"Вступайте до тресту, будете ситі,— пропонували вони, — а не вступите — скрутно вам буде". Більшість наших вступило. Тим, хто відмовився, справді довелося скрутно. О, воно нам оплачувалося… тільки спочатку. Молоко піднялося в ціні на цент за кварту. Одна чверть цього цента йшла нам, а три чверті — трестові. Далі молоко знову подорожчало на один цент, але з цього цента ми вже нічого не одержали. Скарги наші були марні. Трест усе тримав у своїх руках, і ми побачили, що стали його попихачами. Нарешті в нас відібрали й ту додаткову чверть цента. Після цього трест почав просто випирати нас із діла. Що ми могли вдіяти? Нас таки повипирали. Самостійних молочарень не стало, залишився самий лише молочний трест.
— Але ж як молоко подорожчало на два центи, то вам, либонь, можна стало конкурувати з трестом, — хитро докинув Ернест.
— Так і нам здавалося. Ми й пробували. — Містер Келвін помовчав хвильку. — Це нас добило. Трест мав змогу продавати молоко значно дешевше, ніж ми, і все ж одержувати хоч невеликий прибуток, тоді як ми за цих умов терпіли самі лише збитки. Я сам утратив п'ятдесят тисяч доларів на цій справі. Більшість нас збанкрутували{52}. Самостійні невеликі молочарні зникли.
— Отже, трест відібрав ваші прибутки, — сказав Ернест, — і ви звернулися до політики, щоб законодавчим шляхом знищити трест і повернути свої прибутки собі?
Обличчя містера Келвіна засяяло:
— Оце якраз те, що я кажу в своїх промовах фермерам. У цьому — суть нашої платформи.
— Але ж трест виробляє молочні продукти значно дешевше, ніж би окремі маленькі молочарні? — спитав Ернест.
— Ще б пак ні — з такою досконалою організацією виробництва, новітнім устаткуванням і великим оборотним капіталом!
— Безперечно, — мовив Ернест, — інакше й бути не може.
Тут містер Келвін виголосив цілу політичну промову, викладаючи свої погляди. Його палко підтримувала решта, і всі вони одностайно вимагали знищити трести.
— Бідні простаки, — шепнув мені Ернест. — Все бачать дуже ясно, але не далі свого носа.
Трохи згодом він знов оволодів розмовою і вже до самого кінця, як завжди, скеровував усю дискусію.
— Я уважно слухав усіх вас, — почав він, — і бачу, що ви намагаєтесь вести сучасну комерційну гру застарілими методами. Єдиний сенс життя полягає, по-вашому, тільки в прибутках. Всі ви щиро й несхитно переконані, що створено вас тільки на те, аби одержувати прибутки. І раптом — перешкода. У ваше змагання за прибутки втручається трест і забирає їх собі. Для вас це катастрофа, що порушує одвічну гармонію, і вам здається, ніби існує одна лише рада — знищити те, що заважає вам збагачуватись.
Слухаючи вас, я думав про те, що до вас дуже пристає одна назва. Хочете знати, яка? Ви — руйнівники машин. Знаєте, що це таке? Дозвольте, я поясню. У вісімнадцятому сторіччі в Англії чоловіки й жінки ткали сукно на ручних верстатах у себе вдома. Ця домашня мануфактурна система була повільним, незручним і дорогим способом виробництва. Згодом з'явилася парова машина, яка ощадила багато праці. Тисяча верстатів, зібраних на великій фабриці, де їх рухала центральна парова машина, виробляли тканину незмірно дешевше, ніж окремі ткачі на ручних верстатах у себе вдома. Концентрація виробництва на фабриці знищила конкуренцію окремих ткачів. Чоловіки й жінки, що раніше працювали на себе на ручних верстатах, тепер пішли на фабрики працювати при механічних верстатах, але вже не на себе, а на капіталістів, власників фабрик. Далі до праці на механічних верстатах залучено дітей. їм платили менше, і дитяча праця почала витісняти працю дорослих робітників. Для робітників настали тяжкі часи, вони бідували, голодували. Вважаючи, що всьому винні машини, робітники почали розбивати їх. Це нічого їм не дало та й узагалі було нерозумно.
Їхній досвід мав би вам бути за науку. Але минуло півтора сторіччя, і ось ви теж хочете руйнувати машини. Ви самі визнали, що машини трестів виробляють дешевше й більше продукції, діж виробляли ви, а тому ви не можете конкурувати з ними. Проте ви хочете зруйнувати ці машини. Виходить, ви помиляєтесь, як колись помилялись відсталі англійські робітники. І поки ви балакаєте про повернення до часів вільної конкуренції, трести спокійнісінько доводять вас до руїни.
Всі ви розповідаєте, власне, ту самісіньку історію про те, що минають часи вільної конкуренції і настає доба концентрації, об'єднання. Ви, містере Оуене, самі вбили конкуренцію в Берклі, відкривши тут свою філію. Ваш магазин витіснив три крамнички завдяки більшій концентрації капіталу. Але як вас притискає ще концентрованіший капітал в особі тресту, ви зчиняєте галас. Це тому, що ви самі не володієте трестом. Якби ви були хазяїном бакалійного тресту, єдиного на території Сполучених Штатів, тоді б ви співали іншої. Ви б тоді співали: "Хай живуть трести!" Але, на жаль, ваша невелика фірма — не трест, і ви самі розумієте, що вам бракує пороху змагатися з трестами. Ви вже починаєте передчувати, що скоро вам кінець. Ви бачите, що ви самі й ваша фірма з усіма її філіями — лише пішаки у великій грі. Ви бачите, як щодень зростає могутність великих капіталістів: ви відчуваєте, як їхні залізні пазури тягнуться до ваших прибутків. З ваших рук виривають шматок по шматкові — то тут, то там: залізничний трест, нафтовий, стальний, вугільний; і ви добре знаєте, що кінець кінцем вони зруйнують вас і відберуть останні ваші невеличкі прибутки.
Ви, добродію, програли в цій грі. Коли ви задушили своєю конкуренцією три маленькі крамнички тут, у Берклі, тоді ви гордо говорили про свою велику фірму, про свою спритність та заповзятливість, і на ті гроші, що їх добули, поглинувши трьох дрібних крамарів, послали свою дружину в подорож до Європи. Так, ви їх поглинули, як хижак поглинає хижака. Але тепер вас своєю чергою поглинають більші хижаки, і ви починаєте лементувати. Це стосується не тільки вас, але й усіх тут присутніх. Ви всі скиглите, бо програєте свою гру.
Але, скиглячи через те, ви не хочете сказати всієї правди, як оце я кажу. Ви не признаєтеся, що любите привласнювати прибутки інших і лементуєте лише тому, що хтось забирає собі ваші власні прибутки. Для цього ви надто хитрі. Ви кажете зовсім інше. Тому ви й виголошуєте промови на захист дрібного підприємництва, як оце допіру містер Келвін. Що ж ви кажете? Ось кілька його фраз, що мені запам'ятались: "Наші споконвічні принципи найкращі!", "Наша країна повинна вернутися до найпершої американської засади: рівні можливості для всіх", "Дух свободи завжди був притаманний нашій нації", "Вернімось до принципів наших батьків".
Коли містер Келвін вимагає "рівних можливостей для всіх", він насправді має на увазі можливість самому одержувати прибутки коштом інших, можливість, яку відібрали від нього трести. Ви так часто твердите ці фрази, що самі почали їм вірити, і це якраз иайбезглуздіше. Вам потрібна можливість грабувати своїх ближніх, як ви це робили досі, а ви гіпнотизуєте себе думкою, ніби домагаєтеся свободи. Ви — звичайнісінькі зажерливі визискувачі, але ви так заворожили себе власними гарними фразами, що повірили у свій патріотизм. Свою жадобу прибутків, чистісінький егоїзм ви виставляєте за альтруїстичну турботу про стражденне людство.
Гості почервоніли — сердито, але й трохи сполохано. Видно було, що їх налякав цей молодик із спокійним обличчям, нищівна сила його слів і його жахлива манера називати чорне чорним, а біле білим. Однак містер Келвін не розгубився.
— А чом би й ні? — спитав він. — Чом не повернутися до звичаїв наших батьків, до часів заснування Республіки? Ви сказали багато правди, містере Евергарде, хоч вона й прикра. Але тут, серед своїх, можна говорити відверто. Скиньмо маски, панове, і визнаймо всю правду, як допіру сказав містер Евергард. Це правда, що ми, дрібні капіталісти, жадаємо прибутків і що трести відбирають їх у нас. І те правда, що ми хочемо знищити трести, аби наші прибутки залишилися нам. А чому ми не можемо зробити цього? Чому, я вас питаю?
— Ось тепер ми підійшли до самої суті,— сказав Ернест задоволено. — Я спробую пояснити вам, чому, хоч зробити це буде нелегко. Ви всі трохи вивчали комерцію, але вам ніколи не доводилося вивчати соціальної еволюції. Тепер ви перебуваєте якраз у перехідній стадії економічного розвитку, але не бачите цього — звідки й усе непорозуміння. Чому ви не можете повернутись назад? Бо це неможливо. Ви не можете повернути назад розвиток суспільства, як не можете примусити воду текти знизу вгору. Ісус Навій примусив сонце спинитися над Гаваоном, а ви хочете зробити ще більше. Ви хочете примусити сонце рухатись назад, від полудня до ранку.
Виступаючи проти сучасних досконалих машин, пової організації виробництва, проти вищої продуктивності праці й усіх інших економічних переваг концентрації капіталу, ви хочете повернути економіку країни назад на ціле покоління, до тих часів, коли не було великих капіталів, розвиненої техніки, залізниць — до часів, коли купки дрібних капіталістів гризлися між собою в умовах економічної анархії, коли виробництво було примітивне, неекономне, неорганізоване й дороге. Повірте мені, перед Навіном стояло легше завдання, не кажучи вже про те, що йому помагав сам бог. Але про вас, дрібних капіталістів, бог забув. Сонце дрібних капіталістів заходить. Воно вже ніколи не зійде знову. Ви не можете навіть спинити його. Ви гинете, засуджені на те, щоб зникнути цілком з арени історії.
Такі закони розвитку. Вони дані згори, як слово боже. Об'єднання сильніше за конкуренцію. Первісні люди були жалюгідні кволі створіння, що ховались по печерах. Але об'єднавшись, вони самі стали нападати на своїх хижих ворогів. Хижі звірі між собою конкурували; а первісна людина виявилася звіром, здатним до об'єднання, і завдяки тому вона піднялася вище за всіх звірів. Відтоді люди об'єднувалися щораз більше. Боротьба об'єднання з конкуренцією триває вже тисячі років, і в ній конкуренція завпеди зазнавала поразки. Хто стає на шлях конкуренції, той гине.
— Але ж самі трести виникли з конкуренції,— перебив його містер Келвін.
— Щира правда, — відповів Ернест. — І самі ж трести знищили конкуренцію. Ось чому вам, як ви самі тут розповідали, довелось розпрощатися з вашою власного молочарнею.
Вперше за цей вечір за столом залунав сміх, і навіть сам містер Келвін засміявся з себе разом з усіма.
— Коли вже ми завзялись на трести, — вів далі Ернест, — то домовмося про основні засади.