Хоч би що ти побачив — ні пари з вуст. Хоч би що тебе там вражало — ані мур-мур! Тримай язика на припоні, ховай лице, не подавай голосу — то, може, колись ще комусь і розкажеш, що ти там бачив і на чім грав!"
І хоч як я його просив, як благав, переконував, більше він і слова не зронив.
Це тільки ще дужче мене розохотило й запалило цікавістю, хоча й не можна сказати, ніби я стукав до Золотої брами Гафнії цілком спокійний, — бо ж нутром відчував — криється тут якась таємниця. Так чи так, а закалатав я щирозлотим калаталом (звук був справді чудовий, підбадьорливий), і сторожа мене залюбки впустила, лагідно примовляючи: "Он бачиш двері? Паняй туди сміло!"
Сіни були незвичайні — я опинився між незліченних колон та найщиріших скарбів — не сіни, а справжній храм, де на кожному кроці золоті інструменти порозвішувано. Отож я — до дверей, зайшов — і аж очі заплющив, таким блиском сяйнуло від алебастрів, оніксів та срібла, ліс колон навкруги, а я, виявляється, стою на дні амфітеатру, ой лишенько, не амфітеатр — безодня, глибінь, гафнійці, либонь, віками вкопувались у земну кулю, аж поки влаштували в ній, усередині, філармонію!
Місць для публіки, бачу, немає, все тільки для оркестрантів: одним — фотелі, іншим — столики, адамашком у срібний горошок покриті й рубіном притрушені, чудові, сріблом окуті, пюпітри, кларнети й гобої для духівників, тобто для дмухачів у труби, а над усім — павукоподібні свічники-жирандолі виблискують діамантами, і ніде ні глядацької зали, ні галереї, лише посеред головної стіни, навпроти оркестру, на всю ширину — єдина ложа, вся в коштовних оздобах та драпіровках, шнуровидлах та мармуровидлах, амурчики в мушлі дмуть, а ложу затуляє заслона парчова, з вигаптуваними ключами й бемолями, місяцем і зорями, і тягарці на ній олив'яні, поруч пальми в кадубах із будинок завбільшки, а за заслоною не інакше трон, тільки затягнуто її надто щільно, не розгледиш нічого. Проте я зразу зметикував, що то має бути гролівська ложа!
А внизу, посеред амфітеатру, видно диригентський пульт, і не простий собі пульт, а під кришталевим дашком — справжній вівтар, ще й напис над ним неоновий: CAPELLOMYSTERIUM BONISSIMUS ORBIS TOTIUS. Тобто — щонайліпший у світі капельмейстер, або керівник оркестру. Музикантів довкола купа, однак на мене ніхто не зважає, і вбрані вони досить чудернацько, з ліврейно-ліберальною, сказати б, розмаїтістю: в того литки у білих панчохах, поспіль нотами поцяцькованих, та ще й латаних-перелатаних, в іншого пантофлі з золотими пряжками у вигляді дієза, але без одного каблука; ще в одного — ковпак з плюмажем, пір'я, правда, міллю поїдене, а головне — жодного нема, хто стояв би рівно, так їх усіх ордени допереду хилять, а під орденами — сукно підкладене, аби їхній бренькіт не псував музики! Про все тут, бачу, подбали! Видно, добрий у них монарх, меломан щирий, тому, певно, й падає дощ нагород на панів музикантів!
Проштовхуюся помалу крізь зібрання, бо саме, бачу, настала перерва в репетиції і всі поміж собою балакають, а капельмейстер у золотому пенсне повчає їх з-під кришталевого дашка. І не паличку в руці тримає, а справжню палицю, і так вимахує нею, що скоро, певно, втомиться, сердега, але то вже не мій клопіт. Зала велика, й акустику має, ачей, дивовижну! Я вже хочу заграти, аж знемагаю... а капельмейстер, оком на мене стріливши, мовить здаля ласкаво: "А, новенький! Чудово! Що вмієш — арфістом? Ага, перкусист! Онде отам сідай, у нас щойно перкусист вибув, побачимо, на що ти здатен! Сідайте, добродію! Пане віолончелісте, не пхайтеся!"
І зауважую я, що віолончеліст пхає щось диригентові до лапи — якийсь конверт, таки пухкенький, — листа йому написав, чи що? Ну, та хоч би там як, сідаю... А капельмейстер звертається зразу до сотні: "Кларнете! Не дидуридувидуридудим, а дідірідувідубідупі-і-ім! Це вам не глазурові віньєтки на торті, пане, а віваче, тільки не мольто віваче, вуха у вас дубові! А далі — тріллітрулліфрулліфрам, і це не якась вам фіоритура, м'якше треба класти, м'якенько, але щоб зі споду зі сталевою підкладкою — отут м'яко, а отут — твердь! І — тріллірідападабрабамм! Гей, ти, на тарілках, не глуши мені пікколо на шістнадцяту частину, бо лейтмотив зруйнується, не глуши, кажу!" Отож бачу я, що панують тут звичайнісінькі звичаї й манери, і балаканина тут така сама, як і по всіх концертних залах Всесвіту.
Сиджу собі в тому шумі-гамі й роздивляюся довкруг. Перш за все придивляюся до барабана: чудний якийсь барабан! Не такий собі простацький, а якийсь потужніший, боки в нього опухлі, тугі, аж масні, самичо-дівочі, та ще й лазурові, зі шнурами, гаптованими золоченим дубовим листям, а поверхня така вже нап'ята — без найменшого ґанджу, лунка й дзвінка, ото, думаю, гучний має бути від неї грім!
Дивлюсь, аж несуть партитуру, теж незвичайну — справжній тобі фоліант, у рисячу шкуру оправлений, хвіст тої шкури китицею закінчується, а до китиці хусточку прив'язано, щоб рясний піт по завершенні справи з чола обтерти. Про все тут, бачте, подбали! А довкола, куди не глянь, герби, орли, грифони, музи повногруді, каріатиди, венери, фавни, бонбоньєри, бом-стеньги, грифи, гроти, шкоти, стакселі, пріапи, шторм-трапи, бізань-щогли, бейдевінди, так що, музико, линь! А над монаршою ложею — гралівський герб: державотворний пазур в оздобленому дукатами вінці, й заслона ложі ледь ворушиться, ніби гроль там уже сидить, але ховається. Від нас?.. А тим часом капельмейстер у пенсне — меткий, експресивний, усюдисущий — уже кричить: "Увага! По місцях! І — починаємо!" Враз усі кидаються до своїх місць, метушаться, гамірливо настроюють інструменти, я беру до рук палички, аж гледь — то не палички, а якісь просто-таки ударні довбні! Звукові довбні! Я ноти швиденько нарихтував, на долоні поплював, дивлюся в ті ноти, як сорока в кістку, капельмейстер кричить: "Уно, дуо, тре!" — і стукає, і пенсне золоте на нас блискає, і ось уже скрипки стиха починають.., але що це? Капельмейстер диригує, а мені не чути анічогісінько, лише так, наче хтось на тертушку тре... ох, і скриплять оті скрипки... струни чимось запаскудили, чи що? Але ось і мій вступ, розмахуюсь, аби трамбамбонити, б'ю удатно, та чується тільки: "пстук, пстук", — наче у двері. Дивлюся — а барабан мій хоч би тобі здригнувся, поверхня якась тверда, ніби ставок замерзлий, навіть ніби торт, — не розумію нічого, і знову: "стук! стук!". "Ні, не буде діла", — міркую собі, коли це вже весь оркестр вступає: пищить, верещить, гупає, лупає, дивлюсь — аж тромбоніст своєму тромбонові губами допомагає: "бу-бу-бу", а скрипалі — теж ротом — "ті-ті-ті", так ніби своїм інструментам підмогу да-ють, що ж це за гра отака, а капельмейстер, прислухавшись, по пультові: бац! І каже: "Ні! Не так! Не годиться! Da capo! " Ми тоді ще раз, а він сходить з пульта, простує поміж нас, туди-сюди розгулює, вухом ловить скрипіння і скреготання, наближається усміхаючись, але якось так криво, і валторніста за щоку пальцями, наче обценьками, — хап! — та як крутне-крутоне, валторністові аж дух забило, а капельмейстер далі йде й мимохідь гобоя за вухо — смик! — і водночас другу скрипку палицею по голові — лусь! — сердешний грайко поточився, хустка з-під підборіддя вилетіла, зуби мовби аж туш видзвонили, а капельмейстер до тромбонів і до решти шепоче з-під пенсне: "Драби! Що за безладдя! І це, по-вашому, музика?! Грати, грати, а то прокинеться гроль, отоді вже нам буде!" І знову: "Як капельмейстер диригентіссімус я вимагаю! Нагадую і повторюю: граємо Увертюральну Симфонію Тиші! Silentissimo, alegro vivace, а далі — con brio і водночас — piano, pianissimo, бо chi va piano, va sano !
Ага! Розумію, це жарт! Він з нами жартує, бо — добрий! Каже: "Панове! валторністе, арфісте, тромбоністе і ти, кларнете, такий-сякий! І ви, клавікорди, докладайте зусиль! Мідні й бляшані — плавно! Пікколо, чутливо, а віолончель іще чутливіше мені там! А фортепіано, тобто Сильнослаб, зважай на сурдину!" Далі підходить до пульта і стукає: "Під Нашим керівництвом, за Моєю командою, до Гармонії Сфер, за мною — грай!!!" І ми граємо. А проте й далі не чути нічого, крім скреготу, шарпання й стукоту, — анічогісінько! І знов іде диригент між оркестранти, усміхається, роздає м'ятні цукерки, — кому дасть цукерку, тому зразу ж і — палицею по лобі! Аж лоби гудуть! А він б'є, сповнений жалю, даючи зрозуміти — і ми таки розуміємо, — що не з власної волі лупцює, а Від Імені й За Дорученням, для того тільки, щоб Його Величності не принизити, щоб какофонія до королівського вуха не потрапила, тож усі, кому щойно влетіло, щуляться, усміхаючись до капельмейстера мило й покірно, а той, теж усміхнений, пригощає цукерками і — бац! бац! — не сам по собі лушпарить, а для того лише, щоб не поступитися принципами, щоб порятувати нетямущих, а може, й для того, щоб запобігти ще гіршим лупням, куштуванню справжнього батога... Починаю про це здогадуватися, слухаючи, як у перерві музики балакають, один одному пластирі наліплюючи: він добрий, наш капельмейстер, недарма ж пишеться "Боніссімус", просто він змушений це робити, щоб гроль не розгнівався, ой, добрий, кажуть, диригент, і серце має золоте, але мусить лупцювати, аби нам хтось інший по лобі не дав! "Хто, хто інший?" — запитую, але ніхто не відповідає. Зрештою, щодо биття я вже дещо тямлю, а от щодо музики ніяк не второпаю, бо ж немає нічого, крім хряпання й дряпання, скреготу й стукоту, але все одно — граємо...
Диригент золотим пенсне блискає, бігає, лупцює усіх, і, хоч лоби нам тріщать, розуміємо: так має бути; аж раптом завіса ложі заворушилася і з'явилася з-за неї велика боса п'ята, на вигляд — гола, однак не якась там вулична, рядова, а миропомазана, з холоші Августійшої Піжами висунулась, крутнулась, складки завіси розхилилися, а за ними — хропіння, і не трон, а ложе в золоті й трояндах, з адамашковим блиском обшивки, а на золотім простирадлі спить гроль, симфонійно знудьгований, з оксамитовою подушкою на пиці, і нічого, спить собі, й квит, а ми під п'ятою — піано, піаніссімо, щоб не збудити... Прикидаємось? Ага, розумію, це — вдавана репетиція! Але чому диригентові лупні не вдавані? І чому в смичках немає волосіні, а барабан мій — як та стара дошка?
Спостеріг я ще й таке — в найтемнішому кутку зали стоїть шафа — велика, як орган, чорна, неосяжна й замкнена, а в шафі — загратоване вічко, і коли в когось трапляється явний фальш, там з'являється око, вологе й палаюче, страшенно неприємне, отож я й запитую у тромбоніста: "Хто то такий?" А він — ані пари з уст.