набиваючи собі ціну, а тоді повільно сказав:
— Муквіц робить репортаж про тайгу.
Мурке засміявся.
— А Фен що? — спитав він.
— Той, — відказав Швендлінг, — робить репортаж про тундру.
— А Вегухт?
— Вегухт робить репортаж про мене, а тоді я зроблю про нього, — як то кажуть, відобрази мене — відображу тебе...
Один із позаштатних працівників зненацька зірвався на ноги й загукав на весь буфет:
— Мистецтво! Мистецтво — ось у чому вся сила!
Мурке пригнувся, як солдат, що почув постріл міномета з ворожих окопів. Він ще сьорбнув яблучного соку й раптом здригнувся, бо з гучномовця несподівано почулося:
— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!
Він глянув на годинника: було ще тільки пів на одинадцяту, але гучномовець невблаганно повторював:
— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!
Гучномовець висів над прилавком, під гаслом, намальованим на стіні з наказу шефа: "Дисципліна — це все!"
— Ну, — мовив Швендлінг, — іди, не поможеться.
— Атож, — сказав Мурке, — не поможеться. Він підвівся, поклав на столі гроші за сік, прохопився повз стіл позаштатних працівників, вийшов із буфету, вскочив у ліфт і, поминувши п'ять Шрершнауцових попільничок, опинився нагорі. На дверях помічника режисера музично-драматичних передач він побачив свій образок Серця Христового й подумав: "Дяка Богові, тепер на радіо є хоч один без смаку зроблений малюнок".
Відчинивши двері до монтажної, він побачив техніка, що спокійно сидів перед чотирма картонними коробками, і втомлено спитав:
— У чому річ?
— Ті впоралися швидше, ніж сподівалися, і в нас тепер є зайвих півгодини. Я подумав, може, ви схочете використати цей час.
— Авжеж, — сказав Мурке, — в мене о пів на першу побачення. Будемо починати. Що це за коробки?
— Я взяв по коробці на кожний відмінок, — відповів технік. — В оцій у мене називний і знахідний, отут — давальний, а отут, — він показав на маленьку коробочку з етикеткою "Натуральний шоколад", — тут обидві кличні форми: праворуч — добра, ліворуч — негодяща.
— Чудово, — сказав Мурке, — то ви вже порізали цей непотріб?
— Так, — сказав технік, — і якщо ви записали, що за чим уклеювати, то ми щонайбільше за годину впораємося. Ви записали?
— Записав, — відповів Мурке.
Він дістав з кишені папірця, де були позаписувані цифри від 1 до 27 й проти кожної вказаний був відмінок, тоді сів і простяг технікові коробку з сигаретами. Поки вони курили, технік перемотав на котушку порізані стрічки з виступами Бур-Малотке.
— Перша вирізка, — сказав Мурке, — тут іде знахідний.
Технік потягся до першої коробки, взяв клаптик стрічки і вклеїв, де слід було.
— Друга, — знов озвався Мурке, — давальний.
Вони працювали швидко, і Мурке зітхнув з полегкістю, побачивши, що робота триватиме недовго.
— Тепер, — сказав він далі, — буде клична форма. Візьмемо, звичайно, гіршу.
Технік засміявся і вклеїв у плівку невдалу кличну форму Бур-Малотке.
— Далі, — квапив він, — далі!
— Родовий, — сказав Мурке.
Шеф сумлінно перечитував усі листи радіослухачів. Той, що він оце читав, був такого змісту:
"Любе радіо! У тебе, мабуть, немає прихильнішої слухачки, ніж я. Сама я вже немолода жінка, мені сімдесят сім років. Я слухаю тебе щодня ось уже тридцять років і ніколи не боялася тебе перехвалити. Може, ти ще пам'ятаєш мій лист про твою передачу "Сім душ корови Кавейди". То була чудова передача. Але тепер я на тебе сердита! Зневага, яку виявляє наше радіо щодо душі собаки, кінець кінцем, просто обурює. I це ти називаєш гуманністю? У Гітлера. звісно, були свої вади, — коли вірити всьому, що кажуть, він був препоганий чоловік, та в одному Гітлерові не відмовиш: він любив собак і завжди про них дбав. Коли ж нарешті собака посяде гідне місце в німецькому радіомовленні? Такими передачами, як "Наче кішка з собакою" ділові не зарадиш, це образа для кожної собаки. Якби мій Лоенгрінчик умів розмовляти, він би сам тобі сказав. Як уже він гавкав, слухаючи твою злощасну передачу, так, бідолашний, гавкав, просто вмерти можна з сорому! Я сплачую дві марки щомісяця нарівні з усіма слухачами і, користаючись із свого права, хочу поставити тобі запитання: коли, врешті-решт, душа собаки знайде гідне місце в нашому радіомовленні?
Прихильна, хоч і дуже на тебе сердита, твоя Ядвіга Герхен, хатня господиня.
P. S. Коли ж ніхто з тих циніків, що в тебе працюють, незугарен, як годиться, вшанувати душу собаки, то, може, тобі стане в пригоді оця скромна праця, що я додаю. Гонорару мені не потрібно, можеш надіслати його товариству захисту тварин.
Додаток — 35 рукописів.
Твоя Я. Г."
Шеф зітхнув, пошукав на столі рукописів, але секретарка, видно, вже їх прибрала. Він набив люльку, закурив, облизав свої життєлюбні вуста й, піднявши телефонну трубку, попросив з'єднати себе з Кроші. Кроші займав малесеньку студію з малесеньким, хоч і вишуканим, письмовим столиком, нагорі, у відділі культури, й вів рубрику, манісіньку, як його столик, — "Тварина й цивілізація".
— Кроші, — сказав шеф, почувши в трубці сумирний голос підлеглого, — коли ми востаннє давали щось про собак?
— Про собак? — повторив Кроші. — Здається, зовсім не давали, пане директоре. Принаймні, відколи я тут працюю.
— А скільки ви вже в нас працюєте, Кроші?
I Кроші, сидячи нагорі в своїй кімнатці, затремтів, бо голос у шефа раптом став солодкий, а він знав, що коли голос у шефа стає солодкий. добра сподіватись годі.
— Десять років, пане директоре, — сказав Кроші.
— Неподобство, — мовив шеф, — що ви не спромоглись на жодну передачу про собак. Врешті-решт, рубрику ведете ви. Як зветься ваша остання передача?
— Моя остання передача... — Кроші затнувся.
— Не треба повторювати моїх слів, — проказав шеф, — ми не в армії.
— "Сови на руїнах", — нерішуче сказав Кроші.
— У найближчі три тижні, — мовив шеф, — я хотів би послухати передачу про душу собаки.
— Слухаю, — сказав Кроші, і зразу після цього в трубці клацнуло — шеф поклав трубку, і Кроші, зітхнувши, мовив: — О, Господи!
Шеф узявся до іншого листа.
В ту мить увійшов Бур-Малотке. Він міг дозволити собі входити, коли йому заманеться, й дозволяв собі таке частенько. Досі ще спітнілий, він утомлено сів на стілець проти шефа, сказавши:
— Доброго ранку, чи що.
— Доброго ранку! — мовив шеф і відклав листа.
— Будь ласка, — сказав Бур-Малотке, — вділіть мені одну хвилину.
— Бур-Малотке, — мовив шеф і зробив широкий, життєлюбний жест, — вам не потрібно просити в мене однієї хвилини! Всі мої години, всі дні — до ваших послуг!
— Та ні, — сказав Бур-Малотке, — ідеться не про звичайну, а про радіохвилину. Моя бесіда про мистецтво через відомі вам зміни стала на одну хвилину довша.
Шеф споважнів, немов сатрап, що ділить провінції.
— Сподіваюсь, після вас не політична передача? — кисло спитав він.
— Ні, — відповів Бур-Малотке, — півхвилини я забираю в дозвілля й півхвилини — в місцевого відділу.
— Хвалити Бога, — сказав шеф, — дозвілля перебрало норму на сімдесят дев'ять, а місцевий відділ — на вісімдесят три секунди. Кому-кому, а Бур-Малотке я залюбки дам хвилину.
— Мені просто ніяково, — мовив Бур-Малотке.
Шеф знову зробив широкий жест, тільки вже як сатрап, що поділив провінції.
— Чим ще можу прислужитися?-спитав він.
— Я був би вам дуже вдячний, — почав Бур-Малотке, — якби ми десь при нагоді могли підправити записи всіх моїх виступів, починаючи з 1945 року. Якогось дня, — він провів рукою по чолі й сумовито поглянув на оригінал картини Брюллера, що висіла над директоровим столом, — якогось дня... — Він затнувся: таке тяжке для нащадків було те, що він мав розповісти. — Якогось дня я помру, — він знову зробив паузу, щоб шеф мав змогу вдати враженого й заперечно махнути рукою, — і мені прикро думати, що, може, після моєї смерті передаватимуть мої виступи, не вільні від таких думок, яких тепер я вже не поділяю. А надто, коли зважити, що в гарячці сорок п'ятого року я дав себе підбити на такі висловлювання політичного характеру, які тепер здаються мені дуже й дуже сумнівними і які я завдячую молодому запалові, що здавна притаманний моїм творам. Виправлення моїх друкованих праць уже розпочалося, я просив би дати мені змогу внести корективи й у мої радіовиступи.
Шеф не озвався, тільки легенько кашлянув, і прозорі дрібненькі краплини поту зросили йому чоло на думку, що з 1945 року Бур-Малотке щомісяця промовляв по радіо принаймні по годині. I поки Бур-Малотке провадив своє, шеф подумки швиденько підрахував; дванадцять годин помножити на десять буде сто двадцять годин балачки Бур-Малотке.
— Адже тільки плебейський розум, — вів далі Бур-Малотке, — здатен уважати педантичність за не гідну генія, ми ж із вами знаємо, — шефові підлестило оте "ми", відразу ввівши його поміж духовну еліту, — що справжні, великі генії були педанти. Гіммельсгайм звелів одного разу передрукувати власним коштом усього свого "Зелона", бо три чи чотири фрази в книжці не відповідали більш його переконанням. Думка, що по радіо передаватимуть мої виступи з такими міркуваннями, яких я вже не поділяв наприкінці життя, — така думка нестерпна для мене. То що ви мені порадите?
Краплини поту на чолі в шефа побільшали.
— Треба було б, — тихо сказав він, — зробити докладний реєстр ваших виступів і перевірити в архіві, чи всі стрічки збереглися.
— Сподіваюсь, — мовив Бур-Малотке, — що у вас жодного мого виступу зі стрічок не стирали, не давши мені знати. А що мені не давали знати, то всі записи цілі.
— Я все владнаю, — озвався шеф.
— Вельми вас прошу, — ущипливо сказав Бур-Малотке й підвівся. — Бувайте здорові.
— Бувайте, — відгукнувся шеф, провівши Бур-Малотке до дверей.
Позаштатні працівники вирішили за одним заходом замовити й обід. Перед тим вони випили ще, розмовляючи про мистецтво, розмова тепер попливла рівніше, хоч і не втратила запальності. Коли до буфету ввійшов Вандербурн, всі троє злякано схопилися. Вандербурн був високий, меланхолійний на вигляд поет, з чорнявим чубом і симпатичним обличчям, на якому слава вже поклала карб. Того дня він не голився й через це здавався ще симпатичнішим. Вандербурн підійшов до позаштатних працівників, знеможено впав на стілець і сказав:
— Дітки, дайте мені чогось випити.