23] Брабантська донна дбає що є сили,
24] А то опиниться між гірших зграй!
25] Скінчивши з тінями, які молили,
26] Щоб інші помолилися за них,
27] Аби найшвидше в рай вони ступили,
28] Почав я: "Десь-то у рядках своїх
29] Ти кажеш, світе мій, що не поможе
30] Молитва проти вироків святих.
31] Всі ж молять тут про милосердя Боже...
32] Невже надії їх — лише мана?
33] Чи я не так тебе тлумачу, може?"
34] А він мені: "І мисль моя ясна,
35] І їх не зрадять їхні сподівання,
36] Коли продумати усе до дна.
37] Бо не змаліє суду владування,
38] Як вмить вогонь любові зробить те,
39] Що робить довге тут перебування.
40] Коли ж писав я слово це просте,
41] Ще не могла молитва гріх обмити,
42] Для неї ще чужим було святе.
43] Високий сумнів слід твій пригнітити,
44] Зажди, чи та не ствердить це тобі,
45] Хто буде істині й уму світити.
46] Не знаю я, чи втямив ти собі,
47] Що мовлю про щасливу Беатріче,
48] Яка тебе чекає на горбі".
49] А я: "Мій проводирю, йдімо швидче,
50] Я вже не стомлююся, як колись,
51] І тінь гори поквапитися кличе".
52] Він одповів: "Ми день іти взялись,
53] Щоб путь скінчити вечором затишним,
54] Але думки ці наші не збулись,
55] І поки станеш на шпилі горішнім,
56] Той верне, хто за гору там іде,
58] Он глянь — душа сидить і нас не жде,
59] А поглядає навкруги байдуже, —
60] Хай скаже, найкоротша стежка де".
61] Наблизилися ми. Ломбардська душе,
62] Яка була велична й горда ти,
63] Яка поважна і шляхетна дуже!
64] Вона без слів давала нам пройти,
65] Лиш погляд кидала на нас вогнистий,
66] Мов лев на відпочинку, з висоти.
67] І підійшов Віргілій променистий,
68] І запитав її про зручний шлях.
69] Вона ж не побажала відповісти,
70] Та поцікавилась, в яких краях
71] І як жили ми. Ледь вожай промовив:
72] "Я мантуанець..." — раптом у думках
73] Схопився дух, як вітру ніжний повів:
74] "Ти з Мантуї! Там і моє село,
75] Сорделло я!" — І обіймав, здоровив...
76] Рабо Італіє! Скорбот житло,
77] Судно без стерника під хуртовину!
78] Не владарка земель — блудниць кубло!
79] Зачувши про кохану батьківщину,
80] Тінь благородна миттю підвелась
81] До співвітчизника, як личить сину.
82] А в тебе колотнеча здійнялась
83] Між городянами над всяку міру,
84] І вкруг стіна за ровом зіп'ялась.
85] Поглянь по берегах морського ширу,
86] Злощасна, і на себе зір зведи, —
87] Чи є куток, який радів би миру?
88] Юстініан узду був назавжди
89] Надів тобі, в сідлі ж нема нікого, —
90] Тож сором став би менший без вузди.
91] А ви, святоші, кесаря нового
92] Та посадили б до його сідла,
93] Якби ви Бога слухали живого.
94] Та кінь здичавів з неслухнянства й зла
95] Бо від острог тоді став одвикати,
96] Як ваша цю вузду рука взяла.
97] Ти ж, німцю Альберте, волів тікати,
98] Бо кінь не хоче в збруї йти твоїй,
99] А ти ж в сідло повинен був сідати.
100] Бодай Суддя правдивий присуд свій
101] На кров твою з зірок небесних кинув
102] Такий, щоб ужахнувсь наступник твій!
103] Ти з батьком рідним, що на тебе вплинув,
104] Затягнуті в зажерливості твань,
105] Дали, щоб сад імперії загинув.
106] Ти на Монтеккі й Капулетті глянь,
107] Мональді й Філіпескі, безтурботний,
108] Яких знегод зазнали та страждань.
109] Жорстокий, глянь на згин безповоротний
110] Твоєї знаті під ярмом страшним,
111] На Сантафйор сплюндрований, скорботний.
112] Ти глянь на плачучу столицю — Рим,
113] Почуй вдовину голосьбу даремну:
114] "О кесарю, чом ти не став моїм?"
115] Ти глянь на земляків любов взаємну, —
116] І якщо й слід чуттів у тебе щез,
117] Хоч здумай про свою неславу темну!
118] Скажи, Юпітере, ти ж бог чудес,
119] Що дав себе за людство розіпнути, —
120] Чи поглядаєш ти сюди з небес,
121] Чи, може, десь готуєшся звернути
122] З глибин своїх думок таке на нас,
123] Чого ми й не спроможемось збагнути?
124] Міста Італії тривалий час
125] Тиранів повні, й пнеться на Марцелла
126] Селюк як ватажок прихильних мас.
127] Флоренціє моя! Ти будь весела,
128] Тебе це слово не торкнеться ввік, —
129] Твій мудрий люд міста дивує й села!
130] Багато хто у серці правду звик
131] Ховать, щоб лук не натягати в русі, —
132] Твій люд для правди розв'язав язик.
133] Багато хто себе посад спокусі
134] Не дасть зманить. Твій люд — не те, повір:
135] Його не кличуть — сам кричить: "Беруся!"
136] Є в тебе гроші, є розважність, мир —
137] Отож лишайсь вдоволена собою!
138] Коли це правда — не страшний докір.
139] Афіни й Спарта вславлені судьбою
140] За їх державність справіку були, —
141] Та не угнатись древнім за тобою!
142] Достойна ти найвищої хвали,
143] Бо заклади, що в жовтні встановляла,
144] Півлистопада б ледве прожили.
145] Чи полічити, скільки ти міняла
146] Законів, звичаїв, монет, округ,
147] Скількох у громадянстві поновляла?
148] Коли при пам'яті, поглянь навкруг, —
149] Побачиш, що нагадуєш ти жінку,
150] Яка в перинах мучиться з недуг,
151] Метаючись без сну і відпочинку.
ПІСНЯ СЬОМА
1] Нас три й чотири рази привітавши,
2] Бо дуже він кохався в земляках,
3] Сорделло відступив, "Хто ви?" спитавши.
4] "До того ще, як по горі цій шлях
5] Достойним душам показав Спаситель,
6] Вже поховав Октавіан мій прах.
7] Віргілій я; згубив святу обитель
8] Лише тому, що віри я не знав.
9] Оце мій гріх", — так відповів учитель.
10] Мов той, хто зором дивну річ спіймав
11] І, щоб знайти до правди шлях коротший,
12] "Це так" і "ні, не так" в думках міняв, —
13] Закляк Сорделло; враз, спустивши очі,
14] До ніг Віргілієвих він схиливсь
15] І обійняв, як старшого молодший:
16] "О сяєво латинян! Це ж відкривсь
17] Тобі весь глиб, властивий нашій мові!
18] О вічна славо місць, де я родивсь!
19] Я вдячний за хвилини ці чудові!
20] Коли тебе почути гідний я,
21] Скажи, ти в Пеклі був? В якому рові?"
22] "У царстві мук дорога йшла моя, —
23] Той відповів, — по колах всіх до краю,
24] Де цнота нас вела не навмання.
25] Я не за дію — за недію маю
26] Не бачить сонця, що з його світань
27] Втішавсь ти, я ж про них лиш нині знаю.
28] Внизу місцина є, не від страждань,
29] Лише від мли смутна, немов заклята,
30] Не лютих зойків повна, а зітхань.
31] Зі мною там — безвинні немовлята,
32] Що зубом смерті вкушені були,
33] Адамова ж вина ще з них не знята.
34] Зі мною там всі ті, що не змогли
35] Іти трьома священними шляхами,
36] А іншими чеснотами жили.
37] Коли ти можеш, то піди із нами,
38] Щоб найскоріш ми опинились там,
39] Де у Чистилище є певні брами".
40] Він одказав: "Нема ніяких брам,
41] Та вештаюсь я вільно по окрузі
42] І стежку покажу, як хочеш, вам.
43] Але вже сонце на вечірнім прузі,
44] На гору ж потемки не можна йти,
45] То поміркуймо про ночівлю, друзі.
46] Тут легко гурт значних осіб знайти, —
47] Коли ти згоден, ми б до них присіли,
48] Не без утіхи з ними стрівся б ти".
49] "Як? — відповідь була. — То б не пустили
50] Вночі охочих вийти на шпилі,
51] А то у них забракло б, може, сили?"
52] Провів Сорделло пальцем по землі,
53] Сказавши: "Не здолати й риски кроком,
54] Коли вона сховається в імлі.
55] Відступиш перед мороком глибоким,
56] Бо волю він у тебе відбира
57] І робить безпорадним та безоким.
58] Тебе до себе звабить моря гра,
59] І цілу ніч в блуканнях ти змарнуєш,
60] Аж поки прийде ранішня пора".
61] І вчитель мовив: "То ходімо, чуєш,
62] Туди, де зможем провести ми час
63] З приємністю, як ти нам пропонуєш".
64] Уже ми рушили, коли нараз
65] Помітив я між кручами щілину, —
66] Такі трапляються у горах в нас.
67] "Ми підемо, — сказала тінь, — в долину,
68] У скелі вибиту без людських сил,
69] І пождемо світання там годину".
70] З височини, де ми стояли, в діл,
71] Звиваючись, тропа вела нас доти,
72] Аж поки зник і вирівнявся схил.
73] Червець, білила, жар іскристо-злотий,
74] Індійського ебену блиск живий,
75] Гра зламів, як смарагда розколоти, —
76] Усе те проти квітів і трави,
77] Якими тут вкривались пишні луки,
78] Не піднесло пихато б голови.
79] Природа-бо не тільки барви й звуки
80] Тут кидала, а й пахощі лила,
81] Чудовні творячи незнані злуки.
82] Співаючи "Владичиці хвала",
83] Присіли на квітках і травах тіні,
84] Яких од нас ховала ще скала.
85] "Аж поки сонце не зайшло в глибіні,
86] Не сходьте вниз до вінценосців тих, —
87] Так мантуанець мовив на камінні. —
88] Вам рухи й лиця тіней визначних
89] Із місця краще роздивитись цього,
90] Ніж стали б ви в долині серед них.
91] Той, хто сидить найвище і до всього
92] Байдужий, бо ніщо не веселить,
93] І хто не мовить слова ні до кого, —
94] Рудольф то імператор, що зцілить
95] Італії мав змогу тіло хворе,
96] Яке тепер ніхто не оживить.
97] А цей, чий вид йому гамує горе,
98] У землях панував, де б'є струмок,
99] Що йде з Молдави в Ельбу, з Ельби в море, —
100] Це Оттокар, який ще з пелюшок
101] Був кращий, ніж ледащо з бородою,
102] Розпутний Венцеслав, його синок.
103] Кирпань, який, збентежений судьбою,
104] Щось каже духу з добрістю в лиці,
105] Вмираючи, лілеї вкрив ганьбою.
106] Погляньте на скорботні душі ці:
107] Та в груди б'є себе, а та — дивіться —
108] З долоні робить подушку щоці.
109] Бо ж їхній син і зять, як моровиця,
110] Французьку землю знищує притьмом, —
111] їм є чого від горя й мук хилиться.
112] А той, що видається моцаком
113] І вкупі з носачем виводить фразу,
114] Оперезався гонорів паском.
115] Коли б затримався при владі зразу
116] Юнак, який чоло за ним здійма,
117] Перелилась би доблесть з вази в вазу.
118] А інших згадувать синів дарма:
119] Хай Федеріго й Джакомо на тронах,
120] Найкращого ж із спадку в них нема.
121] Нечасто бачиш у потомних гронах
122] Чесноти предків волею того,
123] Хто їх дає на просьби по законах.
124] Співає поруч носача цього
125] Ще й Педро, славою навік покритий,
126] Бо знали Пулья і Прованс його.
127] Рослину має сім'я проростити, —
128] Щастить Констанці проти всіх дружин,
129] А надто Беатріче й Маргеріти.
130] Найтихший владар сів собі один,
131] Хоч щастя в пагонах у нього вище:
132] Англійський Генріх то, Йоаннів син.
133] А той, що очі звів, стоїть найнижче, —
134] Маркіз Гульєльмо; мста за нього й лють
135] Мечем Алессандрії в бойовищі
136] Кров з Монферрато й Канавезе ллють".
ПІСНЯ ВОСЬМА
1] Була година, що наводить тугу
2] На моряків, м'якшить-бо серце їм
3] За вигуком "бувай!" смутному другу,
4] Коли новий любові пілігрим
5] Десь чує, як оплакують каплиці
6] Вмирущий день подзвінням жалібним.
7] Я кинув слухати і став дивиться:
8] Поважний дух, піднявшись, щоб була
9] Його помітна тінь юрбі столицій,
10] Склав руки; звівши до свого чола,
11] На схід поглянув, мов сказав до Бога:
12] "Байдужий я до блага і до зла!"
13] Й злетіло "Світе тихий..." з уст у нього
14] Так гаряче, побожно й ніжно так,
15] Що в млості я забув себе самого.
16] І душі підхопили, мов на знак,
17] Побожну пісню, ніжну та гарячу,
18] І очі піднесли, як і співак.
19] Скеруй свій зір на істину, читачу!
20] Спрозоріла запона, як скляна,
21] І стало видно правди зміст і вдачу.
22] Побачив я, як ця юрба значна,
23] Немов з небес чекавши благодаті,
24] Дивилась вгору, скромна, мовчазна.
25] Побачив ще, як стали наближати
26] Два ангели і кожен мав клинок,
27] Блискучий, та затуплений, щербатий.
28] Зелений, наче молодий листок,
29] Убір в зелених крилах променився
30] І легко з вітром бавивсь між гілок.
31] Один із них над нами зупинився,
32] А другий на той бік перелетів,
33] І натовп душ між ними опинився.
34] Я б любував з білявих їх голів,
35] Та зір мій відібрала їх корона,
36] Він втратив силу від сліпучих див.
37] "Вони — посли Маріїного лона, —
38] Сказав Сорделло, — повзає тут змій,
39] Вони ж — тверда від нього оборона".
40] Я озирнувсь — такий був острах мій, —
41] І в вожая сховався під габою,
42] Знайшовши в згортках захист певний свій.
43] Сорделло ж мовив: "Стріньмося з юрбою
44] Цих знатних тіней, що, мені здалось,
45] Охоче б побалакали з тобою".
46] Три кроки лиш пройти нам довелось,
47] Аж тут, немов чекав мене зустріти,
48] Уважно додивлявсь до мене хтось.
49] Не встиг ще небосхил так потемніти,
50] Щоб те в очах його й моїх запнув,
51] Що відстанню раніш було закрите.
52] Ступнув він ближче, ближче й я ступнув, —
53] Суддя шляхетний Ніно! Як приємно,
54] Що ти до злих залічений не був!
55] Він, привітавшися сердечно й чемно,
56] Спитав мене: "Під гору цю коли
57] Водою ти дістався нетаємно?"
58] "О, — мовив я, — стежки по горю йшли.
59] Нехай би, в першому житті відбуті,
60] Вони б в наступнім радість принесли".
61] І лиш мої слова були почуті,
62] Як одсахнулися й Сорделло, й він,
63] Немовби подивом великим скуті.
64] Звернувся до Віргілія один,
65] А другий до сусіди: "Встань, Куррадо,
66] І подивися на Господній чин!"
67] Мені ж він мовив: "Вдячності заради,
68] Що винен ти тому, хто приховав
69] Путі свої й блукає без поради, —
70] Мою Джованну, я прошу, настав
71] На молитви? хай слізьми щоки вмиє,
72] Бо в небо завжди чистих плач злітав.
73] Навряд чи мати в неї з горя мліє,
74] А то б свій білий зберегла покров, —
75] Колись вона за цім ще пожаліє!
76] Ось доказ, як горить в жінках любов,
77] Коли згаса її підпора гідна,
78] А зір і дотик не розпалять знов.
79] А на труні міланцева єхидна,
80] Не півник наш, галлурський, родовий, —
81] Для неї це окраса надто бідна".
82] Він мовив, на обличчі огневий
83] Світився відблиск чесної любові, —
84] Хоч не сліпучий він, та віковий.
85] А я, вдивившись в небеса чудові,
86] Все дивувався нешвидким зіркам,
87] Що сунули по коловій основі.
88] Вожай спитав: "Що, синку, бачиш там?"
89] І я йому: "Там три побачив зірки,
90] Що освітили полюс, наче храм".
91] І він: "Вони зійшли замість четвірки,
92] Яку за обрій час тепер заніс,
93] А ти уранці споглядав так зірко".
94] Сорделло тут його в обіймах стис,
95] "Ось ворог наш!" — гукнувши любій тіні,
96] Він пальцем показав кудись униз.
97] Там, в не захищеній нічим частині
98] Байраку, сунула гадюка зла,
99] Той, може, змій, що смерть приніс людині.
100] Ця клята стрічка по траві повзла,
101] Облизуючись, спину вигинала,
102] Немов тварина митись почала.
103] Не бачив я й не розповім, як гнала
104] Сторожа ангельська на небосхил, —
105] Я бачив тільки, що вона примчала.
106] Під подувом її зелених крил
107] Утік той змій, і стежкою своєю
108] Вернули вартові небесних сил.
109] А дух, до нас підкликаний суддею,
110] Весь час, як споглядала бій земля,
111] Знайомився із постаттю моєю.
112] "Хай пломінь, що веде тебе здаля,
113] На свічі стопить віск твоєї волі,
114] Щоб до емальового йти шпиля! —
115] Почав цей дух.