Грюкали двері кают, злякано кричали діти. Знайомі вітали одне одного голосними вигуками: "Хелло", деренчали дзвінки, стрімголов бігали стюарди, слуги тягли по палубах важкі чемодани.
У квартирмейстера Модлі голова йшла обертом, його буквально засипали питаннями і проханнями, тисячами великих, дрібних і просто дріб'язкових прохань: "Містер квартирмейстер, дайте мені іншу каюту! В цій можна збожеволіти від шуму машин!" — "Хіба тут немає жодного стюарда, сер? Я дзвоню вже цілу годину, але ніхто не приходить". — "Я скаржитимусь! Де, власне, капітан?" — "Що, я не маю права хвилюватися? Послухайте, я хвилююсь, коли, де й скільки мені захочеться. Кінець кінцем, я заплатила за це скажені гроші!" — "Лікаря, негайно лікаря!" — "Як, ви не знаєте, де залишився мій багаж? Нечувано!" — "Я повинен звернутися до обер-стюарда? Який він з себе?"
Товстун Модлі, обливаючись потом, намагався відповісти на всі запитання. Нарешті не витримав: утік у свою каюту, клацнув замком і затулив вуха руками.
Гамір і метушня, проте, не заважали судновому оркестру оглушливо грати веселі марші.
Тимчасом здійнявся вітер і поніс по кораблю просту й сумну мелодію. Вона линула звідти, де група емігрантів сиділа біля своїх пожитків, чекаючи, коли можна буде пройти в переповнені приміщення третього класу. Схиливши голови, з тугою в серці, вони піснею посилали прощальне вітання батьківщині: "Му heart is in the Highlands… My heart is not here"[5].
Зате в межах першого класу панував спокій. Більшість пасажирів розійшлися по розкішних каютах. І хоч на палубі було чимало гуляючих, вони стримано розглядали все, віталися поважним нахилом голови. Тут дуже легко зав'язувалися нові знайомства.
Едвард накинув на плечі плащ і піднявся на палубу. Він шукав Бетті. Йому хотілося хоч здалеку глянути на неї. Кашбарн вимагав, щоб Едвард забув дівчину, доки вони перебуватимуть на борту судна. Що мав на меті цей дивний чоловічок, ставлячи таку вимогу? Навряд чи громадська думка щось для нього важила. А втім, марна справа робити догадки. Кашбарн повинен сказати про це сам, коли вони вийдуть у відкрите море.
Якийсь неспокій, що з часу розмови на Райтон-стріт не залишав його, спонукував Едварда блукати по судну. Проте відчуття неспокою швидше тішило, ніж лякало його. І все-таки воно вносило в життя Едварда чужий ритм, якому віднині було підвладне його серце. Та пам'ятна ніч, коли життя лорда Хакслі висіло на волосині над прірвою, змінила юнака. З того часу він не переставав чути голос, який нашіптував йому: "Відкинь усі сумніви. Ще один крок… Лише один крок. Світ, якому ти раніше простодушно вірив, до якого ти належав від народження і де марно минали твої дні, цей світ — хижий звір, що пожирає своїх власних дітей. Хіба ти не був у нього в пазурах? Стережись його! Бути не гнаним, а переслідувачем, не обдуреним, а шахраєм, вовком серед вовків — такий закон твого світу. Хочеш бути володарем у ньому — дій відповідно до цього закону…"
Віднині молодий лорд Хакслі озброївся цинізмом. Маски, які кружляли навколо, більше не спокушали його, йому було приємно зривати їх, роздивлятися сховані за ними порожнечу й нікчемність.
Такому перетворенню лорд Хакслі був зобов'язаний Френкові Кашбарну. Та чи став він тепер щасливіший? У глибині душі все ще ворушилися сумніви, коли він думав про Бетті. Може, це й було причиною неспокою.
— Лорд Едвард!
Він обернувся. Перед ним стояла графиня Розес із Шотландії.
— Якщо у вас не передбачається нічого цікавішого, — кокетливо промовила вона, — то чи не прогуляєтесь ви зі мною?
— З великим задоволенням, графине! — поспішив запевнити Едвард.
Вони пішли повз салони і зимові сади, де під пальмами серед запашних квітів і плескоту фонтанів по-домашньому, немов вони вік прожили на цьому кораблі, розташувалися щасливі мандрівники.
— Що примусило вас вирушити в цю подорож, Едварде? Ви, напевне, не захотіли пропустити цей знаменитий рейс?
— Ну, справа не в цьому, шановна графине. В Америку мене кличе обов'язок, робота.
Графиня Розес поглянула на нього з усмішкою.
— Робота! Як це мило звучить з ваших уст!
— Цілком серйозно. Я мушу зайнятися нашими володіннями.
— Прекрасне рішення! Але як ви встигаєте? Буваєте в усіх салонах і все-таки маєте час ще й для роботи. А втім, у ваші роки!.. Мій чоловік тільки тепер узявся за справи.
Вони саме проходили повз магазини, що утворювали цілу вулицю — одно з багатьох чудес цього казкового корабля. Сліпуче виблискували вітрини, в яких досвідчені руки продавців востаннє наводили порядок. За склом були виставлені численні сувеніри — від перламутрових "Титаніків" різних розмірів до золотих браслетів у вигляді рятувальних поясів з написом "Титанік". Вони призначалися для жінок як згадка про участь в рейсі на рекорд. Поряд на чорному оксамиті лежали коштовності: брильянти, перли незвичайної краси. І квіти, скрізь квіти, море троянд і тюльпанів усіх кольорів та відтінків, білого бузку, ніжних нарцисів, пишних орхідей. Повітря, задушне і важке, як уночі в тропіках, п'янило.
Тут Едвард оддалік помітив Бетті. Вона стояла поряд з братом біля ювелірного магазина і розглядала коштовності у вітрині. Кашбарн посміхався. Помітивши Едварда і графиню Розес, що наближалися, він узяв Бетті під руку і перевальцем, як качка, пішов далі, тягнучи за собою сестру. Бетті була бліда, але очі її сяяли. Вони пожадливо вбирали в себе розкіш не знаного досі світу. Кашбарн щось говорив їй. Він був схожий на справжнього джентльмена. Всі думали, що це батько й дочка.
Едвард пильним поглядом проводжав їх і неуважно слухав свою даму.
— Хелло, графиня Розес! — пролунав раптом над ним гучний голос.
Едвард здригнувся. Поряд стояв чоловік такий великий на зріст, що, глянувши на нього, стрункий, тендітний Едвард відчув острах.
Велетень з червоним обличчям і сплутаною гривою сивого волосся сміявся, причому сміялося в ньому все: широкий рот із золотими вставними зубами, товста шия, богатирські плечі, велике обвисле черево, навіть руки в кишенях штанів і ті, здавалося, сміялись. Цей незнайомий у просторому картатому костюмі, на думку Едварда, був просто жахливий. "Американець!" безпомилково вирішив лорд. Більше він нічого не встиг подумати, бо над ним знову голосно пролунало:
— Це чудово, що ми зустрілися тут, графине! Я не знав, що ви їдете в Америку!
Обмінялися вітаннями. Графиня відрекомендувала Едвардові незнайомця:
— Містер Кеннеді з Техасу. Друг мого чоловіка.
— Дуже радий, лорде!
Волосата лапа Кеннеді схопила тонкі пальці Едварда, який витерпів цей потиск з гідністю, достойною свого тисячолітнього роду, і навіть посміхнувся крізь зціплені зуби.
До них підійшла місіс Кеннеді з дочкою — міс Мерджері. Вони ніяк не могли відчепитися од голландського ювеліра, що нав'язував їм свої товари.
На місіс Кеннеді, огрядній дамі з рудим волоссям, була модна сукня, що підкреслювала її пишні форми.
Дочка, навпаки, була тоненька й гнучка — цілковита протилежність батькам. Кожна рисочка її миловидного лялькового личка свідчила, що дівчина прожила тільки дев'ятнадцять безтурботних років. "Гарненька, — зробив висновок Едвард. — Шкода тільки, що очі в неї, наче незабудки".
Міс Мерджері, анітрохи не соромлячись, почала весело цокотіти. Мабуть, вона відчувала задоволення від того, що на очах у всіх по-дружньому розмовляє з лордом Хакслі. Подумати тільки, з самим лордом Хакслі! До того ж він був вродливим юнаком. Едвард помітив, як впливає на неї його особа, і посміхнувся. Міс Кеннеді зашарілась. "Дивно, — подумав він. — Маленька американка, виявляється, вміє червоніти!"
— Цей корабель здається мені казковим, — мрійно промовила дівчина. — Грандіозний успіх, просто… американський!
— Щиро вдячний, міс Кеннеді. Від імені Великобританії дякую вам, — відповів Едвард і вклонився.
— І ви переможете?
— Я?
— Ну, корабель, ваш корабель.
— У цьому немає сумніву. "Титанік" поб'є старий рекорд. Блакитна стрічка нам цілком забезпечена.
— Шкода тільки, що переїзд до Нью-Йорка все-таки ще й досі забирає багато часу. Я, признатись, не люблю подорожувати по морю. Наприкінці завжди скучно.
— Можливо, колись настане час, коли через океан перелітатимуть на якомусь повітряному кораблі або на цій новій літальній машині. Блеріо та брати Райт уже подолали канал на своєму апараті. А поки що ми повинні задовольнитися цим пароплавчиком. Сподіваюся, час на судні все ж не здається вам занадто довгим. Якщо дозволите, можу допомогти вам скоротити його.
— Дякую! Пограємо в теніс?
— Охоче.
— Сьогодні?
— Як вам завгодно, міс Мерджері.
— Чудово!
— Ви радієте, що я буду вашим супротивником?
— Що ви, мілорде! Це ж тільки гра.
— Звичайно, це тільки гра.
Кеннеді попрощалися. Міс Мерджері подала руку Едвардові.
— Через годину на тенісних кортах. Згода?
Він уклонився посміхаючись.
— Згода! А потім, у малому пальмовому залі, можливо, збереться молодь… повеселитися.
— Здається, любий Едварде, ви вже завоювали маленьку міс, — сказала графиня Розес, коли Кеннеді пішли, і кокетливо посварилася на юнака оздобленим брильянтами лорнетом.
Едвард з невинним виглядом знизав плечима.
— Що вдієш, графине? Ми, Хакслі, ведемо свій рід од Вільяма Завойовника.
На капітанському містку, що височів на самому даху стального корабля, стояв командор Сміт. Заклавши руки за спину, він замислено дивився на неспокійну воду, яку спінював ніс "Титаніка". Про що міг думати цей шістдесятирічний чоловік: про свою сім'ю, про невеличкий будиночок у Хемшірі чи, може, про майбутнє? За тридцять три роки своєї служби у Вайт-Стар-Лайн командор Сміт об'їздив усі моря світу. Тепер він капітан найбільшого і найкращого судна, яке будь-коли перетинало океан. Сповіщаючи старого моряка про це призначення, сер Брюс Ісмей ляснув його по плечі і сказав: "йдеться про Блакитну стрічку, командоре! Вам відомо, що це слава і честь для Англії, слава і честь для вас! Найкращий у світі корабель довірено вашій досвідченій руці. Ведіть його до перемоги!.."
Так, він зробить це. Рекорд, завойований "Титаніком", допоможе досягнути мети, яку він поставив перед собою: забезпечити безтурботну, спокійну старість!
За кілька кроків од капітана, стиха розмовляючи, стояли три офіцери. Мардок, старший офіцер, ще досить молодий чоловік, схилився на поручні.