі, на вигляд від був доволі-таки непривітний, – мовив поет, високо піднявши брови й підносячи До рота виделку, на яку майстерно наколов заразом до шматку шинки, брюссельської капусти й картоплі. – Хоч казали, наче тоді, в Данцігу, він був у веселому настрої. Навіть розповідали такий анекдот… Цілий день він різався в карти з німцями, і то немилосердно, а ввечері сів грати з своїми генералами. "N'est-ce pas, Rapp, – сказав. він, згорнувши зі столу повну пригорщ золотих, – les allemands aiment beaucoup ces petits Napolйons?"[21] – "Qui, Sire, plus que le Grandi"[22] – відповів Рапп…
Серед веселого сміху, доволі гучного, – бо Гофштеде гарно розповів свій анекдот, навіть злегка наслідуючи міміку імператора, – старий Будденброк зненацька заявив: – Ну, жарти жартами, а все-таки не можна не поважати його великої особи. Що за натура!
Консул поважно похитав головою:
– Ні, наше покоління вже не розуміє, як можна шанувати людину, що вбила герцога Енгієнського, знищила в Єгипті вісімсот полонених…
– Хто зна, чи все це не перебільшено й не перебріхано, – втрутився пастор Вундерліх. – Може, той герцог і справді був легковажним бунтівником, а щодо полонених, то постанова про екзекуцію була викликана необхідністю й добре зважена, а ухвалила її солідна військова рада…
І пастор розповів про книжку, що вийшла кілька років тому, твір імператорового секретаря; він читав її, – путяща річ…
– Все одно, – стояв на своєму консул; він почав знімати нагар зі свічки, що блимала на столі перед ним. – Не збагну, просто не збагну, як можна захоплюватися тим нелюдом! Як християнин, як людина релігійна я не знаходжу в своєму серці місця такому почуттю.
На обличчі в нього з'явився вираз мрійної задуми, він навіть трохи схилиш набік голову, – тим часом його батько й пастор Вундерліх, здавалося, ледь-ледь пересміхнулися.
– Воно то так, – пожартував батько, – але малі наполеони все ж таки були нічогенькі, га? Мій син марить Луї-Філіипом, – додав він.
– Марить? – в легкою іронією перепитав Гофштеде. – Дивно чути ці слова разом: Філіпп Егаліте і – марить!
– Ну, а я вважаю, що нам, їй-богу, є чого повчитися в Липневої монархії… – Консул говорив поважно, переконано. – Приязне, зичливе ставлення французького конституціоналізму до нових практичних ідеалів і запитів часу… це щось варте подиву…
– Практичні ідеали… гм… – Старий Будденброк, надумавши дати перепочинок своїм щелепам, крутив у руках золоту табакерку. – Практичні ідеали… Ні, мені це не до вподоби, – спересердя він заговорив по-нижньонімецькому. – Ремісничі, технічні, торговельні училища з'являються тепер, як гриби після дощу, гімназія і класична освіта стала раптом дурницею, в кожного на думці тільки рудні, промисловість та зиск… Добре, краще й не треба! А з іншого боку, не вельми мудро весь час отак… та? Не знаю, чогось мене все це дратує… Та я нічого такого не сказав, Жане… Липнева монархія добра штука…
Проте сенатор Ланггальс, так само як і Гретьєнс з Кеппеном, стали на бік консула. Ні, Франція таки молодця, і прагнення до такого самого ладу тут, у Німеччині, треба тільки вітати… Пан Кеппен знову сказав "молодця". За обідом він став ще червоніший і гучно сопів; зате в пастора Вундерліха обличчя й далі було бліде, витончене, опромінене ясною думкою, хоч він з великою приємністю випивав чарку за чаркою.
Свічки поволі догоряли, і часом, коли протяг відхиляв їхнє тремтливе полум'я вбік, над столом хвилею перекочувався ледь чутний запах воску.
Гості й господарі сиділи на важких стільцях з високими спинками, їли важкими срібними виделками важкі добрі страви, запивали їх важким, добрим вином і неквапливо виповідали свої думки. Невдовзі мова перейшла на торгівлю, і вони мимоволі почали дедалі частіше вдаватися до діалекту, до його надійних, ваговитих зворотів, по-діловому коротких і по-заможному недбалих, та ще й часом присмачували їх добродушною іронією. Замість "на біржі" вони казали "на товчку", і обличчя їхні світилися щирою втіхою.
Дами скоро перестали цікавитись їхньою розмовою. Серед них слово взяла мадам Крегер – почала апетитно розповідати про те, як найкраще тушкувати коропа в червоному вині.
– Поріжте його на великі шматки, серденько, складіть у каструлю, пересипте цибулею, гвоздикою і сухариками, тоді додайте трішечки цукру, ложку масла і ставте на вогонь. Але не мийте, голубко, боронь боже, треба, щоб не витекла кров…
Старий Крегер сипав найкращими своїми жартами, а консул Юстус, його син, що сидів поруч з доктором Грабовим недалеко від дітей, дражнив мамзель Юнгман; вона мружила карі очі і, тримаючи за своїм звичаєм ножа й виделку рівно догори, легеныко розгойдувалася на стільці. Навіть Евердіки пожвавішали і голосно загомоніли між собою. Пані Евердік винайшла нове пестливе ім'я своєму чоловікові.
– Ягнятко ти моє! – лебеділа вона і трясла чепчиком від напливу почуттів.
Нарешті розмова за столом стала загальною: Жан-Жак Гофштеде торкнувся своєї улюбленої теми – подорожі до Італії, яку він відбув п'ятнадцять, років тому з одним багатим гамбурзьким родичем. Він розповідав про Венецію, Рим і про Везувій, про віллу Боргеїзе, де небіжчик Ґете написав частину свого "Фауста", захоплювався водограями з часів Відродження, що дарують мандрівцям прохолоду, рівними, гарно підстриженими алеями, де так приємно прогулюватись, і хтось згадав великий, здичавілий садок Будденброків, зразу за міською брамою.
– Слово честі, – озвався старий Будденброк, – я й досі сердитий на себе, що не спромігся свого часу хоч трохи його причесати. Недавно заглянув туди – а там дикі хащі, просто ганьба! А який гарний був би куточок, коли б повикошувати траву та попідстригати дерева, щоб були кулястої і гранчастої форми…
Проте консул палко заперечив:
– Боронь боже, тату! Я влітку люблю гуляти в тих хащах, однак для мене вся краса пропаде, коли отак обчикрижити чудову, вільну природу.
– Але як та вільна природа належить мені, то невже я не можу зробити з нею, що сам хочу, хай їй біс?
– Ох, тату, коли я лежу там під розбуялими кущами у високій траві, то мені здається, що я швидше сам належу природі, аніж маю на неї якесь право…
– Кришане, не переїдайся! – гримнув зненацька старий Будденброк. – Тільді, тій нічого не зашкодить, пакує в себе, як молотарка…
І справді, тиха, худенька дівчинка з довгастим, старкуватим обличчям творила біля столу чудеса. На питання, чи не насипати їй ще одну тарілку юшки, вона протягло й покірно відповіла: "Та-ак, про-о-шу!" Риби, а так само й шинки, вона набирала двічі, щоразу виловлюючи найбільші куски, а заразом нагортала цілу купу городини, тоді короткозоро схилялась над тарілкою і мовчки, без поспіху, старанно поїдала все великими шматками. На слова старого господаря вона здивовано підвела голову і тільки протягло сказала, лагідно й наївно: "О го-осподи… дядьку!" Але не збентежилась, їла далі з інстинктивним; жадібним апетитом бідної родички за багатим столом, хоч знала, що так не личить і що з неї глузують, байдуже усміхалась і знову накладала собі на тарілку смачних речей, терпляча, вперта, голодна й хирлява.
Розділ шостий
Аж ось на двох великих кришталевих тарелях принесли листковий пудинг – багатошаровий витвір із марципанового тіста, малини, бісквіту і яєчного крему; ту ж хвилю на другому кінці столу блиснуло полум'я: то дітям подали Їхні улюблені ласощі – облитий спиртом і підпалений пудинг з родзинками.
– Томасе, синку мій, будь такий ласкавий, – мовив Йоганн Будденброк і дістав з кишені штанів велику в'язку ключів. – У другому льоху праворуч, друга полиця, за червоним бордо дві пляшки… втямив?
Томас, що розумівся на таких дорученнях, вискочив з-за столу і невдовзі вернувся з пляшками, вкритими порохом і павутиною.