Ми пишаємося тим, що створюємо вигоди для наших відвідувачів, — сказала вона і повернулася до своєї помічниці. — Ти побудеш тут за мене, Алісо? Ось реєстраційна книга. Невдовзі прибуде міс Джослін. Вона неодмінно захоче поміняти свій номер, як тільки його побачить, але ти мусиш пояснити їй, що всі місця зайняті. У разі потреби, покажеш їй номер 340 на третьому поверсі й запропонуєш його натомість. Це не найліпший номер, але я певна, що вона зостанеться ним задоволена, не захоче міняти, щойно його побачить.
— Гаразд, міс Ґорріндж, саме так я і зроблю.
— Нагадайте також полковникові Мортімеру, що його польовий бінокль тут. Він просив потримати до ранку. Припильнуйте, щоб він не пішов без бінокля.
— Звичайно, міс Ґорріндж.
Давши ці вказівки, міс Ґорріндж окинула поглядом обох чоловіків, вийшла з-за столу і рушила до дверей із червоного дерева, проте без номера. Міс Ґорріндж відчинила їх, і вони вступили в невеликий, досить тьмяний кабінет. Усі троє посідали.
— Оскільки я знаю, зниклий чоловік — канонік Пеніфазер,— озвався інспектор Кемпбел. Він зазирнув до свого нотатника. — Я одержав повідомлення від сержанта Ведела. Розкажіть своїми словами, що ж усе-таки скоїлося.
— Я не думаю, що канонік Пеніфазер справді безслідно зник у буквальному розумінні слова. Гадаю, ви знаєте, що він міг просто десь із кимось зустрітися, з якимось давнім приятелем або знайомим, а то й поїхати з ним на науковий конгрес чи симпозіум чи ще кудись. Він такий неуважний.
— Ви давно його знаєте?
— О, так. Він приїздить сюди і наймає номер, дайте подумати, принаймні п'ять, шість років.
— Бачу, ви давно працюєте, мадам,— зауважив старший інспектор Дейві, зненацька втрутившись у розмову.
— Уперше я прийшла сюди, щоб не збрехати, чотирнадцять років тому.
— Чудове місце,— знову повторив Дейві. — І канонік звичайно зупинявся тут, коли приїздив до Лондона, чи не так?
— Так. Він постійно приходив до нас. Ще задовго до приїзду писав нам, щоб за ним зберегли номер. У житті був неуважнішим, аніж можна судити з документів. Він попросив зарезервувати для нього номер із сімнадцятого по двадцять перше. Протягом цього часу мав намір кілька ночей перебути десь-інде і пояснив, що хотів би зберегти за собою номер на час своєї відсутності. Він робив так частенько.
— Коли ви почали тривожитися з приводу його відсутності? — запитав Кемпбел.
— Ну, як по правді, я не хвилювалася. Певна річ, склалося незручне становище. Розумієте, його номер здано з двадцять третього, і коли до мене дійшло,— спершу я не надавала значення,— що він не повернувся з Лугано...
— У мене тут записано Люцерн, якийсь міжнародний археологічний конгрес.
— Так, так, здається Люцерн, якийсь міжнародний археологічний конгрес. У всякому разі, коли я усвідомила, що він не вернувся і що його багаж досі в його номері, склалося досить незручне становище. Бачите, о цій порі року всі місця в нас зайняті, і я збиралася поселити в його номері іншого клієнта, шановну місіс Саун-дерс. Вона завжди зупиняється в цьому номері. І раптом зателефонувала його економка. Вона страшенно хвилювалася.
— Судячи зі слів архідиякона Сіммонса, економку звуть місіс Маккрей. Ви її знаєте?
— Особисто не зустрічалася, але я розмовляла з нею кілька разів по телефону. Гадаю, вона вельми справна економка і вже кілька років живе у каноніка Пеніфазе-ра. її тривога природна. Гадаю, вона і архідиякон Сіммонс підтримують зв'язки з близькими друзями та родичами, але ті уявлення не мають, де Пеніфазер. Канонік знав, що архідиякон зупиниться в нього, ось чому здавалося досить дивним та, власне, здається й тепер, що канонік не захотів повернутися додому.
— Канонік, і завжди такий неуважний? — запитав Батько.
Міс Ґорріндж не звернула уваги на його запитання. Цей велетень, що супроводив сержанта, видно, забагато бере на себе, подумала вона.
— А тепер я дізналася,— сердито провадила міс Ґорріндж,— я дізналася від архідиякона Сіммонса, що канонік так і не відбув на конференцію до Люцерна.
— Він надіслав якесь повідомлення про відмову від поїздки?
— Навряд, у всякому разі звідси — ні. Ані телеграми, ані чогось такого. Я уявлення не маю про Люцерн. Мене цікавить фактично тільки те, що стосується нас. Про його відсутність на конгресі роздзвонили вечірні газети. Але в них не згадувалось про те, що він зупинився тут. Сподіваюсь, і не згадуватиметься. Ми не хочемо, щоб сюди унадилася преса, нашим відвідувачам це навряд чи сподобається. Якщо ви змусите їх триматися від нас чимдалі, інспекторе Кемпбел, ми будемо вам дуже вдячні.^Я хочу сказати, не треба, щоб думали, ніби він зник звідси.
— Його багаж досі тут?
— Так, у камері схову. Якщо він справді не відбув до Люцерна, то чи не припускаєте ви, що з ним стався нещасливий випадок чи щось на зразок цього?
— Нічого такого з ним не сталося.
— Далебі, це видається дуже й дуже цікавим,— сказала міс Ґорріндж, і в її очах спалахнула іскорка зацікавлення. Вона змінила гнів на ласку. — Мимоволі виникає думка — куди він міг поїхати і чому?
Батько порозуміло глянув на неї.
— Авжеж,— сказав він. — Ви міркуєте про це з погляду готельного працівника. Цілком природно.
— Я знаю,— сказав інспектор Кемпбел, знову переглядаючи свої нотатки, — що канонік відбув звідси о пів на сьому вечора, у вівторок, дев'ятнадцятого. Мав при собі валізку з харчами на всю ніч. Він виїхав звідси у таксі, швейцар сказав за нього водієві, щоб той віз його до клубу.
Міс Ґорріндж кивнула головою.
— Так, він обідав у клубі. Архідиякон Сіммонс повідомив мені, що востаннє його бачили саме там.
Міс Ґорріндж рішуче заявила, що вся відповідальність за останню канонікову поїздку лежить не на Бертрамовім готелі, а на клубі.
— Що ж, факти вперта річ,— сказав Батько лагідним, розкотистим басом. — Зараз ми наведемо такі факти. Він поїхав з невеликим, блакитним саквояжем компанії "БОАК" чи чимось таким. То ж був блакитний саквояж, чи не так? Він поїхав і не повернувся. Отакі-то факти.
— Тепер ви бачите, що я справді нічим не можу вам допомогти, — сказала міс
Ґорріндж і звелася на ноги, явно збираючись знову взятися до роботи.
— Справді, ви навряд чи спроможні нам допомогти,— погодився Батько. — Але хтось інший спроможний,— додав він.
— Хтось інший?
— Ну, звичайно, — сказав Батько,— можливо, хтось із службовців.
— Навряд чи хто-небудь щось знає, інакше вони неодмінно повідомили б мені.
— Може, так, а може, й ні. Я хочу сказати одне: вони повідомили б вам, якби їм було достеменно про щось відомо. Проте зараз я більше думаю про те, що канонік міг сказати.
— Себто? — здивовано звела брови міс Ґорріндж.
— О, просто іноді якесь випадкове слово може дати ключа до відгадки, наприклад, така фраза: "Сьогодні ввечері я збираюся відвідати свого приятеля, якого не бачив з часу нашої останньої зустрічі в Аризоні". Щось на кшталт цього. Або: "Наступного тижня я гостюватиму в своєї племінниці з нагоди конфірмації її дочки. Бачите, коли йдеться про неуважних людей, такі ключі стають у великій пригоді. Вони показують, про що думала людина. Цілком може бути, що по обіді в клубі він сів у таксі і подумав: "То куди ж мені зараз їхати?" — і тільки з'ясувавши це питання, вирушив у дорогу.
— Що ж, я вас розумію,— нерішуче сказала міс Ґорріндж. — Та це здається малоймовірним.
— О, ніхто не знає своєї долі,— весело мовив Батько. — Тут сила всіляких гостей. Гадаю, канонік Пеніфазер знав декотрих із них, бо сюди вчащав.
— Ага,— сказала міс Ґорріндж. — Пригадую. Я бачила, як він розмовляв з... еге ж, із місіс Селіною Гейзі, потім з єпископом із Норвіча. Вони давні друзі, разом вчилися в Оксфорді, потім з місіс Джеймсон та її дочками. Вони походять з тієї самої місцевості. О, так, людей не бракує.
— Ось бачите,— сказав Батько,— можливо, він розмовляв з кимось із них. Можливо, просто згадав якусь деталь, і вона дасть ключа до розгадки. Чи є тут зараз хтось із тих, хто добре знав каноніка?
Міс Ґорріндж нахмурилася.
— Ну, гадаю, генерал Редлі ще тут і якась стара добродійка з села. Казала мені, що замолоду часто зупинялася тут. Треба помізкувати, ніяк не пригадаю імені, але для вас можу з'ясувати. Згадала! Міс Марпл, ось як її звуть. Гадаю, вона його знала.
— Ну, що ж, почнімо з цих двох. Мабуть, повинна бути й покоївка.
— О, так,— сказала міс Ґорріндж. — Але сержант Ведел уже її допитував.
— Знаю, але, певно, його цікавило інше. А як щодо офіціанта, який обслуговував його стіл, старшого офіціанта?
— Ну, це, звичайно, Генрі, — сказала міс Ґорріндж.
— Хто такий Генрі? — запитав Батько.
Міс Ґорріндж була вкрай здивована. їй не вкладалося в голові, що хтось може не знати Генрі.
— Генрі влаштувався сюди набагато раніше за мене, — сказала вона. — Коли ви входили до зали, то, може, зауважили його, він розносив чай.
— Примітна особа,— згадав Дейві. — Пам'ятаю, він зразу впав мені в вічі.
— Навіть не знаю, що б ми робили без Генрі,— розчулено сказала міс Ґорріндж.
— Він просто знахідка. Розумієте, задає тон усьому готелю.
— Може, він і мені приносив чай,— зауважив старший інспектор Дейві. — Гарячі млинці. Я бачив, як він їх розносив. О, аж знову закортіло з'їсти.
— Будь ласка, досить вам забажати,— досить холодно сказала міс Ґорріндж. — Вам замовити дві чашки чаю? — додала вона, звертаючись до інспектора Кемпбела.
— Це було б... — почав інспектор, та раптом відчинилися двері, і на порозі з'явилася велична постать Гамфрі.
Він ледь розгубився, потім запитливо звів очі на міс Ґорріндж. Вона пояснила:
— Це два агенти зі Скотланд-Ярду, містере Гамфрі,— сказала вона.
— Інспектор поліції Кемпбел,— відрекомендувався Кемпбел.
— О, так, так, звичайно,— закивав головою містер Гамфрі. — Мабуть, справа стосується каноніка Пеніфазера. Нечуваний випадок. Сподіваюся, з ним нічого не сталося? Бідолаха.
— От і я те саме кажу,— ввернула міс Ґорріндж. — Такий ласкавий дідусь.
— Вихованець старої школи, — схвально відгукнувся містер Гамфрі.
— У вас, мабуть, тут повно вихованців старої школи,— зауважив старший інспектор Дейві.
— Можливо, — погодився містер Гамфрі. — Так, почасти ми всі пережитки минулих часів.
— Бачте, у нас є постійні клієнти, — сказала міс Ґорріндж з неприхованими гордощами. — Ті самі люди їздять сюди щороку.