Все, що тільки можна було дізнатися про долю бідолашного Вертера, я ретельно зібрав і ось кладу перед вами, бо знаю, що ви мене віддаруєте вдячністю. Ви будете захоплюватись його вдачею й розумом, полюбите його і проллєте сльози співчуття над його долею.
Ти ж, юначе, коли потрапиш у таку скруту, як він, знаходь собі втіхи в його стражданнях, і хай тобі ця книжечка стане другом, якщо ти з своєї вини чи з вини примхливої долі не знайдеш ближчого приятеля.
Книга перша
4 травня 1771 року.
Який я радий, що виїхав! Милий друже, яке дивне людське серце! Покинути тебе, того, кого я так люблю, з ким був нерозлучний, і радіти! Але я знаю, ти пробачиш мені. Хіба ж доля не підтасувала все так, щоб моє чутливе серце не витримало? Сердешна Леонора! I все-таки я не винний! Що я міг удіяти? Сестра її розважала мене своїми примхливими чарами, а тим часом у її бідному серці росла пристрасть до мене, I все-таки, чи зовсім я невинний? Чи не давав я поживи її почуттям? Чи сам не втішався щирими виявами її натури, з яких ми часто сміялися, хоч сміятися й не було з чого? Чи я не... Та, що то за чоловік, який сам себе звинувачує! Милий друже, обіцяю тобі: я виправлюсь і не мучитиму себе, як завжди мучив, дрібними неприємностями, що їх нам посилає доля. Уживатиму світа, поки літа, а минуле хай іде в непам'ять. Певна річ, ти маєш рацію, мій любий, люди б менше страждали, якби — бозна, чому їх так створено,— не так ятрили свою пам'ять давно минулими прикрощами, замість того щоб спокійно жити собі теперішнім.
Будь ласка, перекажи моїй матері, що її доручення я слухняно виконаю і незабаром пришлю їй про це звістку. Я мав розмову з своєю тіткою і вважаю, що не така вже вона відьма, як її розмалювали в нас. Це весела, жвава, щирої вдачі жінка. Я передав їй материні скарги щодо затримки належної нам частки спадщини. Вона сказала свої причини, а також і умови, на яких ладна була б сплатити все, ба навіть і більше за те, на що ми сподівались. А втім, я не писатиму зараз про це, скажи лише моїй матері, що все буде гаразд. А я, мій любий, на цій дрібній справі знову переконався, що непорозуміння й упередження можуть накоїти в світі більше лиха, ніж підступ і злоба. Принаймні трапляються вони частіше.
А взагалі, я почуваю себе тут прегарно. Самотність у цій райській країні — як коштовний бальзам для мого серця, та ще й до того весна, ця пора юності, щедро вигріває моє зболіле серце. Кожне дерево, кожний кущ розцвітає пишним цвітом, аж хочеться стати метеликом, щоб ширяти в морі їхніх пахощів і живитися їхнім нектаром.
Саме місто не дуже приємне, зате природа навкруги новимовно гарна. Це й спонукало небіжчика графа фон М. закласти сад на одному з пагорбів, що розкидані тут у чудесному безладді і утворюють розкішні долини. Сад звичайний собі, але зразу ж при вході почуваєш, що його планував не фахівець, а чутливого серця людина, яка хотіла сама зажити в цьому втіхи. Чимало сліз уже пролив я по небіжчикові, сидячи в занедбаній альтанці, його улюбленім колись місці, що стало тепер милим і для мене. Скоро я буду господарем цього саду, бо за цих кілька днів садівник дуже прихилився до мене, та йому й не зле буде від цього.
- Йоганн Вольфганг Ґете — Фрагменти з "Фауста"
- Йоганн Вольфганг Ґете — Нічна пісня
- Йоганн Вольфганг Ґете — Майова пісня
- Ще 44 твори →
10 травня.
Всю мою душу пойняла дивна радість, схожа на чудові весняні ранки, якими я від щирого серця втішаюсь. Я тут сам-самісінький і радію, що живу в цих краях, які й створені для таких душ, як моя. Я такий щасливий, мій друже, так безоглядно поринув у це спокійне буття, що навіть моє мистецтво страждає на цьому. Я тепер не міг би намалювати жодної рисочки, а проте ніколи не відчував себе більшим художником, як саме цієї хвилини. Привітна долина навкруги оповита імлою, полудневе сонце осяває тільки верхів'я лісу, а всередині в ньому панує непроглядна темрява, бо в цю святиню можуть прокрастися хіба лиш окремі промені. Я лежу у високій траві біля дзвінкого струмочка, припавши до землі, і бачу коло себе тисячі розмаїтих билинок, чую, як біля самого серця мого поміж стеблинами ворушиться маленький світ незчисленних, незбагненних створінь, різних за формою хробаків і комашок, а навколо відчуваю присутність всемогутнього, який створив усіх нас за своєю подобою, віяння вселюблячого, що дарує нам вічне блаженство. Мій друже, в очах моїх темніє, а світ навкруги і небо над головою входять у мою душу, наче образ коханої. I я думаю у знемозі: "Ох, якби можна було змалювати, втілити в картину все те, що так повно, так тепло живе в тобі, щоб воно стало дзеркалом душі твоєї, як і душа є дзеркалом предвічного бога!" Але, друже мій, я знемагаю від навколишньої пишноти, гину під її прекрасним тягарем.
12 травня.
Не знаю, чи в цих краях ширяють обманливі духи, чи, може, то винна палка, неземна фантазія мого серця, що все навкруги здається мені раєм. Тут, біля самого містечка, є криниця, проста криниця, яка причарувала мене, наче Мелузіну та її сестер. Спустившись з невеликого пагорка, потрапляєш під склепіння, звідти східців двадцять ведуть униз, де з мармурової скелі б'є чиста, як сльоза, вода. Невеличкий мур зверху, ніби цямрини, високі дерева навколо, густа тінь, прохолода — все це має в собі щось привабливе, навіть таємниче. Жодного дня не минає, щоб я не просидів тут якусь часинку. Сюди приходять з міста дівчата по воду — таке просте й потрібне діло, за давніх часів навіть царські доньки не гребували ним. I, коли я сиджу тут, переді мною ніби оживають картини тієї сивої давнини, я немов бачу, як наші предки знайомились і сватались біля криниці, як доброчинні духи витали над криницями та джерелами. О, хто не зможе цього відчути, той, мабуть, ніколи не пив у літню спеку після важкої мандрівки холодної води з криниці.
13 травня.
Ти питаєш, чи прислати мені мої книжки? Друже, богом-світом прошу тебе, дай мені спокій з ними! Я більше не хочу, щоб мене навертали, бадьорили, надихали. Моє серце й так нуртує в грудях. Мені потрібен колисковий спів, і я знайшов його вдосталь у своєму Гомерові.
Як часто я намагаюсь заспокоїти свою збурену кров, бо такого мінливого, такого неспокійного серця, як моє, ти ще не бачив. Любий! Та й чи треба тобі це казати, коли ти сам так часто терпів від цього, спостерігаючи, як швидко я переходив від смутку до нестримних веселощів, від солодкої меланхолії до згубної пристрасті. Тому я й плекаю своє серденько, немов хвору дитину, задовольняю всі його забаганки. Але про це нікому ані слова, бо є люди, що будуть мені й за це докоряти.
15 травня.
Прості люди з містечка вже знають мене й люблять, особливо діти. Але спершу, коли я хотів до них приєднатися і приязно заходив з ними у розмову, то деякі думали, що я хочу поглузувати з них, і намагалися досить грубо спекатись мене. Але я не ображався, тільки ще болючіше відчував, як і не раз до того, що люди з певним становищем завжди холодно тримаються осторонь від простого народу, наче бояться принизити себе, наблизившись до нього. А то бувають і такі легкодумні, лихі дотепники, що ніби й прихиляться до бідолашного народу, та лише для того, щоб показати ще більше свою зверхність.
Я добре знаю, що ми не рівні і рівними бути не можемо. Але стою на тому, що той, хто вважає за потрібне триматись оддалік від так званого простолюду, щоб зберегти свою гідність, чинить так само ганебно, як і боягуз, що ховається від свого ворога, щоб не підкоритись йому.
Недавно прийшов я до криниці й застав там молоду дівчину, служницю. Вона поставила свій дзбан з водою на долішню сходинку й дивилася, чи не йде котрась із її товаришок, яка б допомогла їй завдати дзбан на голову. Я спустився вниз і подивився на неї.
— Допомогти вам, дівчино? Вона вся аж зашарілась.
— Ой, що ви, паничу,— відповіла вона.
— Та не соромтесь!
Дівчина поправила кружок на голові, і я допоміг їй. Вона подякувала й пішла вгору східцями.
17 травня.
Я вже маю тут чимало знайомих, але відповідного для себе товариства ще не знайшов. Я й сам не знаю, що в мені є привабливого для людей; багато з них люблять мене, прихильні до мене, і мені завжди стає сумно, коли наші шляхи швидко розходяться. Якщо ти запитаєш, які тут люди, я відповім: такі, як і повсюдно.
Люди скрізь однакові. Більшість їх майже весь час працює, щоб прожити, а як залишається вільна хвилинка, то вони її так бояться, що беруться за все, аби її швидше згаяти. О доле людська!
Але народ тут дуже добрий. Коли я часом даю собі волю і ділю з ним ті радощі, які даровано людям,— відверто й щиро жартую біля щедро накритого столу, влаштовую при нагоді прогулянку, танці абощо, то й сам оживаю душею, якщо не згадую, що в мені даремно гине стільки інших сил, які я мушу старанно приховувати. Ой, як мені від цього стає важко на серці! Та що вдієш,— ніхто нас не розуміє. Така вже наша доля.
Ох, якби була жива товаришка моєї юності! Та ба! Краще було б і не знати її. Тоді я міг би сказати собі: "Дурню, ти шукаєш те, чого в цьому світі не можна знайти". Але ж я її мав, я відчував її серце, її велику душу і коло неї сам собі здавався більшим, ніж насправді, бо я тоді був самим собою. Боже милосердний! Хіба ж тоді хоч одна краплина сил моїх гинула марно! Хіба при ній не розвивав я всіх тих чудесних почуттів, що ними серце моє обіймало природу? Хіба наші стосунки не були пишним плетивом з найніжніших відчуттів, з найгостріших дотепів, що завжди були позначені печаттю генія, хоч би навіть торкались і низьких матерій? А тепер... Смутку мій, старша роками, вона зійшла раніше в могилу, ніж я. Я ніколи не забуду її, ні її мужнього серця, ні святого терпіння.
Кілька днів тому я спіткав молодого Ф., щирого, дуже вродливого юнака. Він щойно приїхав з університету і хоч не вважає себе надто мудрим, проте впевнений, що знає більше за інших. Видно з усього, що вчився він старанно, одне слово, має добру освіту. Почувши, що я багато малюю і знаю грецьку (два дива в тутешніх місцях), він познайомився зі мною, похизувався своїми знаннями багатьох авторів: від Батте до Вуда, від Піля до Вінкельмана,— і запевняв мене, що прочитав із Зульцерової "Теорії" всю першу частішу і що в нього є мапускрипт Гейне про студіювання античності. Я на це нічого не сказав.
Познайомився я ще з одним гарним чоловіком. Це князівський управитель.