Гранатовий браслет

Олександр Купрін

Переклад: О. Кудіна

І

В середині серпня, перед народженням молодого місяця, раптом настали непогожі дні, що так властиво узбережжю Чорного моря. То цілу добу важко лежав над землею і морем густий туман, і тоді величезна сирена на маяку ревла вдень і вночі, наче скажений бик. То від ранку до ранку йшов, не перестаючи, дрібний, як водяний пил, дощик, що перетворював глинисті дороги й стежки на суцільну густу грязюку, в якій загрузали надовго вози та екіпажі. То завівав з північного заходу, з боку степу, лютий ураган; від нього верхів'я дерев розгойдувались, нагинаючись і випростуючись, наче хвилі в бурю, гриміли по ночах залізні покрівлі дач, і здавалось, ніби хтось бігає по них в підкованих чоботях; здригались віконні рами, грюкали двері, і дико завивало в пічних трубах. Кілька рибальських баркасів заблудились у морі, а два й зовсім не повернулись: тільки через тиждень повикидало трупи рибалок у різних місцях берега.

Мешканці приміського морського курорту — переважно греки і євреї, життєлюбні і вразливі, як всі південці, — поквапливо переселялись до міста. По розм'яклому шосе без краю тяглися биндюги, перевантажені різними домашніми речами: матрацами, диванами, скринями, стільцями, умивальниками, самоварами. Жалко, і сумно, і гидко було дивитись крізь каламутний серпанок дощу на це жалюгідне манаття, яке здавалось таким зношеним, брудним і вбогим; на покоївок і кухарок, що сиділи зверху на возі на мокрому брезенті з якимись утюгами, бляшками і кошиками в руках; на спітнілих, знесилених коней, які раз у раз зупинялись, тремтячи коліньми, паруючи і часто дихаючи; на закутаних від дощу в рогожі биндюжників, що сипло лаялись. Ще сумніше було бачити покинуті дачі, з їх раптовим простором, пустотою і оголеністю, з понівеченими клумбами, розбитими шибками, покинутими псами і всяким дачним сміттям з недокурків, папірців, черепків, коробочок і аптечних пляшечок.

Та на початку вересня погода раптом різко й зовсім несподівано змінилась. Одразу настали тихі безхмарні дні, такі ясні, сонячні і теплі, яких не було навіть у липні. На обсохлих вижатих полях, на їх колючій жовтій щетині заблищала слюдяним блиском осіння павутина. Заспокоєні дерева безшумно і покірно ронили жовте листя.

Княгиня Віра Миколаївна Шеїна, дружина предводителя дворянства, не могла залишити дачі, бо в їхньому міському будинку ще не покінчили з ремонтом. І тепер вона дуже раділа чудовим дням, що настали, тиші, самітності, чистому повітрю, щебетанню на телеграфних дротах ластівок, що збирались зграями до відльоту , і ласкавому солоному вітерцю, що слабко тягнув з моря.

II

Крім того, сьогодні був день її іменин — сімнадцяте вересня. По милих віддалених спогадах дитинства вона завжди любила цей день і завжди чекала від нього чогось щасливо-чудесного. Чоловік, їдучи вранці в спішних справах до міста, поклав їй на нічний столик футляр з прекрасними сережками із грушоподібних перлин, і цей подарунок ще більше звеселяв її.

Вона була одна на весь будинок. Її нежонатий брат Микола, товариш прокурора, що жив звичайно разом з ними, також поїхав до міста, в суд. На обід чоловік обіцяв привезти небагатьох і то найближчих знайомих. Добре виходило, що іменини збіглися з дачним сезоном. В місті довелося б втрачатись на великий парадний обід, а чого доброго й на бал, а тут, на дачі, можна було обійтись щонайменшими витратами. Князь Шеїн, незважаючи на своє видне становище в суспільстві, а можливо, й завдяки йому, ледве зводив кінці з кінцями. Величезний родовий маєток був майже цілком розладнаний його предками, а жити доводилось вище своїх достатків: влаштовувати прийоми, займатися благодійництвом, добре одягатись, держати коней і т. ін. Княгиня Віра, у якої колишня палка любов до чоловіка давно вже перейшла в почуття міцної, відданої, справжньої дружби, всіма силами прагнула допомогти князеві вберегтись від повного розорення. Вона багато в дечому, непомітно для нього, відмовляла собі і, наскільки можливо, заощаджувала в домашньому господарстві.

Тепер вона ходила по саду і обережно, зрізувала ножицями квіти до обіднього столу. Клумби спустіли і мали безладний вигляд. Доцвітали різнокольорові махрові гвоздики, а також левкої — наполовину в квітах, а наполовину в тонких зелених стручках, які пахли капустою, трояндові кущі ще давали — втретє за це літо — пуп'янки і троянди, але вже здрібнілі, рідкі, наче звироднілі. Зате пишно цвіли своєю холодною, гордовитою красотою жоржини, півонії та айстри, наповнюючи насторожене повітря осіннім, трав'янистим, журливим запахом. Решта квіток після свого розкішного кохання і надзвичайно багатого літнього материнства тихо осипали на землю незліченне насіння майбутнього життя.

Близько на шосе почулись знайомі звуки автомобільного тритонового ріжка. Це під'їжджала сестра княгині Віри — Анна Миколаївна Фрієссе, яка зранку обіцяла по телефону приїхати допомогти сестрі приймати гостей і по господарству.

Тонкий слух не обманув Віру. Вона пішла назустріч. За кілька хвилин біля дачних воріт круто зупинився гарний автомобіль-карета, і шофер, спритно зіскочивши з сидіння, широко розчинив дверцята.

Сестри радісно поцілувалися. Вони з раннього дитинства були зв'язані одна з одною теплою і самовідданою дружбою. Зовнішнім виглядом вони навдивовижу не були схожі між собою. Старша, Віра, пішла в матір, красуню-англійку, своєю високою, гнучкою постаттю, ніжним, але холодним і гордим обличчям, чудовими, хоч досить великими руками і тою чарівною похилістю плечей, яку можна бачити на старовинних мініатюрах. Молодша — Анна — навпаки, успадкувала монгольську кров батька, татарського князя, дід якого хрестився тільки на початку XIX сторіччя і стародавній рід якого веде початок від самого Тамерлана, чи Ланг-Теміра, як з гордістю називав її батько, по-татарськи, цього великого кровопивцю. Вона була на півголови нижча від сестри, трохи заширока в плечах, жвава й легковажна насмішниця. Обличчя її, виразно монгольського типу з досить помітними вилицями, з вузенькими очима, які вона до того ж, через короткозорість, мружила, з гордовитим виразом в маленькому чуттєвому роті, особливо в трошки відставленій наперед повній нижній губі, — обличчя це проте чарувало якоюсь невловимою і незрозумілою принадністю, яка полягала, може, в посмішці, може, в глибокій жіночності всіх рис, може, в пікантній, задерикувато-кокетливій міміці. Її граціозна некрасивість збуджувала і привертала увагу чоловіків значно частіше й сильніше, ніж аристократична краса її сестри.

Вона була замужем за дуже багатим і дуже дурним чоловіком, який зовсім нічого не робив, але рахувався на службі при якійсь благодійній установі і мав звання камер-юнкера. Чоловіка вона не могла терпіти, але народила від нього двох дітей — хлопчика й дівчинку; більше вона вирішила не мати дітей і не мала. Щодо Віри — та жадібно хотіла дітей і навіть, їй здавалося, чим більше, тим краще, та чомусь вони в неї не народжувались і вона хворобливо і палко любила гарненьких недокрівних дітей молодшої сестри, завжди пристойних і слухняних, з блідими мучнистими обличчями і з завитим лляним ляльковим волоссям.

загрузка...

Анна вся складалася з веселої безладності і милих, іноді дивних протиріч. Вона охоче віддавалась найризикованішому флірту у всіх столицях і на всіх курортах Європи, але ніколи не зраджувала чоловіка, якого, проте, презирливо висміювала і в вічі і позаочі; була марнотратка, страшенно любила азартні гри, танці, сильні враження, гострі видовища, відвідувала за кордоном сумнівні кафе, але в той же час відзначалась щедрою добротою й глибокою, щирою набожністю, яка змусила її навіть прийняти таємно католицтво. У неї були рідкісної краси спина, груді і плечі. Їдучи на великі бали, вона оголювалась значно більше меж, які дозволяються пристойністю й модою, але казали, що під низьким декольте в неї завжди була надіта власяниця.

Віра ж була суворо проста, з усіма холодно й трохи звисока люб'язна, незалежна й величаво спокійна.

III

— Боже мій, як у вас тут гарно! Як гарно! — говорила Анна, їдучи швидкими й дрібними кроками поряд з сестрою по доріжці. — Якщо можна, посидьмо трохи на лавочці над кручею. Я так давно не бачила моря. І яке чудове повітря — дихаєш і серце звеселяється. В Криму, в Місхорі, минулого літа я зробила відкриття, гідне подиву. Знаєш, чим пахне морська вода в час прибою? Уяви собі — резедою.

Віра ласкаво посміхнулась:

— Ти фантазерка.

— Ні, ні. Я пам'ятаю також раз, — з мене всі сміялись, коли я сказала, що місячне світло має якийсь рожевий відтінок. А днями художник Борицький — це той, що малює мій портрет — погодився, що я мала рацію і що художники про це давно знають.

— Художник — твоє нове захоплення?

— Ти завжди вигадаєш! — засміялась Анна і, швидко підійшовши до самого краю обриву, ще стрімко падав глибоко в море, заглянула вниз і раптом скрикнула, пройнята жахом, і відсахнулась назад з пополотнілим лицем.

— У, як високо! — промовила вона ослаблим і тремтячим голосом. — Коли я дивлюся з такої висоти, у мене завжди якось солодко й противно лоскоче в грудях... і пальці на ногах щемлять... І все-таки тягне, тягне...

Вона хотіла ще раз нахилитись над обривом, але сестра зупинила її.

— Анно, люба моя, ради бога! У мене в самої голова йде обертом, коли ти так робиш. Прошу тебе, сядь.

— Ну добре, добре, сіла... Але ти тільки поглянь, яка краса, яка радість — просто око не налюбується. Якби ти знала, як я вдячна богові за всі чудеса, які він для нас зробив!

Обоє на хвилину задумались. Глибоко-глибоко під ними лежало море. З лавки не було видно берега, і тому відчуття безмежності і величі морського простору ще більше посилювалось. Вода була ласкаво-спокійна і весело-синя, світліючи тільки косими гладенькими смугами в місцях течії і переходячи в густо-синій глибокий колір на обрії.

Рибальські човни, ледве помітні для ока, — такими вони здавались маленькими, — нерухомо дрімали в морській гладіні, недалеко від берега. А далі наче стояло в повітрі, не посуваючись вперед, тримачтове судно, все зверху до низу одягнуте одноманітними, опуклими од вітру, білими, стрункими парусами.

— Я тебе розумію, — замріяно сказала старша сестра, — але в мене якось не так, як у тебе.

1 2 3 4 5 6 7