— Давайте-но сюди стару кіберівницю з хатки на трьох лапах!
Помчали придворні до бору, і незабаром король почув сумну пісеньку, що звучала приблизно так:
"Старих людей лікую, оздоровлюю, регенерую, ремонтую і відсвіжаю і навіть слави не бажаю, вилизую суглоби, корозії й склерози і на старече тремтіння маю випробуване ворожіння, оце-то справжнє здоров'ю служіння!"
Вислухала кіберівниця королівські нарікання, низько вклонилася тронові та й каже:
— Пане й королю! У синій далині, за Лисою Горою є невеличке джерельце, з якого тонким струмочком біжить олія, яку називають рициновою; на ній готується любчик-шурупчик, який чудово омолоджує — одна столова ложка на сорок сім років! Треба добре пильнувати, аби не ковтнути забагато любчика-шурупчика, бо від надміру можна зовсім зникнути, занадто омолодившись. Дозволь, пане, я вмить приготую тобі цей випробуваний засіб!
— Чудово! — зрадів король. — А приготуйте-но княгиню Адорицію, нехай знає, що її чекає, хи-хи!
І король тремтячими ручками рахує свої розхитані гвинтики, бурмоче, хрипить і навіть часом дригається, бо через старість уже здитинів, не виходячи з розпусного забуття.
І от лицарі їдуть по рицинову олію, варяться мікстури, димлять дими, клубочиться пара над казаном старої кіберівниці, аж нарешті біжить вона до палацу, падає на коліна і подає монархові келих, наповнений по вінця дзеркальною рідиною, що блищить, як живе срібло, і промовляє вголос:
— Королю Паралізію! Оце любчик-шурупчик, який омолоджує, зміцнює, надає бойової відваги і сили на амори до Змори; тому, хто келих вип'є, ані міст палити, ні дівчат здобувати у всій Галактиці не буде забагато! Пий на здоров'я!
Король узяв келих і бризнув кілька крапель на свій стільчик для ніг, а той як форкне, як підскочить, а тоді як удариться об землю, аж загуло, та як не кинеться на дегенерала Екламптона, щоб зганьбити і збезчестити його! Одразу зо шість пригорщ орденів з нього здер, тільки замиготіло.
— Пий, Ваша Королівська Величносте, сміливо! — підохочує кіберівниця. — Адже сам бачиш, який це чудодійний засіб!
— Спершу ти ковтни, — каже король дуже тихо, бо ж дуже вже старенький. Кіберівниця трохи злякалася, задкує, відмовляється, але вже на поданий королем знак троє кнехтів схопили її і через лійку силою влили до рота кілька крапель дзеркального відвару. Блиснуло — і дим пішов! Дивляться придворні, дивиться король, хоч і недобачає — від кіберівниці ані сліду, тільки чорна обсмалена дірка в підлозі, а крізь неї видно наступну дірку, вже між дійсністю і сном; у ній виразно видно чиюсь ногу, гарно взуту, з пропаленою шкарпеткою і срібною пряжкою, на яку ніби кислота бризнула, бо вона трохи потемніла. Нога ж та, шкарпетка й черевик належать Хитріянові, Архімудритові короля Розпорика. Таку страшенну силу мала отрута, котру кіберівниця звала любчиком-шурупчиком, що не лише її і підлогу, а й сам сон наскрізь пропалила і, бризнувши на литку Хитріянові, добряче її обпекла. З великого страху король хотів був прокинутись, але, на Хитріянове щастя, дегенерал Тортурій устиг ще добряче луснути його булавою по голові. Отож, завдяки цьому, прокинувшись, Розпорик анічогісінько з того, що йому в сні притрапилося, не пам'ятав. Тільки й того, що втретє виплутався з підступно наставленого на нього сну, цього разу завдяки своїй безмежній недовірливості, з якою ставився до всіх.
— Щось мені приснилося, але що — не пам'ятаю, — каже король, знову опинившись перед Самосонною Шафою. — Але чому це ти, добродію, мій кібернере, підстрибуєш на одній нозі, за другу тримаючись?
— Кіберматизм... Ваша Королівська Величносте... Видно, на зміну погоди, — простогнав підступний Архімудрит і ну далі спокушати короля, аби ще якимось новим сном задурманився. Надумався Розпорик, прочитав "Список снів" і вибрав "Пошлюбну ніч королівни Недотепи". І приснилося йому, що читає він біля каміна предивну книжку з металевими застібками, у якій витонченими словами, червоним друком на позолочених пергаментах розповідається про королівну Недотепу, яка п'ять віків тому панувала в Данделії; про її Крижаний Ліс, Спіральну Вежу, про Пташник з Іржанням і Багатооку Скарбницю, а понад усе про її вроду і надзвичайну цнотливість. І забажав Розпорик тієї краси великим бажанням, і вся його жага спалахнула в ньому палючими язиками, аж вогненний відблиск заграв йому в зіницях, і король кинувся у глиб сну шукати Недотепу, та її ніде не було, і лише найстаріші роботи щось пам'ятали про існування тієї монархині. Стомлений мандрівкою, натрапив урешті Розпорик на самій середині королівської, а тому подекуди позолоченої, пустелі на вбогу хатину; зайшов до неї й побачив старого в білих, як сніг, шатах. Той устав назустріч Розпорикові та й каже:
— Шукаєш Недотепу, нещасний! А чи знаєш ти, що її вже п'ятсот років як немає живої? Яка ж пуста й даремна твоя пристрасть! Єдине, що можу для тебе зробити, це показати тобі її несправжню, а тільки змодельовану цифровим, нелінійним, стохастичним і дуже надійним методом, ось у цій Чорній Скрині, яку збудував собі у вільний час з пустельного мотлоху!
— Ах, покажи мені її, покажи! — крикнув Розпорик, а пустельник кивнув головою, вичитав з книги координати королівни, запрограмував її і все середньовіччя, увімкнув струм, відкрив на Чорній Скрині маленьке вічко й сказав Розпорикові:
— Дивися й мовчи!
Нахилився, тремтячи, король і справді побачив нелінійно і бінарно змодельоване середньовіччя, а в ньому країну Данделію, Крижаний Ліс і палац королівни зі Спіральною Вежею, Пташником з Іржанням і Багатооку Скарбницю в підземеллях, а також саму Недотепу, яка граційно і стохастично прогулювалася змодельованим лісом. Крізь вічко у Чорній Скрині було видно, як її плоть, уся червона зсередини і золота від електричного розжарення, тихо шуміла, коли змодельована королівна зривала змодельовані квітки й тихенько наспівувала змодельовану пісеньку; і скочив Розпорик на скриню, й давай гатити руками в її віко, добиваючись усередину, бо хотів у своєму шаленстві вдертися до замкненого в ній світу. Але пустельник швидко вимкнув струм, стягнув короля зі скрині й каже:
— Ти тричі шалений! Хочеш досягти неможливого, бо ж не може істота, збудована з реальної матерії, потрапити в глиб світу, який є лише кружлянням і вируванням елементів у цифровій, нелінійній і делікатній моделі!
— Я мушу! Мушу!!! — верещав знетямлений Розпорик і бився головою об Чорну Скриню, аж бляха вгиналася, а пустельник каже:
— Коли вже так хочеш, я допоможу тобі поєднатися з королівною Недотепою, та знай, що спершу ти втратиш свою теперішню подобу, бо я повинен зняти з тебе мірку згідно з твоїми координатами і змоделювати тебе самого атом за атомом, а тоді запрограмую тебе і ти завдяки цьому станеш частиною того середньовічного змодельованого світу, що існує в Скрині і буде існувати в ній доти, доки вистачить струму в дротах і напруги в анодах і катодах. Проте ти сам назавжди втратиш свою теперішню подобу й існуватимеш лише у вигляді прегарних, делікатних, стохастичних і нелінійних струмів!
— Як я можу тобі повірити? — спитав Розпорик. — Звідки мені знати, що ти змоделюєш мене, а не когось іншого?
— Тоді давай спробуємо, — сказав старий. Потім зважив його, обміряв, як це робить кравець, але докладніше, бо зняв мірку з кожного йото атома, нарешті запрограмував Скриню і сказав: — Дивись!
Глянув король крізь вічко й бачить, як він сам, сидячи перед каміном, читає книжку про королівну Недотепу, як біжить її шукати, як розпитує, аж посеред золоченої пустелі натрапляє на хатку і бачить у ній старого мудреця, котрий вітає його словами:
— Шукаєш Недотепу, нещасний! — і так далі.
— Гадаю, ти переконався, — сказав старий, вимикаючи струм. — А тепер запрограмую тебе в середньовіччі поряд з чарівною Недотепою і будеш снити з нею вічний сон нелінійного цифрового моделювання...
— Гаразд, гаразд, — каже король, — але ж це все-таки тільки моя подоба, а не я сам, бо сам я тут, а не у Скрині!
— Зараз тебе тут не буде, — відповів приязно старий, — я вже про це подбаю...
З цими словами він видобув з-під ліжка важкого, але замашного молота.
— Коли пригортатимеш до себе кохану, — пояснив йому пустельник, — я зроблю так, щоб ти не існував у двох місцях — і тут, і там, у Скрині — знаю надійний спосіб, старий і простий. Отож зволь нахилитися, мій пане...
— Спершу ще раз покажи мені Недотепу, — сказав король. — Я хочу перевірити досконалість твого методу...
Старий показав йому Недотепу крізь вічко Чорної Скрині. Король дивився, дивився та й каже:
— Опис у давній книзі занадто перебільшений. Загалом вона нічогенька собі, але не така вже надзвичайна, як про це пишуть у хроніках. Бувай здоров, мудрецю...
І повернувся на каблуках.
— Як же це? Куди ти, навіжений?! — закричав пустельник, стискаючи в руках молота, бо король уже простував до дверей.
— Куди-будь, аби не до Скрині, — відповів Розпорик і вийшов, і в ту ж мить сон луснув йому під ногами, як мильна бульбашка, й король побачив перед собою страшенно розчарованого Хитріяна в передпокої. Адже так недалеко було до того, щоб короля замкнули в Чорній Скрині, з якої Архімудрит уже б ніколи його не випустив...
— Мій кібернере, занадто вже ти стараєшся у цих своїх снах з дамами, — промовив король. — Або давай мені якийсь сон, у якому можна зазнати любощів без зайвих клопотів, або забирайся з палацу разом зі своїми шафами!
— Пане, — відказує на це Хитріян. — Маю для тебе сон саме такий, як хочеш, надзвичайно високої якості, тільки спробуй його, прошу, і ти сам у цьому пересвідчишся!
— Який це ти так вихваляєш? — питає король.
— Оцей, пане, — відказує Архімудрит, тицяючи в перламутрову табличку з написом: "Мона Ліза, чи Лабіринт солодкої нескінченності".
І сам бере вилку що теліпається у короля на годинниковому ланцюжку, аби, не гаючись, чимшвидше ввіткнути її в розетку, бо бачить, що справа кепська: Розпорик уникнув довічного ув'язнення в Чорній Скрині, безперечно, лише завдяки своїй тупості, котра не дозволила йому як слід закохатися у звабливу Недотепу.
— Чекай-но, — мовить король, — я сам!
І увімкнув вилку. Ввійшов він у сон і бачить, що й надалі залишається самим собою, Розпориком, стоїть у палацовому передпокої, а обіч нього Хитріян-кібернер, котрий переконує його, що найрозпуснішим з усіх є сон про Мону Лізу, бо в ньому відкривається нескінченність жіночого роду; отож він послухав, підключився і давай розглядатися за тією Моною Лізою, бо йому вже кортіло зазнати її любих пестощів, але в черговому сні знову опинився в передпокої поруч з королівським Архімудритом.