Він часто телефонував, незважаючи на великі витрати. Місіс Маккрей занепокоєно стискала губи, хоча прямо не заперечувала: належало будь-що знайти її хазяїна. Спершу він докладно розпитав ка-нонікову сестру, яка майже не цікавилася місцем братового перебування і не мала жодного уявлення про те, де той міг бути. Архідиякон розширив коло своїх дій. Він знову звернув увагу на Бертрамів готель і по змозі уточнив певні деталі. Канонік справді відбув увечері дев'ятнадцятого числа з невеликою валізою в руці, решта багажу залишалась у його номері, який він забронював за собою. Він повідомив, що їде на якусь конференцію в Люцерн. Вийшовши з готелю, він не зразу подався до аеропорту. Швейцар, який добре знав каноніка увіч, посадив його в таксі і попросив відвезти за його бажанням у лондонський літературний клуб. Відтоді в Бертрамовім готелі ніхто каноніка Пеніфазера не бачив. Ага, ще одна дрібничка — замість залишити ключа в конторці, він забрав його з собою. Таке траплялося вже не раз. Перед тим, як зателефонувати знову, архідиякон Сіммонс глибоко замислився; можна було подзвонити до лондонського аеропорту. Це, мабуть, займе не дуже багато часу. Він зателефонував докторові Вайсгартену, вченому, знавцеві давньоєврейської мови. Найпевніш він брав участь у конференції. Доктор Вайсгартен виявився вдома.
— Пеніфазер? — спитав він. — Пеніфазер мав бути там. Не знаю, чому не було. Казав, збирається їхати. Я сам це чув тиждень тому в літературному клубі.
— Ви хочете сказати, що він взагалі був відсутній на конференції?
— Саме це я і мав на увазі. Він мав бути там.
— Ви знаєте, чому він не прибув? Чи надіслав він якесь пояснення?
— Звідки мені знати? Він справді казав, що наміряється явитися. Так, зараз я пригадав. Його чекали. Багато людей помітили його відсутність. Припускали, що він застудився. Погода вельми нестійка. — Він хотів сказати ще щось про своїх колеґ-уче-них, але архідиякон Сіммонс поклав слухавку. Перший тривожний факт: канонік Пеніфазер не був присутній на конференції в Люцерні. Але ж він мав намір туди явитися. Архідияконові здалося досить дивним те, що його там не було. Може, він сів не на свій літак, хоча авіакомпанія досить дбайливо опікала пасажирів і така можливість відпадала. А чи не міг канонік Пеніфазер переплутати день від'їзду на конференцію? Цілком можливо, подумав він. Якщо це так, то куди він поїхав? І тут він звернувся до аеропорту. Довелося довго і терпляче ждати, його спроваджували з одного відділу в інший. Кінець кінцем, він виявив безперечний факт — канонік Пеніфазер купив квитка на літак, шо вилітав о 21.40 до Люцерна вісімнадцятого, але в літак так і не сів.
— Потроху посуваємося вперед,— похвалився архідиякон Сіммонс місіс Маккрей, яка досі трималася тихо. — А тепер поміркуймо — до кого ще можна звернутися?
— Усі ці телефонні розмови обійдуться в добру копієчку,— кинула місіс Маккрей.
— Можливо, можливо,— сказав архідиякон Сіммонс,— але нам треба йти цим слідом, розумієте. Адже він не такий то вже й молодий.
— О сер, невже ви думаєте, що з ним справді щось приключилося?
— Сподіваюся, нічого. Я не вірю в це, вам би вже доповіли. Він мав при собі якесь посвідчення?
— О, так, сер. При ньому була візитівка, а ще — листи і таке інше в гаманці.
— Тоді в лікарні його нема,— вирішив архідиякон. — Треба поміркувати. Вийшовши з готелю, він сів у таксі і поїхав до клубу. Зараз я до них зателефоную.
З клубу він одержав певну вірогідну інформацію. Канонік Пеніфазер, якого добре там знали, обідав о пів на восьму дев'ятнадцятого числа. І тут йому стрельнула в голову думка, якою він досі легковажив. Квиток був виданий на вісімнадцяте, а канонік вийшов із готелю і подався до клубу дев'ятнадцятого, сказавши, що від'їздить на конференцію. Наприкінці тунелю заясніло світло.
"Дурний, старий віслюк,— подумав архідиякон Сіммонс, але при місіс Маккрей не сказав ані слова. — Переплутав числа, конференцію призначено на дев'ятнадцяте. Для мене це ясно. Мабуть, він був певен, що від'їздив вісімнадцятого. Помилився на один день".
Він заходився ретельно аналізувати подальші події. Канонік поїхав до клубу, пообідав, відтак вирушив до Кенсінґгонського аеропорту. Там, певна річ, йому сказали, що квиток недійсний, і він зрозумів, що конференція, на яку він їхав, уже скінчилася.
— Ось як воно все було,— сказав архідиякон Сіммонс. Він пояснив усе місіс Маккрей, і та погодилася, що таке цілком могло бути.
— Що йому, в такому разі, залишалося робити?
— Повернутися до готелю,— сказала місіс Маккрей.
— Навряд чи він поїхав би прямо сюди. Гадаю, він зразу поїхав на станцію.
— Але ж у готелі був його багаж. У всякому разі він заїхав би по нього.
— Цілком правильно,— погодився Сіммонс. — Добре, ідемо далі. Він покинув аеропорт із невеликим саквояжем і повернувся до готелю. Принаймні міг вирушити до нього. Можливо, пообідав, хоча ні, він уже обідав у клубі. Отже, він подався до готелю, але так туди й не потрапив. — Він помовчав трохи, потім нерішуче припустив: — А може, таки потрапив? Ні, здається, ніхто його там не бачив. Що ж із ним сталося в дорозі?
— Міг когось зустріти;— нерішуче промовила місіс Маккрей. — Таке цілком могло бути, якогось приятеля, якого давно не бачив. Міг навіть завітати з ним до нього в готель або додому, та навряд чи провів би там три дні, чи не так? Він би не залишив свого багажу на три дні в готелі. Спитав би про нього по телефону, заїхав би по нього, звісно, за умови, що він не поїхав, забувши про все, прямо додому. А він три дні мовчав. Саме це важко пояснити.
— А якщо він опинився в небезпеці...
— Так, місіс Маккрей, звичайно, цього не варто скидати з рахунку. Ми можемо обдзвонити всі лікарні міста. Ви ж казали, що при ньому була купа документів, які засвідчували його особу. Хм, гадаю, нам залишається одне.
Місіс Маккрей тривожно глянула на нього.
— Мабуть, ви здогадуєтесь,— стиха промовив архідиякон. — Ми повинні заявити до поліції.
Розділ дванадцятий
Міс Марпл була дуже задоволена своїм перебуванням у Лондоні. Вона залагодила масу справ, яким досі не мала змоги приділити увагу під час своїх коротких візитів до столиці. Та, на жаль, не скористалася цієї слушною нагодою для широкої культурної діяльності. Не відвідала ні картинних галерей, ні музеїв. Не здогадалася завітати до якогось будинку мод. Побувала тільки у відділах скляного та фарфорового посуду великих універмагів та у відділі білизни. Не змарнувала й нагоди відвідати виставку здешевлених товарів. Витративши, на її думку, скромну суму грошей на господарські закупки, вона також залюбки відвідала низку пам'ятних їй місць, які знала ще з дитинства й іноді оглядала лише для того, щоб задовольнити свою цікавість. Раніше вона не мала часу для таких екскурсій, тож можна уявити, яка була потішена. Після ленчу та короткого сну вона виходила на вулицю, намагаючись непомітно прослизнути повз швейцара, твердо переконаного, що жінка її віку повинна їхати тільки в таксі. Потім вона йшла пішки до автобусної зупинки або до станції метро. Вона купила короткий путівник автобусних маршрутів та карту розташування станцій метро. План своїх поїздок ретельно обмірковувала. Одного чудового дня можна було побачити,' як вона, заглиблена у ностальгічні спогади, радо блукала коло пам'ятних для неї місць і тихо бурмотіла:
— Так, отут був дім місіс Ван Ділен. Звичайно, тепер він виглядає трохи інакше. Здається, його перебудували. О Боже! Я бачу чотири дзвінки. Мабуть, чотири квартири. Цей гарний старовинний майдан зберіг свій колишній вигляд...
Нерішуче і сором'язливо завітала вона до Музею мадам Тюсо, який ще з дитинства викликав у неї щирий захват. У районі Вестборн Гроув марно шукала крамниці хутрових виробів фірми Бредлі. Тітка Гелен часто ходила туди, щоб вибрати собі жакет із котикового хутра. Вітрини крамниць, як такі, не цікавили міс Марпл, але вона відчувала справжню насолоду, милуючись плетеними виробами, новими гатунками вовни для плетіння та іншими такими речами. Вона спеціально відвідала Річмонд, щоб на власні очі побачити будинок, де жив відставний адмірал. Гарна тераса залишилася неторкнутою, але і тут кожен дім, здавалося, був поділений на помешкання. Надто ж гірко було бачити будинок на майдані, де мешкала колись родичка міс Мерідью. На цьому місці спорудили великий хмарочос сучасної конструкції. Міс Марпл сумно похитала головою і твердо сказала сама собі:
— Здається, поступ неминучий, якби кузина Етель побачила все це, то перевернулася б у домовині.
Одного напрочуд теплого, чудового дня міс Марпл сіла до автобуса і переїхала Баттерсі-Брідж. Вона мала подвійну мету— побачити дім, де раніше жила її гувернантка, і відвідати Баттерсі-парк. Перша частина пошуків виявилася марною. Колишній дім міс Ледбері безслідно зник, і на його місці виросла низка бетонних споруд. Міс Марпл рушила до Баттерсі-парку. Вона завжди була чудовим пішоходам, але мусила визнати, що вже ходить не так прудко, як раніше. Пройшовши лише півмилі, вже підбилася. Досить їй пройти через парк, думала вона, перейти Челсі-Брідж — і вона вийде до автобусної зупинки. Проте поступово вона йшла все повільніше й повільніше і була дуже рада, коли вийшла до чайної, розташованої біля озера.
Незважаючи на осінній холод, там, як і раніш, розливали чай. Сьогодні людей було мало, переважну більшість їх становили матері з колясками і декілька пар закоханих. Міс Марпл узяла чашку чаю та два бісквіти. Обережно піднесла тацю до столика і сіла. Чай їй подобався— гарячий, міцний і підбадьорливий. Попивши чаю, вона огледілася довкола і раптом її погляд привернув один зі столиків. Вона аж підвелася з місця. Справді, дуже дивний збіг, дуже дивний! Спершу в військовій крамниці, тепер тут. Яке незвичайне місце вибрала ця парочка! А втім, вона помилилася. Міс Марпл вийняла з торбинки інші, потужніші окуляри. Так, вона помилилася. Звичайно, якась схожість була, наприклад, довге рівне біле волосся. Але це інша жінка, не Бесс Седжвік. Трохи молодша. Ну, звісно ж! Це її дочка! Молода дівчина, яка заходила до готелю з приятелем міс Селіни Гейзі, полковником Ласко-мом. А чоловік — та сама людина, яка обідала з леді Седжвік у військовій крамниці.