Але я вирішив, що час вже виходити нагору й повідомити на базу про те, що тут сталося. Тепер мене вже нічого не затримувало. Я пройшов коридором, прослизнув крізь шпарину в броньованих дверях, проминув грати. Я співчутливо поглядав на безліч застережливих написів, адже знав, що вони не варті й ламаного шеляга. Здалеку заяснів нерівний отвір — вихід з печери.
Щойно опинившись на поверхні, я прибрав поставу, віддалено схожу на людську. Раптом я збагнув, що скучив за людською подобою. То було нове, ніким ще не звідане відчуття і різновид ностальгії. Знайшов велику кам'яну брилу, на якій можна було відпочити. Я вже добряче зголоднів, адже доки був сполучений зі здальником, не міг проковтнути й крихти. Відімкнутися від здальника, покинути його напризволяще я не міг. Отож вирішив підживитися трохи згодом, після того, як зв'яжуся з базою й сховаю здальника в затишній місцині.
Раз у раз викликав я Вівіча, та в ефірі панувала мертва тиша. Лічильником Гейгера я перевірив, чи немає й тут радіоактивного фону. А може, короткі хвилі не можуть пробитися крізь вузьку ущелину? Правду кажучи, без особливого ентузіазму я знов обернувся на хмару, стрімко злетів у чорний небосхил і знову, мов безпорадне пташеня, почав викликати Землю. Звісно, я не був пташеня, та й не можна втриматися на крилах у безповітряному просторі. Але мені схотілося сказати саме так, бо це до біса гарно звучить.
УКРАЇНА. — 1990. — № .
ВОРОНІНА Леся, переклад з польської, 1990.