Певна річ, має бути ватажок, але я не вірю у злочинницький геній. Так, за цим, може, криється жменька дуже досвідчених керівників із центральним плануванням, з головою. Вони здатні провадити розумні операції, постійно вдосконалювати свої методи. А все ж...
— Ну, ну,— підбадьорливо сказав сер Рональд.
— Навіть у згуртованій невеликій групі, мабуть, є гарматне м'ясо. Що я зву засадою російських саней? Час від часу, певно, чуючи, що ми йдемо по гарячому сліду, вони позбуваються одного зі своїх, того, ким можуть легко пожертвувати.
— Чи ж вони насміляться? Чи не завеликий ризик?
— По-моєму, можна зробити так, що жертва навіть не знатиме, що її скинуто з саней. Вона просто подумає, ніби впала. Цей чоловік і далі буде спокійний, бо вважатиме, що наразі не варто тривожитись. Певно, так воно і є. У них досить грошей, з якими можна вести азартну гру, тож-бо вони можуть дозволити собі щедрість — піклуватися про сім'ю, як у нього є така, поки він сидить у тюрмі, а то й улаштувати втечу.
— Це траплялося часто-густо,— зауважив Комсток.
— Гадаю, ви усвідомлюєте,— сказав сер Рональд,— що мало доброго в тому, що ми знову і знову висуваємо гіпотези. Ми товчемо воду в ступі.
Макнейл посміхнувся.
— Чого ж ви, зрештою, хочете від нас, сер?
— Що ж,— сер Рональд на хвилину замислився, відтак сповільна вів далі,— всі ми сходимося в основних питаннях. Ми одностайні щодо нашої основної лінії, щодо того, що ми намагаємося робити. Гадаю, було б корисно кинути погляд на деякі дрібні деталі, деталі, що не мають великого значення,— вони просто складник нашої звичайної праці. Важко розтлумачити, що я маю на увазі, але я наведу для ясності процес у справі Кальвера, який мав місце кілька років тому. Чорнильна пляма. Пам'ятаєте? Чорнильна пляма біля мишачої нори? Здавалося б, абищиця. Важко було знайти відповідь, чому вона там. Коли ж ми її знайшли, це привело нас до мети. Ось, грубо кажучи, про що я думаю. Випадковості. Я хочу сказати, що ви можете зіткнутись із чимось незвичайним. Дрібним, можливо, але таким, що не дає спокою, бо не зовсім уписується в рамки. Бачу, Батько хитає головою.
.— Не можу з вами не погодитися,— сказав старший інспектор Дейві. — Ворушіться, хлопці, спробуймо дещо надолужити, навіть якщо попадеться лише тип у блазенському ковпаку.
Ніхто не відповів. Усі були трохи збентежені і пригнічені.
— Ворушіться, хлопці,— повторив Батько. — Я ладен перший підставити голову. Справді, безглузда ситуація, але годиться її належно оцінити. Пограбування лондонського банку. Пам'ятаєте? Повний список номерів машин, їхній колір та марки. Ми звернулися до людей по допомогу, і вони відгукнулись, але як! Близько півтори сотні інформаторів дали хибну інформацію! Після ретельного аналізу в поле зору потрапило близько семи автомашин, помічених у цій місцевості. Кожна могла брати участь у грабунку!
— Так,— притакнув містер Рональд,— далі.
— Серед них було кілька машин, так нами і не ідентифікованих, мабуть, їм поміняли номери. Нічого дивного. Так часто роблять. Більшість із них, кінець кінцем, розпізнано. Я наведу лише один приклад. Чорного "седана" під номером 265 помітив офіцер-стажист. Він повідомив, що машину вів містер Джастіс Ладроув.
Батько обвів усіх поглядом. Його слухали, але без видимого зацікавлення.
— Я знаю,— сказав він,— то була звичайна помилка. Містер Джастіс Ладроув — досить примітний хлоп'яга, страшнющий як смертний гріх, але то був не він, бо саме тоді Ладроув сидів у суді. Він мав чорного "седана", але не під номером 256.
— Батько роззирнувся. — Добре, добре, скажете ви, але до чого тут цей номер?
Та чи знаєте ви номер його машини? 265. Доволі схожий, чи не так? Його легко переплутати з попереднім, коли намагаєшся пригадати номер машини.
— Даруйте,— сказав сер Рональд. — Я не зовсім розумію...
— А що тут розуміти? — знизав плечима старший інспектор Дейві. — Хіба не ясно — то був дуже схожий справжній номер машини. Порівняйте: 265 — 256. Чи така вже випадковість те, що "седан" був відповідного кольору і під номером, у якого не сходиться тільки одна цифра, а водій дуже схожий на власника машини?
— Ви хочете сказати...
— Подумайте: різниця лише в одну цифру! Нині це зветься "навмисно викликана помилка". Можливо, це саме той випадок.
— Пробач, Дейві, але я досі не розумію.
— О Боже! Що тут розуміти. Вулицею їде чорний "седан" під номером 265 буквально через дві з половиною хвилини після пограбування банку. У кабіні, за словами офіцера-стажиста, сидить містер Джастіс Ладроув.
— А ти як вважаєш, Дейві, це справді був містер Джастіс Ладроув?
— Ні, не думаю, що то був містер Джастіс Ладроув і що він причетний до пограбування банку. Він був пожильцем Бертрамового готелю і якраз у цей час перебував у суді. Все це цілком підтвердилося. Я тверджу, що номер машини, марка та свідчення офіцера-стажиста, який добре знає старого Ладроува — такий збіг, який повинен щось означати. Навряд, щоб це був Джастіс. Кепські справи.
Комсток неспокійно засовався.
— Був ще один подібний випадок, пов'язаний із Брайтонською справою з коштовностями. Замішаний якийсь старий адмірал. Я не пам'ятаю зараз його імені. Якась жінка непомильно впізнала у ньому людину, що фігурувала у цій справі.
— І це був справді він?
— Ба ні. Тої ночі він був у Лондоні. Здається, на званому обіді в моряків.
— Зупинився у своєму клубі?
— Ні, в готелі. Чи не в тому самому, про який ви тільки-но згадували, Батьку. Бертрамів готель, чи не так? Тиха місцина. Здається, туди навідується багато старих жінок.
— Бертрамів готель,— замислено промовив старший інспектор Дейві.
Розділ п'ятий
І
Міс Марпл прокинулася рано: вона завжди прокидалася з курми. їй подобалось її ліжко — найвигідніше ліжко у готелі. Вона підійшла до вікна і розсунула фіранки — блідий лондонський світанок зазирнув до кімнати. Одначе стара не поспішала вимикати світло. їй віддали чудову спальню у цілковитій згоді з традицією, що жила у Бертрамовім готелі. Прикрашені трояндами шпалери, широкий, відполірований до блиску комод із червоного дерева та туалетний столик... Два стільці з рівними спинками, один легкий стілець зручної для неї висоти... Двері зі спальні вели до ванної кімнати, що мала сучасний вигляд, але трояндові шпалери на стінах аж ніяк не відповідали суворим вимогам гігієни.
Міс Марпл знову підійшла до ліжка, збила подушки, глянула на годинника, що показував половину восьмої, взяла невеличку книжечку, неодмінну її супутницю, і, як звичайно, прочитала півтори сторінки, відведені на день. Потім узяла плетіння і почала орудувати дротами, спочатку повільно, бо її ревматичні пальці позаклякали після сну, а невдовзі, коли знову стали гнучкими, втративши колишню нестерпну задубілість, у пришвидшеному темпі. Ще один день, сказала про себе Марпл, тихо, як завжди, радіючи цьому фактові. Ще один день... що то несе він із собою?
Вона перестала плести і відкинулась на спинку стільця, даючи волю думкам.
Селіна Гейзі... який чудовий був у неї котедж у сільці Сент-Мері-Мід, а тепер хтось покрив його потворним зеленим дахом... Гарячі млинці... на них, правда, йде багато масла, але які вони чудові на смак! А тутешнє печиво з кмином! Вона й на мить не могла собі уявити, що є ще на світі подібні речі: кінець кінцем час не стоїть на місці. До того ж зберігати старий побут, певно, коштує хуру грошей! І ні шматочка пластику! Певно, їм це вигідно, подумала вона. У певний час давнина повертається, як щось колоритне... Чи ти ба, як люди шаленіють за старомодними трояндами і ненавидять усілякі чайні суміші! Уся тутешня обстановка здавалася геть нереальною. З чого б то? Ось уже років з п'ятдесят, а то й цілих шістдесят минуло відтоді, як вона вперше зупинилась тут. І все ж їй усе здавалося нереальним. Здавалося тому, бо цього року Божого, коли вона вже призвичаїлася до обстановки, у неї виникла ціла низка цікавих запитань... Уся ця атмосфера, всі ці люди... Міс Марпл машинально відкинула від себе плетіння.
— Гроші,— голосно сказала вона. — Мабуть, гроші — їх так важко знайти... .Чи не це — причина химерного неспокою, що охопив її минулої ночі? Відчуття
того, що щось тут не гаразд?
Усі ці старі люди справді дуже нагадували тих, що вона бачила тут півсторіччя тому. Тоді вони виглядали природно, та зовсім неприродно виглядають тепер. Сучасні старі люди не схожі на тогочасних старих людей: у їхніх очах світяться неспокій та тривога (що з ними вони не можуть упоратися — такі вони втомлені) як тоді, коли вони бігають по всіляких комітетах, намагаючись виглядати активними і компетентними, так і тоді, коли фарбують волосся у блакитний колір чи ходять у перуках, а їхні руки не такі, як ті, гарні та тендітні, що вона пам'ятала, — вони грубі від прання та мийних засобів. Тож-бо ці люди виглядали якось нереально, але, по суті, були реальні. Селіна Гейзі — реальна людина і той стрункий старий військовий у кутку теж реальний — вона вже якось зустрічала його, хоча не пам'ятає його імені, а от єпископ (любий Роббі!) — встиг померти. Міс Марпл глянула на свій годинник: пів на дев'яту, час снідати. Вона уважно прочитала інструкції, розроблені готельною адміністрацією, — вони були видрукувані чудовими великими друкованими літерами, і їх можна було читати без окулярів. Страви можна було замовити, зателефонувавши до бюро послуг або натиснувши на ґудзик дзвінка для виклику покоївки. Міс Марпл так і зробила. Телефонні розмови з бюро послуг завжди її хвилювали.
Наслідки були приголомшливі. Тільки-но пролунав дзвінок, як почувся стук у двері й на порозі постала гарненька покоївка, цілком реальна, проте фантастична на вигляд покоївка: на ній була пасаста, лавандової барви ситцева сукня і справжнісінький капелюшок, чистий, випраний капелюшок, а обличчя вона мала рожевощоке, достоту селянське, усміхнене (і де вони беруть таких людей?). Міс Марпл замовила собі сніданок — чай, яйця-пашот, свіжі булочки. Покоївка була така тямуща у цих справах, що навіть не нагадала про кашу чи апельсиновий сік. За п'ять хвилин принесли сніданок на мініатюрній таці, де стояли місткий чайник, срібний глечик із гарячою водою та чашка густого, як вершки, молока. Два чудових яйця-пашот, приготовані як слід, а не маленькі, круглі, тверді кульки, зварені в олив'яному посудові, чимале кружало масла зі штемпелем будяка — шотландська емблема.