На його обвітреному обличчі з грубими рисами був вираз розчарування. Очі здавалися такими ж сірими й холодними, як море, що за двадцять метрів під ним котило назустріч судну довгі гребені хвиль.
— Слава богу, прощальний базар лишився позаду, — буркнув він собі під ніс. — Проводжаючим варто було б притримати свою радість до нашого повернення.
— Навіщо така скромність? — підсміювався Лайтолдер, другий помічник капітана. — Лавровий вінок на кашкеті як завдаток не зашкодить, це стимулює. Підчас плавання у вас буде можливість відпочити од клопоту, пов'язаного з прощанням.
— Я не зовсім певен, що така можливість буде, бо передбачається погана погода, — встряв у розмову третій помічник, маленький Боксхолл.
— Ви так спокійно віщуєте біду, любий, — засміявся Лайтолдер. — На "Титаніку" нам не страшна ніяка погода.
— Лайтолдер має рацію, — підтвердив Мардок. — Трохи почхаємо… Але це дрібниці.
Раптом на борту судна спалахнула червона аварійна лампочка. В ту ж мить задзвонив телефон. Мардок зняв трубку. Почувся схвильований голос. Офіцер звів брови і рвучко повернувся до Сміта.
— У шостому бункері пожежа, капітане!
Сміт миттю опинився біля нього.
— Що ви сказали? Це ж… Хто говорить?
— Інженер Белл.
— Дайте-но! — Капітан вирвав трубку з рук Мардока. — Алло, Белл… Що трапилось? — Він глянув на червону лампочку. — На борту аварійний сигнал… Ви розпочали роботу? Пошліть гасити пожежу усіх вільних кочегарів. Як?.. Добре! Про те, що сталося, нікому ні слова! Ніхто з пасажирів не повинен знати про це. Всю відповідальність покладаю на вас! — Сміт повісив трубку. — Прокляття! — пробурмотів він і в задумі взявся за свою невеличку борідку.
— Чи не краще спинити машини? — запитав Мардок.
— Це виключено! — різко обірвав його Сміт. — Плавання триватиме. Пожежа незначна. Гм… Боксхолл, займіться цією справою!
Офіцер залишив місток і швидко почав спускатися ліфтом униз мимо безтурботних пасажирів, що весело сміялися й розмовляли на палубах, доки не добрався до царства блискучих машин, палаючого вогню і напівголих, мокрих від поту кочегарів.
Угорі на капітанському містку крокував командор Сміт. Мардок, здивований рішенням капітана, переглядався з Лайтолдером. Повільно тяглися хвилини. Нарешті знову задзвонив телефон. Боксхолл повідомив:
— Вогонь у шостому бункері розростається. Судну загрожує небезпека!
На обличчі Сміта не здригнувся жоден м'яз. Судну загрожує небезпека? Його судну, на яке дивиться зараз весь світ? Жах охопив його, коли він подумав, що сталося б, якби люди почули страшні слова: "Пожежа на судні!" Ні, він так легко не випустить з рук свою долю!
— Відізвати пожежну команду, шостий бункер закрити!
— Відізвати пожежну команду, шостий бункер закрити! — повторив Мардок наказ капітана і передав його по телефону.
Незабаром надійшло повідомлення:
— Шостий бункер закрито!
Інцидент можна було вважати вичерпаним. Бункер вийшов з ладу, зате небезпека для судна була ліквідована. Пожежа внаслідок недостачі повітря мала припинитися. Капітан Сміт власноручно зробив у вахтовому журналі запис про цю надзвичайну подію.
Тимчасом життя на борту судна почало входити в норму. Квартирмейстер Модлі вийшов нарешті з своєї каюти. Тепер можна було не боятися, що юрба незадоволених знову накинеться на нього. Він прогулювався по салонах першого класу, де пасажири насолоджувались комфортом розкішно обладнаних приміщень і почували себе так, мов перебували не на кораблі, який прокладав собі шлях через непривітне, холодне море, а на курорті в Брайтоні, Шевенінзі, Баден-Бадені чи Карлсбаді. Тільки ледве помітне дрижання квітів нагадувало уважним спостерігачам про те, що глибоко внизу в тілі велетня бушують сорок шість тисяч загнузданих кінських сил. Біля столів із зручними кріслами, в затишних нішах під густими кронами дерев точилися жваві розмови. Іноді звідти долинали якесь голосне слово чи сміх.
Містер Кеннеді дебатував у салоні для курців з членом верхньої палати про гомруль[6] для Ірландії, законопроект якого прем'єр-міністр Есквіт передав ранком в Палату громад. Техасець пускав під стелю клуби диму і розкотисто реготав.
— Ви, англійці, занадто ускладнюєте ірландське питання. Дайте Ірландії свій власний парламент, любий. Дайте, не бійтеся. Тоді ви краще зможете керувати нею. Стюарде, принесіть ще вина!
Едвард розважав дамське товариство анекдотами з життя лондонського світу. Всі були в захопленні від анекдотів і молодого лорда. Він майстерно вмів змішувати вигадку з правдою і розповідав надзвичайно дотепні історії, його знову й знову просили розповісти що-небудь.
— Ви знаєте історію про Монну Лізу?
— О лорд Хакслі! Вся Європа говорить про викрадення цієї відомої картини.
— Я мав на увазі не ту Монну Лізу, милі мої слухачки. Я говорю про лондонську Монну Лізу.
— Розкажіть, мілорде! Будь ласка, розкажіть!
Лорд глянув на годинник.
— Я глибоко засмучений тим, що мушу розчарувати вас. Але в мене побачення.
— О лорд Едвард! Уже й побачення?
Він вклонився і вийшов. Графиня Розес посміхаючись взяла зі столу чашку чаю.
Інженер Белл, "господар пекла", як звичайно називав його Мардок, швидко піднявся на місток і в цілковитій розгубленості кинувся до капітана.
— Його необхідно відкрити! — Цей великий огрядний чоловік хитався, жадібно ковтаючи повітря, його почервонілі очі вилізали з орбіт. Лайтолдер підскочив і підтримав його.
Командор Сміт відступив на крок.
— Що сталося, містер Белл? Прошу вас, візьміть себе в руки!
Інженер відштовхнув Лайтолдера і закричав:
— Ми зараз же повинні відкрити шостий бункер! Там лишилися чотири матроси! Ви чуєте, капітане? Чотири матроси!
Ніхто й словом не обізвався на цю страшну звістку. Всі мовби оніміли.
— І ви тільки тепер помітили, що не вистачає чотирьох чоловік? — хрипко запитав капітан.
Белл схопився за голову. Чорне щетинисте волосся розтріпалося.
— Боже мій! Ці чотири кочегари добровільно взялися гасити пожежу. Вони мусили зараз заступати на вахту. Але їх немає! Вони, мабуть, просунулися дуже далеко і тому не почули сигналу попередження. Ми сподівалися, що вони давно вийшли… Там спека, дим… Там нічого не було видно.
— Ви сподівалися!.. — Сміт повернувся до старшого офіцера: — Ваша думка, містер Мардок?
Мардок глянув на хронометр і знизав плечима.
— Вже майже година, як закрили бункер. Ми запізнилися з допомогою.
— Так, запізнилися, — схвильовано сказав капітан. — Якщо ми зараз відкриємо бункер, пожежа завдяки припливу повітря спалахне знову.
— Накажіть відкрити бункер! Треба зробити все можливе! — наполягав Белл.
— Я не можу дати такий наказ!
— Тоді я зроблю це на свою відповідальність, пане капітан! — буркнув інженер і взяв телефонну трубку.
Але, за знаком капітана, Мардок з Лайтолдером одвели від телефону розгніваного Белла.
— Опам'ятайтеся! — владно сказав Сміт. — У палаючому бункері не може бути жодної живої людини. Ви знаєте це так само добре, як і я.
Белл пильно подивився на капітана.
— Наш обов'язок перевірити це, містер Сміт!
Той похитав головою:
— І для цього я повинен поставити під загрозу все судно, кілька тисяч чоловік, які перебувають на ньому, щоб врятувати чотирьох… покійників?.
Інженер не відповів.
— Хто, крім нас, знає про це? — запитав Сміт.
— Поки що тільки кочегари.
— Ходімо, містер Белл!
Чадне, задушливе марево від розігрітого машинного масла, вугільного пилу та поту коливалося в полум'ї вогненних пащ кочегарки. Купка до чорноти закурених постатей старанно працювала, набиваючи палаючі жерла вісімнадцяти топок.
Голос інженера Белла перекрив пекельний шум машин, від якого дрижало все приміщення:
— Слухайте всі! Пан капітан хоче говорити з вами. — Кочегари поставили лопати і не кваплячись підійшли ближче.
Командор Сміт випрямився.
— Друзі! Наше судно потрапило в біду. Ви знаєте, що шостий бункер охоплений пожежею. При спробі погасити вогонь і відвернути катастрофу загинуло чотири ваших товариші.
Він зняв кашкета.
Кочегари мовчки схилили голови.
— Відкрити бункер, щоб винести звідти загиблих, поки що не можна, — говорив капітан. — Цим ми викликали б нову серйозну загрозу. Цілком зрозуміло, в свій час ми проведемо старанне розслідування. Але зараз від нас вимагається одне: мовчанка. Я зобов'язую всіх, хто знає про пожежу, зберігати цілковиту мовчанку! Жоден пасажир нічого не повинен знати про пожежу. Ніщо не повинно турбувати людей, які довірили нам своє життя й майно. Перед нашим "Титаніком" стоїть відповідальне завдання, і ми виконаємо його з гідністю, достойною славних британських моряків, навіть якщо буде потрібно, ціною власного життя! Завжди пам'ятаймо про це. А тепер, друзі, до роботи! — Він підніс руку до кашкета, на якому в тремтливому відблиску вогню засяяв золотий дубовий лист, і повернувся до виходу.
Кочегари, намагаючись не дивитися один одному в очі, мовчки розійшлися і взялися за лопати. Тільки один з них так запустив лопатою в стальну перебірку, що загуркотіло на всю котельню. Але командор Сміт уже не бачив цього. Із спритністю юнака він піднімався вгору по крутому трапу.
Сер Брюс Ісмей теж був на борту судна. Як президент судноплавної компанії, він, звичайно, мусив узяти участь у першому рейсі "Титаніка". І це дорого йому обійшлося!
Коли постукали в двері його розкішної каюти, сер Брюс стояв перед великим дзеркалом і закінчував вечірній туалет. Увійшов капітан Сміт.
— Вибачте, сер Брюс, якщо я перешкодив вам…
— Ви нічим не перешкодили, друже, підійдіть ближче. Говоріть! Я можу приділити вам три хвилини. — Він критично розглядав у дзеркало тільки-но пов'язаний чорний галстук. — Як справи? Судно йде на граничній швидкості? Машини працюють бездоганно?
Сміт кашлянув:
— У нас трагічний випадок, сер. Я вважаю за необхідне довести це до вашого відома.
— Ну, говоріть же, Сміт! Це цікаво. Трагічний випадок, кажете? Тільки б не втрата часу! То було б найгірше!
— У вугільному бункері спалахнула пожежа. Ми були змушені закрити його, щоб не піддавати судно небезпеці. Загинуло чотири кочегари.
Бліде обличчя Ісмея на мить застигло. Він повернувся до капітана.
— Страшенно неприємна річ.
— Більш ніж неприємна, — пробурмотів Сміт роздратовано. — Чотири чоловіки згоріли живцем, сер!
— Так, так… Жахливо! Як це могло статися?
— Причину так швидко не знайдеш.
— Але для судна небезпеки немає?
— Так точно, сер, немає.
— Насамперед потурбуйтеся, щоб про цю подію ніхто не знав.