Корабель приречених

Гюнтер Крупкат

Переклад Зінаїди Кундіренко

17 лютого 1957 року берлінська газета "Дер Морген" повідомила:

"Наприкінці минулого року екіпаж американського судна міжнародної арктичної служби безпеки, що курсувало у водах, де проходять шляхи плавучих айсбергів, натрапив на дивну знахідку".

ТАЄМНИЦЯ АЙСБЕРГА НОМЕР 77

Свіжий бриз злегка морщить спокійну поверхню моря. Рівномірно і плавно перекочується зиб по Великій банці. Дрібні, пружні хвилі розбиваються об борт патрульного судна, що несе вахту на південний схід від Ньюфаундленду. Небо до самого обрію чисте, тільки легенькі хмаринки де-не-де біліють на його ясній блакиті.

Як запевняв матрос Пат, така чудова погода встановилася саме тому, що сьогодні день його народження. Дев'ятнадцять безтурботних років прожив цей хлопець. Високий, широкоплечий, з великими незграбними руками, він міцно тримався на дебелих ногах і без особливих зусиль міг захистити себе, коли це було потрібно. Добродушні блакитні очі на широкому обличчі Пата завжди сміялися.

Сьогодні вранці Старик ляснув його по. спині й сказав:

— Тримайся так і надалі, Пат. З тебе ще вийде добрий моряк!

Цього дня Пат був вільний, якщо можна називатись вільним, коли судно патрулює в морі. Він вилежувався на койці, а товариші годили йому, наче якійсь красуні. Зараз у його величності іменинника не було ніяких бажань. Заклавши ногу за ногу, підсунувши під голову руку, Пат дрімав, приємно марячи про струнких дівчат. Коли це надокучило йому, він спробував плюнути так, щоб попасти плювком на кінчик чобота. Але жувальна гумка щоразу прилипала до перебірки кубрика.

Пат постукав ногою в койку над ним.

— Чого тобі? — пробурмотів спросоння сусід.

— Сигарету!

— Тільки не кури!

— Не мели дурниць!

На верхньому — поверсі зашелестіло, потім звісилася рука, і на живіт Пата впала сигарета.

— Дякую!

— Дивись, побачить Старик! Він тобі дасть такої сигарети, що в тебе свічки засвітяться.

Клацнула запальничка раз, удруге, втретє. Потім почулося попихкування.

Пат жадібно затягувався сигаретою.

Раптом він відчув поштовх. Здавалося, по борту провели залізом. І в ту ж мить підсилився глухий гул моторів, їх пульсуючий ритм став швидший. На столі тихо дзенькнула чашка.

— Ей, Деві! Ти чуєш? — гукнув Пат. — Повний уперед, повернули руль на борт… Щось сталося, кажу тобі.

Не встиг Деві відповісти, як на судні пролунав пронизливий сигнал: "Усі наверх!"

Кілька секунд перед носом Пата хиталася пара матроських чобіт. Потім з верхньої койки стрибнув стрункий смаглявий юнак. Він схилився над Патом і підморгнув йому.

— Тепер уже ти напевно злізеш з свого небесного ліжка, щасливчику. Ось тобі й подарунок на день народження. Мабуть, Старик придумав це спеціально для тебе!

— Заткни пельку! — буркнув Пат, розшукуючи на койці свою безкозирку.

З шумом розрізаючи хвилі, залишаючи пінисті буруни, патрульне судно мчало вперед. Море оглушило матросів, що піднялися на капітанський місток. Вітер тріпав їх волосся, шарпав за штани.

Дивіться також

Пат оглянувся. За кормою ще виднівся мис Рейс, який поступово танув на обрії. Над штирбортом на горизонті колихалися чорні цятки. То рибальські судна ловили рибу на багатих угіддях Ньюфаундлендської банки.

Зате попереду сторожового судна з морських пінистих хвиль піднімалося щось дивовижне. Від нього не можна було відвести очей, воно приковувало погляд, примушувало переноситися думками в країну чудес. Наче казковий замок із зеленкуватого мармуру з баштами, зубцями, арками, над морем здіймався айсберг, його підніжжя обрамовувала смуга бурхливого прибою, а на шпилях на висоті близько ста футів[1] виднілися клапті туману. Народившись десь серед гренландських глетчерів, він велично рухався на південь. Горе кораблям, на шляху яких, прикриваючись шапкою-невидимкою з густого туману, з'явиться цей красень, горе кораблям, які наштовхнуться на блискучі стіни, на гострі підводні крижані скелі!

Капітан нарешті опускає бінокль і звертається до штурмана, який все ще дивиться на гордий айсберг:

— Який красень! Безперечно, це він. Його бачили нещодавно з одного пароплава, сповіщали про це. — Капітан ткнув пальцем у карту міжнародної арктичної служби безпеки. — Зареєстрований під номером 77. З трьома зірочками!

Штурман зсунув кашкет на потилицю.

— Виходить, цей молодчик дуже небезпечний, його треба знищити.

— Гляньте на буруни, штурмане. Підводна частина айсберга тягнеться на кілометри. Не дай бог зустрітися з цим велетнем уночі та ще без радара, тоді хіба що тільки нічний ковпак лишиться вороні на гніздо. Щиро вдячний. Така перспектива мене не приваблює!

Капітан повернув обличчя до матросів, що саме підійшли до нього.

— Ну, хлопці, дивіться. Оце і є номер 77! Нарешті він потрапив до наших рук. Ми йому зараз такого всиплемо, тільки дух піде. Підготувати до спуску шлюпку з підривниками!

Матроси розбіглися по своїх місцях. Пролунали свистки, команди, дзвінки машинного телеграфу. Закипіла робота.

— Що, я не казав, щасливчику? Везе ж тобі! — зубоскалив Деві, стрибнувши слідом за Патом у шлюпку, яка поскрипуючи спускалася на воду.

Відчепили причальний канат, включили мотор. П'ять підривників схилилися до запобіжного скла. Змагаючись з хвилями, шлюпка з підвітряного боку підійшла до білого велетня.

Причаливши, матроси з допомогою льодорубів і кішок почали сміливо видиратися на гору. Недарма товариші називали їх жартома гірськими моряками. Важко дихаючи, вони несли на спинах підривне приладдя. За ними тягнулися довгі шланги бурових машин.

Пат перший дістався до невеликого майданчика. Він стояв там, широко розставивши ноги, розмахував руками і захоплено щось кричав. Десь біля підніжжя льодяної гори, метрів на двадцять нижче від майданчика, на виблискуючому блакитному морі гойдалася шлюпка. Вдалині на гребенях хвиль, то пірнаючи, то виринаючи, гойдалося судно.

Решта підривників теж піднялися на майданчик, скинули на лід свою ношу і витерли з лоба піт. Уоррик, майстер-підривник, оглянув усе навколо, показав, де бурити. Бури з шумом врізалися в лід. Динамітні шашки ковзнули в отвори, за ними, розмотуючись, потяглися шнури. Тепер лишалося тільки підпалити їх.

Нижче, посеред айсберга, треба було закласти ще один заряд. Уоррик досвідченим оком оглянув широку терасу крижаної фортеці.

— Пат, буріть тут! Один заряд закладемо на цьому місці, другий — на тому. Ми таки розбуркаємо цього блідолицього гуляку! На цоколі у нас теж іще добрий шматочок роботи.

— Гаразд, ми швидко, — Пат всадив свердло. — йде, наче в масло! — гукнув він, перекриваючи шум.

— Мабуть, молодий лід. Це гірше, — відповів підривник, наморщивши лоба.

— Цьогорічний?

Уоррик засміявся.

— Ні, але, можливо, йому років десять, двадцять або тридцять. В його верхніх шарах багато повітря, він більш пористий, ніж старий лід із глетчерів, і тому досить м'який.

— Мені хотілось… — Пат не договорив. Свердло вислизнуло з його рук. Лід розколовся. — Бережись! — закричав він.

Уоррик метнувся вбік. У ту ж мить величезна брила льоду відвалилася, з гуркотом покотилась униз і шубовснула в шумливу воду.

— Моя доля ще не вмерла, — пробурмотів майстер і почухав за вухом. — Ну, що там, Пат? Знайшов золоту жилу?

Пат стояв немов укопаний, пильно вдивляючись у лід. Потім повільно повернувся до Уоррика, поворушив губами, наче хотів щось сказати. Очі його гарячково блищали. Пат мовчки вказав на місце розколу.

Нічого не розуміючи, майстер підступив ближче. Підійшов і Деві. Всі троє втупилися очима в якийсь предмет, що невиразно темнів крізь лід.

— Шматок дерева… — сказав Деві. — Що ж там ще може бути!

— Яке там дерево, йолоп! — Пат перезирнувся з підривником.

— Дай-но сюди льодоруб! — буркнув Уоррик. — Це не схоже на дерево. — Він нахилився і обережно почав обколювати лід.

Обидва матроси з цікавістю стежили за його рухами. Незабаром стало видно кінець довгастого предмета. Уоррик спинився, почав придивлятися.

— Це не дерево, це шкіра!

Знову полетіли осколки льоду під обережними ударами блискучої сталі. Пат і Деві затамували подих.

Усе ясніше виступали обриси таємничої знахідки. Спочатку з'явився лакований черевик, потім нога в чорних штанях… Людська нога!

Важко дихаючи, Уоррик підвівся.

— Говоріть що хочете, хлопці, а в цьому проклятому айсберзі заморожена людина. Беріться за бури! Починайте якомога обережніше. Не там. Тепер правильно. Відколюйте сантиметр за сантиметром.

За чверть години підривники відокремили крижану брилу від айсберга. Вона була схожа на скляну труну, в якій лежала людина. Здавалося, людина спала.

Три голови схилилися над льодом. Моряки нічого не розуміли і дивилися, не відриваючи погляду.

Труп дуже добре зберігся. Це був чоловік років шістдесяти, з сивим волоссям і сріблясто-білими вусами. Але найдивнішим здавалося те, що на померлому була тільки накрохмалена сорочка і штани.

— Друже, Деві, та це ж сорочка з-під фрака. А білий бант як старанно пов'язаний!

— Гляньте, як сяють на сорочці ґудзики! Нехай капітан проковтне мене з усіма потрохами, якщо це не справжні перлини.

— Одяг якийсь чудний. Ніколи не бачив такого. Хіба що… Так і є, бачив у фільмі.

— Гм… сорочка, штани і лаковані черевики!

— Можливо, ця людина з корабля, який потерпів аварію?

— Труп, напевно, давно вже тут. Ви розумієте що-небудь? Я — ні.

— Досить теревенити! Ми нічого про це не знаємо. У всякому разі візьмемо його з собою. Давайте мотузки, обв'яжемо брилу, — звелів Уоррик.

Сказати це було легше, ніж зробити. Проте через півгодини лід з трупом був уже в шлюпці. Спішно закінчили підготовку до вибуху.

— Може, там ще є замерзлі покійники? Що тоді? — запитав Пат.

Майстер знизав плечима.

— Що ж нам розбивати на шматки весь айсберг?

На шлюпці Уоррик увімкнув контакт. Над морем прогриміли три вибухи. Білий казковий замок розлетівся в повітрі. Посипався дощ крижаних уламків.

— Тримайтеся! — крикнув Уоррик.

Шлюпка, наче горіхова шкаралупа, танцювала на поверхні розбурханого моря, з глибини якого з громовим гуркотом піднялася підводна частина айсберга.

Підривники наблизилися ще раз до місця вибуху, підігнали під лід міни з. дистанційними трубками. Але це вже були залишки сяючого колоса. З оглушливим тріском, в якому потонули навіть вибухи, лід розколювався, здіймаючи навколо високі хвилі.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: