І кожен придивляється, приглядається, потім зустрічає щось нове, інше. Пам'ятаєш, забуваєш, знову пригадуєш.
Скільки я в дитинстві падав, скільки пережив прикрих несподіванок, сорому й страху, перш ніж дізнався, що ріже, пече, що таке ножик, скло, молоток, листове залізо.
Відомості, почерпнуті від батьків і товаришів, у школі і з книжок, те, що я бачив, чув, прочитав,— усе це, разом узяте, складає минуле, веселі й сумні спогади; все це диктує мені правила життя на тепер, на сьогодні.
І лише потім на майбутнє.
Декотрі діти пишуть щоденники: щодня занотовують, що сталося. Багато хто кидає це діло, адже писати важко, а кожен день приносить стільки нового! Інші роблять інакше: записують у зошит найменування міст і вулиць, які вони взнають, назви прочитаних книжок, імена знайомих і друзів. Це ніби рахунок минулого, підсумок набутого досвіду.
Чи правильно чинять дорослі, повсякчас лякаючи тим, іцо буде?
"Буде важко, буде погано... Ти мусиш звикати... мусиш навчитися... через десять — дванадцять років..."
Можливо, діти не дуже навіть цьому вірять. Адже дивно подумати, що ти будеш таким, як батько. Діти уявляють собі це якось інакше.
Ах, мрії юності!
Приємно в затишній кімнаті чи в постелі думати про те, що колись буде. Мріяти про мандрівки і пригоди, що ти славнозвісний полководець, або що роздаєш гроші бідним, або що ти вчений, поет, співак чи скромний, проте всіма шанований і улюблений вчитель.
Уявляєш, що не все вдавалося зразу, а що були й перешкоди, і труднощі, навіть боротьба і небезпеки. Але у мріях перешкоди тільки приємні, завдяки їм казка, яку розповідаєш собі, довша, а перемогти можна будь-якої хвилини, і все скінчиться добре.
Якось я запитав у класі, ким хто хоче бути. Один хлопчик сказав:
— Чарівником.
Усі засміялись. Хлопчик знітився й додав:
— Я буду, мабуть, суддею, як мій тато, але ж ви питали, ким я хочу бути?
Саме такий сміх, а потім і прізвиська привчають до нещирості і потайності. Адже кожна мрія ніби чарівна казка.
А мрії корисні й важливі. Людина не зразу знала, до чого себе готувати. По-різному прикидала, з десяти різних вигадок складаючи одну програму життя.
Яка різниця між мрією і програмою?
Мрія — це відпочинок, утіха, вона не накладає ніяких зобов'язань. Люди кажуть:
"Витає в хмарах, будує повітряні замки, прагне дістати зірку з неба".
Так, так! Летить на літаку фантазії, думає, забавляючись, про те, чого немає, піднявши очі до зірок. Переживає, прагне. Саме так. І доростає до програми, яка серйозна, сувора, яка вимагає й зобов'язує.
Програма — це ніби клятва, присяга біля прапора життя.
Людина вирішила, рушила і йде до мети повільно, але впевнено.
— З географії в мене п'ятірка, я вчу іноземні мови, розглядаю карти, атласи, знайомлюся з містом і його околицями, читаю пригодницьку літературу і про різних людей та про звірів. Я буду мандрівником.
— Я охоче розмовляю і граюся з малюками. Терпляче відповідаю на їхні запитання, пояснюю, розтлумачую, допомагаю і вислуховую їхні скарги. Я люблю свою.маленьку сестричку (або брата). Розповім сестричці казку, покажу малюнки, дам почитати свою книжку — лагідно і спокійно. Я буду вчителем.
— Я стараюсь пізнати свої вади й достоїнства. Людина зухвала не може бути ні полководцем, ні пілотом, ні вихователем. Я хочу бути справедливим, точним, розважливим. хоробрим, дисциплінованим, правдивим.
— Я хочу мати сильну волю.
Хто вміє тільки мріяти й чекає, що все само прийде й само собою зробиться, той, можливо, і буде приндитись, коли побачить на ділі, що все це не так і набагато важче.
—— А я люблю те, що важко. Хочу добиватись і виходити переможцем. Я знаю себе. Я вмію змовчати й наказати. Я мужній і терплячий. Лагідний з іншими, суворий до себе. І я веселий — не примхливий і не скаржусь.
— Мені стільки років, скільки є. Я не соромлюсь ні свого віку, ні своїх думок, ні своїх почуттів. Я примушу поважати себе й ту мету, яку собі поставив.
ТРИ ДОПОВНЕННЯ до цієї книжки
Доповнення перше
Я думав про цю книжку багато років: складав її в голові. Це було дуже важко.
Бувають менш важливі правила життя і дуже важливі. Найважливіших правил життя я вирішив зрештою зовсім не зачіпати.
І тепер я не знаю, добре написано цю книгу чи погано.
Тут можуть бути різні помилки, проте немає жодного слова брехні.
Тому що я поважаю і літніх, і молодих, і маленьких, Я хочу бути щирим. Правда завжди вийде назовні.
Доповнення друге
Поет — це така людина, яка сильно радіє і сильно тужить, легко сердиться і міцно любить, яка глибоко відчуває, хвилюється і співчуває. І діти такі.
А філософ — це така людина, яка глибоко вдумується і неодмінно бажає знати, як усе є насправді. І знову діти такі.
Дітям важко самим сказати, що вони відчувають і про що думають, адже доводиться говорити словами. А ще важче написати. Але діти — поети й філософи.
Доповнення трете
Це оповідь п'ятилітнього Віктора. Я її вже двічі друкував, але тільки в книжках для дорослих. Оповідь цю важко зрозуміти тому, що Віктор поспішав, і, коли він говорив про те, як солдат убивав собаку Фокса, в нього навіть сльози виступили на очах.
Оповідь Віктора була таке:
"Яблука — я бачу яблука — маленькі такі — а дерева такі великі — можна лягти й гойдатись, і був такий песик — і як одне яблуко впаде! — а він лежить і спить — мама пішла — а я хочу сам — і там стілець — а песик — якийсь інший песик — і так його вкусив — зуби в нього гост-рі-прегострі — отож спить він, а він його вкусив — песика треба побити за те, що він його вкусив,—а там хазяйка — а в нього такі зуби — я забув, як його звали,—
Фокс, геть, іди геть — а він витріщив очі і вкусив — я кинув йому яблуко — зірвав з дерева й далеко кинув — тверде таке, а солодке, як не знати що,— а він тільки понюхав — а потім прийшов солдат — бах у песика — бах, такий славний — славний — славний".
А це оповідання дев'ятилітньої Стефи:
"Коли ми прийшли додому, то там, за парканом, де грати, лежала пташка. Потім Рома хотіла її взяти, а я це побачила й сама захотіла взяти, і взяла з тих гратів. А коли ми взяли, всі дівчатка зібралися і дивились. Потім ми принесли її сюди. Пір'ячко в неї було таке сіреньке і біленьке, дзьобик у крові, і очки розплющені. Ми зробили на дворі таку ямку, загорнули пташку в газету і засипали землею. Може, її якийсь хлопчисько навмисне вбив? Дзьобик перебитий був, і голівка хиталась. Рутковська мало не заплакала. Вона, як що побачить, так і гладить рукою, і вже зовсім була заплакала, навіть сльози на очах виступили".
Отака поезія юних.