О, а це вже беззаконня! — зойкнув він, коли солдат стусонув його прикладом попід ребра.
Міністри, бліді мов крейда, поплентались до в'язниці. Військовий міністр лишився на волі, віддав честь Мацюсеві і вийшов.
Запала могильна тиша. Мацюсь зостався сам. Заклавши руки за спину, він довго походжав по залу. І щоразу, проходячи повз дзеркало, дивився в нього й думав: "Я трохи схожий на Наполеона".
— Що ж тепер робити?
На столі лишилася купа паперів. Може, підписати їх? А чому на одних зазначено "дозволяю", на інших "відкласти" або "заборонити"? Може, не всіх міністрів слід було заарештовувати? Може, взагалі не слід було цього робити? Що ж тепер буде? І за що, власне? Що лихого вони вчинили? Правду кажучи, Мацюсь діяв безглуздо. Чого так поквапився з укладенням миру? Міг же викликати міністрів, і міністр фінансів, напевно, нагадав би про контрибуцію. Хто міг знати, що є там якісь контрибуції? Бо й справді. Чому повинен платити той, хто переміг? Зрештою, вони ж самі й почали. А може, написати королям? Їх аж троє, їм легше заплатити, ніж йому одному. Але як пишуться такі послання? Як він казав, цей міністр: том 814. Скільки ж є таких книжок? А Мацюсь за все життя прочитав лише дві збірки оповідань та біографію Наполеона. Це надто мало.
Дедалі важчі думки обсідали Мацюся, коли він раптом почув через відчинене вікно голос зозулі. Нарешті він не сам!
— Слухай, Фелеку, що б ти зробив на моєму місці?
— Я на місці вашої величності краще б веселився в саду, а на їхні наради не ходив би зовсім. Я б робив те, що мені до вподоби, а вони хай роблять, що їм подобається.
Мацюсь подумав, що Фелек просто наївний хлопчик і не розуміє, що король повинен піклуватися про державу, а не гратися в квача й гилки. Однак він не сказав йому цього.
— Не гаразд вийшло, Фелеку. Вони вже сидять у в'язниці.
— Хай сидять, якщо така воля вашої королівської величності.
— Що ти! Глянь, скільки тут непідписаних паперів! А якщо я їх не підпишу, не буде ні залізниць, ні фабрик, анічогісінько.
— Ну, то треба підписати.
— Ні, зажди. Слухай: я без них нічого не знаю, навіть старі королі не можуть обійтися без міністрів.
— Ну, то можна їх випустити.
Мацюсь з радощів мало не кинувся Фелекові на шию. Так усе просто, а йому навіть і не спадало на думку. Справді, нічого поганого не сталося. Можна їх кожної хвилини звільнити. Але він поставить їм умови. Нічого їм розпоряджатися: тепер вони змушені будуть слухатися його. Де це чувано, щоб він, король, мав красти що-небудь з буфета чи з власного саду, аби пригостити приятеля, чи дивитися з заздрістю через огорожу на забави хлопчаків. Він теж хоче гратися. Хоче, щоб його вчителем був добрий капітан, під чиїм командуванням перебував він усю війну. Що ж, зрештою, він хоче поганого? Хоче бути веселим хлопчиком, хоче, щоб його не мучили.
Фелек не міг залишатися довго, в нього були якісь невідкладні справи в місті; він прийшов тільки позичити трохи грошей — так, якусь дрібничку: на трамвай і, можливо, на цигарки й шоколад.
— Дуже охоче. Візьми, Фелеку.
І Мацюсь знову лишився сам. Церемоніймейстер чомусь уникав його, іноземний вихователь кудись сховався, а лакеї никали нечутно, мов тіні.
І раптом Мацюсеві сяйнула думка: а що, коли всі вважають його тираном? Це було б жахливо. А Мацюсь же правнук Генріха Запального, який вбивав людей, як горобців. Що тут робити, що робити? Хоча б Фелек прийшов чи хто інший. Незабаром до кімнати тихо зайшов старий лікар. Мацюсь щиро зрадів йому.
— В мене важлива справа,— почав несміливо лікар.— Проте я боюся, що ваша королівська величність мені відмовлять.
— А що, хіба я тиран? — запитав Мацюсь, пильно дивлячись лікареві в очі.
— Е, чому це раптом тиран? Просто я прийшов у складній справі.
— У якій?
— Я хотів би попросити про кілька незначних полегшень для заарештованих.
— Кажіть сміливо, лікарю. Я наперед на все згоден. Я на них зовсім не серджуся і ладен випустити їх із в'язниці, тільки хай вони пообіцяють занадто не розпоряджатися.
— Оце воістину королівські слова! — скрикнув зраділо лікар.
І почав сміливо перелічувати прохання заарештованих.— Старший міністр просить подушку, матрац і перину, бо не може спати на соломі: в нього болять кістки...
— А я спав на землі,— докинув Мацюсь.
— Міністр охорони здоров'я просить щітку й зубний порошок. Міністр торгівлі просить білого хліба, він не може їсти чорний тюремний хліб. Міністр освіти просить книжки, щоб читати. Міністр внутрішніх справ просить порошки, бо від усіх цих неприємностей він заслаб.
— Ну, а міністр юстиції?
— Той нічого не просить, бо в 745 томі Зведення законів він вичитав, що заарештовані міністри після трьох днів перебування у в'язниці мають право звертатися до королівської милості, а вони відсиділи лише три години.
Мацюсь наказав видати всім міністрам постелі з палацу, звелів негайно послати їм королівський обід, а потім вечерю з вином. Міністра ж юстиції закликав під вартою до себе.
Коли прийшов міністр юстиції, Мацюсь люб'язно запропонував йому крісло і спитав:
— Чи буде це законно, якщо я завтра випущу вас із холодної?
— Не зовсім, ваша королівська величність, але військова диктатура передбачає прискорену процедуру; коли ми це так назвемо, формальностей буде дотримано.
— Пане міністр, а якщо я їх випущу, можуть вони посадити мене в холодну?
— Не мають права, хоча, з іншого боку, том 949 обумовлює пункт закону так званого замаху на уряд.
— Не розумію,— признався король Мацюсь.— Скільки треба часу, щоб зрозуміти все це?
— Мабуть, років з п'ятдесят,— відказав міністр.
Мацюсь зітхнув. Корона завжди здавалася йому важкою, а тепер обтяжувала так, наче була артилерійським снарядом.
Розділ шістнадцятий
З міністрів зняли кайдани, ввели їх у тюремну їдальню, куди прибули також міністр юстиції та військовий міністр. Варта з шаблями наголо зайняла свої місця, й нарада почалася.
Мацюсь склав уночі такий план:
— Ви будете займатися дорослими, а я стану королем дітей. Коли мені сповниться дванадцять років, я керуватиму дітьми до дванадцятилітнього віку, коли мені буде п'ятнадцять — до п'ятнадцятилітнього. А сам як король робитиму, що захочу. Все інше хай буде, як і раніше. Я сам маленький і знаю, що треба малятам.
— І ми були колись маленькими,— сказав старший міністр.
— Ну, гаразд, а тепер скільки вам років?
— Сорок три,— відказав старший міністр.
— А чому ви керуєте тими, хто старший за вас? І пан міністр шляхів сполучення молодий, а в поїздах їздять і старі люди.
Тоді міністри відповіли:
— Це правда.
— То що ви скажете на це, пане міністр юстиції? Можна так зробити?
— Ні в якому разі,— заперечив міністр юстиції,— за законом (том 1349) діти належать батькам. Є лише одна можливість...
— Яка? — спитали всі з цікавістю.
— Король Мацюсь повинен назватися: король Мацюсь Перший Реформатор (том 1764, стор. 377).
— Що це означає?
— Це означає, що він король, який змінює закон. Коли король скаже: "Хочу видати закон такий чи такий", то я відповім: "Не можна, бо вже є інший закон". А коли король скаже: "Хочу ввести таку чи таку реформу", я відповім: "Чудово".
Всі згодились. Але найтрудніше було з Фелеком.
— Не може він бути фаворитом.
— Чому?
— Тому що цього не дозволяє етикет.
На засіданні не було церемоніймейстра, і міністри не могли докладно пояснити, що таке придворний етикет. Одне вони знали напевно, що королі можуть мати фаворитів тільки після смерті. Це не означає, що король Мацюсь, боронь боже, повинен умерти, проте документ на фаворитство має бути будь-якою ціною відібраний у Фелека.
— Так, цей документ незаконний,— підтвердив міністр юстиції.— Фелек може приходити до короля, може бути його щирим другом, але про це не треба писати, та ще й до того ж скріплювати печаткою.
— Ну, гаразд,— сказав Мацюсь, щоб випробувати міністрів,— а коли я не поступлюся й залишу вас і далі у в'язниці?
— Це вже зовсім інша справа,— посміхнувся міністр юстиції.— Король все може.
Здивувався Мацюсь, що через якусь дурницю, через якийсь папірець стільки людей згодні сидіти в холодній.
— Ваша королівська величність,— сказав міністр юстиції,— ви не ображайтеся — закон і це передбачає; є й про це згадка в 235 томі. Король може й за життя призначати фаворитів, але повинен називатися не реформатором...
— А як? — спитав Мацюсь стривожено, бо почав уже про дещо здогадуватися.
— Він повинен бути королем-тираном.
Мацюсь підхопився, тюремна варта насторожено піднесла шаблі. Запала тиша. Всі навіть зблідли від страху, чекаючи, що скаже король Мацюсь. Навіть тюремні мухи перестали дзижчати.
А Мацюсь голосно й виразно сказав:
— Відсьогодні я називаюся королем Мацюсем Реформатором. Панове, ви вільні.
Тюремний сторож виніс кайдани в комірчину, бо вони вже були непотрібні, тюремна варта сховала шаблі, а тюремний доглядач відімкнув важкі залізні ворота. Міністри весело потирали руки.
— Хвилинку, панове. Я мушу провести якусь реформу. Нехай завтра кожний учень одержить у школі фунт шоколаду.
— Надто багато,— зауважив міністр охорони здоров'я.— Щонайбільше — чверть фунта.
— Гаразд, хай буде чверть фунта.
— В усій державі п'ять мільйонів учнів,— сказав міністр освіти.— Якщо шоколад мають одержати шибеники й ледарі...
— Всі,— скрикнув Мацюсь,— усі без винятку!
— Таку кількість шоколаду можуть виготовити наші фабрики лише за дев'ять днів.
— А поїзди можуть розвезти по всій країні за тиждень.
— Як бачите, ваша королівська величність, наказ може бути виконано лише за три тижні.
— Що ж, нічого не вдієш,— зітхнув Мацюсь, а сам подумав: "Як добре, що в мене досвідчені помічники. Без них я навіть не знав би, скільки треба шоколаду, без них не знав би, хто повинен його виготовити. Не спало б мені на думку, що треба розвозити його по всій країні". Та вголос Мацюсь цього не сказав. Навіть прикинувся, що трохи незадоволений, і додав: — Отже, прошу, щоб завтра було оголошено про це в газетах.
— Вибачте, будь ласка,— сказав міністр юстиції.— Все це дуже добре, проте це не реформа. Це лише королівський дар учням. Коли б король Мацюсь видав закон, за яким кожний учень щодня одержуватиме від держави шоколад, тоді інша справа. Це був би вже закон. А так — це почастунок, подарунок, сюрприз.
— Ну, хай буде почастунок,— згодився Мацюсь, бо вже стомився і боявся, що міністри ще довго базікатимуть.— Нараду закінчено.