У мене одне запитання. Ви можете пояснити, як урятували ту дівчинку?
Я подумав.
— Це просто щасливий випадок. Вона стояла між нами. Прагнучи дістатися до японця, я відіпхнув її, а коли він упав, я знову наткнувся на неї. Поруччя досить низьке. Якби там стояв хтось дорослий, я не зміг би його перекинути, може, навіть не пробував би.
— А якби там стояла жінка?
— Там стояла жінка, — відповів я, дивлячись йому просто в очі. — Переді мною. Блондинка в обшитих перлинками штанях з опудалом песика. Що з нею сталося?
— Зійшла кров'ю, — відповів начальник охорони. — Вибухом їй відірвало ноги.
Всі мовчали. Люди почали вставати з підвіконня, засовали стільцями, а я ще раз подумки повернувся до тієї миті. Знаю одне. Я не пробував затриматись за поруччя. Відштовхнувшись від сходів, я ухопився правою рукою за поруччя і зачепив дівчинку плечем. Стрибаючи, мов через гімнастичного "коня", я скинув униз і її. Але й досі не знаю, вхопив її навмисне чи лише тому, що трапилась мені під руку.
Питань до мене більше не було, але я попросив їх урятувати мене від преси. Вони пробували переконати мене, що це зайва скромність, але я стояв на своєму. Скромність тут була, звичайно, ні до чого. Я не хотів, щоб моє ім'я пов'язувалося з цією бойнею на сходах. Лише Ренді, мабуть, розумів мої мотиви.
Феннер запропонував мені лишитися на добу в Римі гостем посольства, але я таки наполіг на своєму. Просив дати можливість вилетіти першим же літаком до Парижа. Цим літаком виявилася "цессна" з учасниками конференції, що закінчилася опівдні прийомом, з якого, власне, й примчали в смокінгах Феннер з перекладачем. Ми розбились на групи і, розмовляючи, простували до виходу, коли мене відкликала вбік жінка з чудовими чорними очима, якої я досі не бачив. Виявилося, що вона психолог, опікувалась Аннабель. Запитала, чи я справді маю намір забрати дівчинку з собою до Парижа.
— Аякже. Вона, напевно, сказала вам, що я пообіцяв.
Усміхнувшись, жінка запитала, чи є в мене діти.
— Ні. Тобто, не зовсім. Маю двох племінників.
— Вони вас люблять?
— Люблять.
Тоді вона відкрила мені таємницю Аннабель. Мала глибоко засмучена. Я врятував їй життя, а вона думала про мене дуже погано. Вважала, що я співучасник японця, чи щось подібне. Тому й хотіла втекти. Після душової її підозри ще зросли.
— Чому ж, ради бога?
Вона не повірила ні в астронавта, ні в посольство. Гадала, що я телефоную до якогось спільника. А оскільки її батько володіє винним заводом, до того ж, я запитав про адресу в Клермоні, то й вирішила, що я хочу викрасти її, аби одержати значний викуп. Я пообіцяв дамі, що не обмовлюся перед Аннабель і словом про це.
— А може, вона й сама мені розповість? — висловив я надію.
— Ніколи, або років через десять. Ви, певне, знаєте хлопців, але дівчатка інакші.
Усміхнувшись іще раз, вона попрощалася, а я вирішив довідатися про місця на літак. Було лише одне вільне місце, але я заявив, що потрібно два. Після телефонних переговорів якась значна персона врешті поступилася місцем Аннабель. Феннер був зайнятий, але виявив готовність відкласти важливу зустріч, якщо я погоджуся пообідати з ним. Я ще раз вибачився. Коли дипломати й Ренді поїхали, я запитав, чи можемо ми з малою перекусити в аеропорту. Всі бари й кафетерії були зачинені, але не для нас. На нас уже не поширювалися жодні правила. Патлатий брюнет, очевидно, агент, провів нас до невеликого бару за залом реєстрації Очі в Аннабель були червоні. Очевидно, мала плакала. Але тепер вона трохи посміливішала. Коли кельнер приймав замовлення, я завагався, що їй узяти випити. Вона відразу ж байдужим тоном кинула, що вдома завжди п'є вино. На ній була довга блузка з підкоченими рукавами, на ногах туфлі, теж трохи завеликі. Я ж почував себе добре, оскільки штани вже висохли й не треба було їсти макаронів. Раптом я згадав про її рідних. Повідомлення могло з'явитися вже у вечірніх газетах. Отож ми склали телеграму, і як тільки я підвівся з-за столу, наш чичероне, мов з-під землі вирісши, побіг її надсилати. Коли я хотів розрахуватися, виявилося, що дирекція вважає нас своїми гостями. Тому я дав кельнерові такі чайові, які відразу переконали Аннабель, що я справжній астронавт. В її очах я вже був постаттю не лише героїчною, а й близькою, тож вона призналася, що просто мріє переодягнутися. Провідник відвів нас до готелю "Аліталії", де в одному з номерів уже стояли наші валізи.
Довелося трохи підганяти дівчинку. Зате коли вона вдяглася, до літака ми йшли дуже поважно. Нас проводжав заступник директора аеропорту: директор занедужав. Нерви. "Фіатик" служби контролю польотів підвіз нас до "цессни", і вже біля самого трапу молодик з вишуканими манерами, вибачившись, запитав, чи не хотів би я мати фотографії з зображенням деяких драматичних сцен. Їх надішлють на вказану адресу. Я подумав про блондинку з песиком і ввічливо відмовився. Почали прощатися. Не беруся стверджувати, що в метушні я не потиснув руки, до якої недавно був прикутий.
Люблю літати малими літаками. "Цессна" пурхнула, мов пташка, й помчала на північ. О сьомій ми приземлилися в Орлі. Аннабель чекав батько. Ми з нею ще в літаку обмінялися адресами. І досі я згадую її з приємністю, чого не можу сказати про її батька. Він розсипався в подяках, а в кінці обдарував мене компліментом, вигаданим, без сумніву, під час телепередачі про бойню на сходах. Сказав, що мені властива "еспрі де ль'ескальє"[8].
ПАРИЖ
(Орлі — Гарж — Орлі)
В Орлі заночував у готелі "Ейр Франс", оскільки в Національному центрі наукових досліджень не застав потрібної мені людини, а йти до неї додому не хотілося. Лягаючи, я відчинив вікно, бо щось знову почало крутити в носі, і я відзначив, що за цілий день ані разу не чхнув. Отже, я цілком міг пристати на Феннерову пропозицію, але щось тягло мене в Париж.
Наступного дня відразу ж після сніданку я подзвонив до НЦНД і дізнався, що мій доктор у відпустці, але нікуди не поїхав, бо впорядковує свій новий дім. Тоді я подзвонив до нього в Гарж, але з'ясувалося, що йому саме встановлюють телефон. Вирішив їхати без попередження. Приміські поїзди з Північного вокзалу не ходили через страйк залізничників. Побачивши кілометрову чергу на стоянці таксі, я розпитав, де найближчий прокат машин — ним виявилася філія Гертца — і найняв малий "пежо". їздити Парижем, не знаючи дороги, то справжня кара. Неподалік від Опери — хто зна, як мене туди занесло, — мене вдарив у бампер якийсь пікап, але не завдав шкоди, тож я поїхав далі, мліючи від нестерпної спеки, якою дихало небо (що рідко буває в цю пору року), і згадуючи про канадські озера й воду з льодом. Помилково я заїхав не до Гаржа, а в Сарселль, звичайне собі непоказне селище, далі зупинився перед залізничним шлагбаумом, обливаючись потом і зітхаючи за кондиціонером. Доктор Філіп Барт, якого я ото назвав потрібною мені людиною, був відомим французьким математиком і одночасно науковим консультантом Сюрте. Він очолював розробку програми для слідчого комп'ютера, що мав вирішувати складні справи, в яких кількість виявлених слідством фактів перевищувала можливості людської пам'яті.
Будинок стояв серед старого саду. Зовні він уже був викладений кольоровою плиткою. Одне крило ховалося в тіні розкішних в'язів. На клумбах, уздовж посиланої рінню під'їзної доріжки квітли, здається, нагідки — ботаніка, мабуть, єдина наука, якої не викладають австронавтам. Біля відкритої повітки, що тимчасово правила за гараж, стояли заляпаний по самий верх "2-ЦВ" і кремовий "Пежо-604" з відчиненими навстіж вкритими піною дверцятами, на траві лежали мокрі килимки. Машину мило кілька дітей, причому так жваво, що в першу мить я не міг їх полічити. Це були Бартові діти. Двоє старших, хлопчик і дівчинка, привітали мене збірною англійською мовою: коли одному бракувало слова, його вставляло інше. Як вони дізналися, що зі мною треба розмовляти по-англійськи? З Рима прийшла телеграма про приїзд астронавта. А з чого видно, що я астронавт? З того, що більше ніхто не носить підтяжок. Отже, акуратний Ренді повідомив про мене. Розмовляли зі мною старші, а найменше, не знаю, хлопчик чи дівчинка, заклавши руки за спину, ходило довкола, мовби шукаючи на мені найцікавішого місця. Батько, як я зрозумів, дуже зайнятий, тож переді мною постала дилема — іти в дім чи залишитися з ними мити машину. Але тут доктор Барт вихилився з вікна на першому поверсі. Він був дуже молодий на вигляд, чи, може, просто я ніяк не міг звикнути до власного віку. Доктор привітався, але стримано, і я подумав, що ми даремно вийшли на нього через Сюрте, а не по лінії НЦНД. Але Ренді швидше знаходив спільну мову з поліцією, ніж з ученими. Барт провів мене в бібліотеку, бо кабінет після переїзду ще не був опоряджений, і, вибачившись, залишив мене на хвилину — на ньому був поплямлений лаком халат. Дім був новісінький, на полицях вишикувалися ряди книжок, пахло воском і політурою, на стіні висіло велике фото — Барт з дітьми на слоні. Дивлячись на фотографію, не можна було сказати, що це надія французької математики, але я вже й раніше помічав, що представники точних наук, порівняно з гуманітаріями, наприклад, філософами, мають досить непоказну зовнішність.
Барт повернувся, невдоволено позираючи на сліди лаку, що залишилися на руках, і я порадив йому спосіб, яким можна їх змити. Ми сіли біля вікна. Я сказав, що я не детектив і не маю нічого спільного з криміналістикою, але став учасником химерної і невеселої історії, через що й приїхав сюди, покладаючи на нього останню надію. Він звернув увагу на мою французьку мову, вільну, хоча неєвропейську. Я пояснив, що походжу з французької Канади.
Ренді покладав надто великі надії на мою особисту привабливість. А я так намагався здобути прихильність цієї людини, що аж розгубився. Адже для нього рекомендації Сюрте, видно, важили небагато. До того ж, в університетських колах із сильними антивоєнними настроями поширена думка, буцімто астронавтів вербують з армії, що не завжди відповідає дійсності, як це, наприклад, сталося зі мною. Але не міг же я починати з автобіографії. Поки я вагався, не знаючи, з якого боку почати ламати кригу, моє обличчя, як він мені сказав пізніше, було безпорадне, мов у непідготованого студента.