Там такі вільнощі не допускаються. Звичайно, вона могла зустрічатися з вродливими хлопцями, але я певний, що того, про що ти кажеш, і в заводі не було.
— Ну, мій діагноз точний — у неї є приятель, ще й, мабуть, небажаний.
— Але чому ти так вважаєш, Річарде? Чому? Що ти можеш знати про дівча?
— Дуже багато,— сухо відказав Еґертон. — Торік у мене були три клієнтки, двох із них звабили, а третю погрозами примусили погодитись на явно згубний шлюб. За дівчатами нині не можна наглядати так, як раніше. Нині обставини такі, що за ними взагалі важко встежити.
— Запевняю тебе, що за Ельвірою стежать як належить.
— Ти навіть уявити собі не можеш, на що здатні молоді жінки. Не спускай її з очей, Дереку. Постарайся з'ясувати, що в неї на душі.
— Дурниці. Вона проста, щира дівчина.
— О, ти не знаєш цих простих, гарних дівчат! її мати втекла з коханцем і стала призвідницею нечуваного скандалу, пам'ятаєш? А була ж іще молодша, ніж Ельвіра зараз. Що ж до старого Коністона, то він був найзапекліший дон жуан у всій Англії.
— Ти дуже мене засмутив, Річарде. Дуже засмутив.
— Тебе теж не завадить застерегти. Та мені надто не сподобалось одне з її запитань. Чому вона так жадає дізнатися, хто одержить у спадщину її гроші в разі її смерті?
— Дивно, що ти про це кажеш, бо вона ставила мені те саме запитання.
— Невже? Чому вона так рано думає про смерть? Між іншим, вона цікавилася своєю матір'ю.
— Я хочу, щоб Бесс зустрілася з дівчиною. — У Ласкомовім голосі почулися тривожні нотки.
— Ти говорив про це з Бесс?
— Ну, аякже... Звичайно, говорив. Я випадково зустрівся з нею. Ми зупинилися в тому самому готелі. Я вмовляв Бесс постаратися зустрітися з дівчиною.
— І що вона сказала? — нашорошив вуха Еґертон.
— Рішуче відмовилася. Сказала щось у тому дусі, що не може надійно захистити дівчину.
— З одного боку, вона має слушність,— сказав Еґертон. — Вона злигалася з тим автоперегонником, чи не так?
— До мене доходили чутки.
— До мене теж. Не знаю, наскільки близькі вони до правди. Гадаю, таке цілком може бути. Через те вона так і переживає. Друзі Бесс — тверді горішки. І все ж таки, яка це жінка, Дереку! Яка жінка!
— Я завжди був її заклятий ворог,— похмуро кинув полковник Ласком.
— Що й казати, щире зізнання,— сказав Еґертон. — Шкода, що я потурбував тебе, Дереку. Проте майся на осторозі, щоб чого, бува, не сталося. Щоб потім не казав, що тебе не застерігали.
Він поклав слухавку і знову підсунув до себе папери. Цього разу йому пощастило засередитись на тому, що він читав.
Розділ одинадцятий
У зв'язку з тим що ввечері мав приїхати канонік Пеніфазер, його економка місіс Маккрей замовила в Дуврі морського язика. Чудовий морський язик із Дувра мав багато переваг проти іншої риби. Його не треба було смажити на рашпері, або на сковороді до самого повернення каноніка додому. При потребі морський язик можна було зберегти на завтра. Канонік Пеніфазер дуже полюбляв морський язик. А коли повідомляв по телефону чи телеграмою, що ввечері не приїде додому, місіс Маккрей сама ласувала смачним дуврським морським язиком. Усе було готове до ка-нонікового приїзду. Після дуврського язика мали принести оладки. Морський язик лежав на кухонному столі, бовтанка у чаші. Все було готове. Мідь блищала, срібло сяяло, ніде ні порошинки, бракувало тільки одного — самого каноніка. За розкладом потяг із каноніком прибував із Лондона о пів на сьому.
Вже й сьома, а його все не було. Потяг безперечно, запізнився. Не повернувся канонік і о пів на восьму. Місіс Маккрей тяжко зітхнула. Вона передчувала, що щось приключилося. Не з'явився канонік і о восьмій. Місіс Маккрей довго і тяжко зітхала. Вона не мала сумніву, що невдовзі пролунає телефонний дзвінок, хоча ні, можливо, його й не буде. Він міг написати їй, ну, звичайно, він написав, та, певно, забув укинути листа в поштову скриньку.
— Боже, Боже! — вигукнула місіс Маккрей.
О дев'ятій вона спекла три оладки на олії. Рибу поклала у холодильник.
— Цікаво, куди він міг зникнути,— сказала сама собі.
З досвіду знала, що він міг бути будь-де. Цілком імовірно, що він вчасно виявить свою помилку і надішле їй телеграму або зателефонує ще перед тим, як вона ляже спати.
— Почекаю до одинадцятої, але не довше,— сказала місіс Маккрей.
О пів на одинадцяту вона лягала спати, проте визнала за свій обов'язок почекати до одинадцятої, а як і тоді не одержить ніякої звістки, то замкне двері на ключ і ляже спати. Не можна сказати, що вона хвилювалася. Таке траплялося і раніше. Не залишалося нічого іншого, як терпляче очікувати якоїсь звістки. Версій було багато. Можливо, канонік Пеніфазер сів не на той потяг і надто пізно спохопився, а може, він і досі в Лондоні, переплутав дати, а повернутися вирішив тільки взавтра, бо зустрівся з приятелем і затримався. Може, мав намір зателефонувати їй, та забув. Ось чому, як уже було сказано, вона не тривожилася. Післязавтра до нього приїздить його давній приятель, архідиякон Сіммонс. Про це канонік пам'ятав, тож, безперечно, завтра прибуде або надішле телеграму чи листа і буде вдома найпізніше через день. Одначе назавтра вранці від нього не було ніяких звісток. Уперше місіс Мак-крей охопила тривога. З дев'ятої до першої години вона не відходила від телефону. У місіс Маккрей було своє ставлення до телефону. Вона користувалася ним і визнавала його потрібність, але більшість товарів воліла купляти особисто, твердо переконана, що як не бачиш товару, який тобі дають, то крамар неодмінно тебе одурить. І все ж удома телефон був корисний. Інколи вона телефонувала своїм друзям або ж родичам, що мешкали в сусідстві. Але страшенно нервувалась, коли доводилося дзвонити кудись далеко, а надто до Лондона. То була нічим не виправдана трата грошей. А втім, вона почала переглядати своє ставлення.
Не одержавши від каноніка звістки і другого дня, вона, нарешті, поклала діяти. Вона знала, де канонік зупинився в Лондоні. "Бертрамів готель". Гарний, старомодний будинок. Чом би туди не зателефонувати й не розпитатися? Там, мабуть, знають, де канонік. Це ж бо незвичайний готель. Вона з'єднається з міс Ґорріндж. Міс Ґорріндж завжди була уважна і сумлінна жінка. Хоча, звичайно, до дванадцятої тридцять канонік може повернутися. Якщо так, то його можна чекати першої-ліпшої хвилини.
Та хвилини минали, а каноніка не було. Місіс Маккрей тяжко зітхала, нервувала-ся і прохала сполучити її з Лондоном. Вона чекала, кусаючи губи і міцно притискаючи слухавку до вуха.
— Бертрамів готель до ваших послуг,— озвався голос.
— Будь ласка, з'єднайте мене з міс Ґорріндж,— попрохала місіс Маккрей.
— Хто її кличе?
— Місіс Маккрей, економка каноніка Пеніфазера.
— Заждіть хвилинку, будь ласка.
Невдовзі почувся спокійний і виразний голос міс Ґорріндж.
— Міс Ґорріндж слухає. Ви економка каноніка Пеніфазера?
— Достеменно так. Місіс Маккрей.
— О, так, звичайно. Я вас слухаю, місіс Маккрей.
— Канонік Пеніфазер ще в готелі?
— Як добре, що ви зателефонували,— сказала міс Ґорріндж. — Ми дуже стривожені і просто не знаємо, що робити.
— Гадаєте, з каноніком Пеніфазером щось сталося? Нещасливий випадок?
— Ні, ні, нічого такого. Але ми сподівалися, що він повернеться з Люцерна у п'ятницю або в суботу.
— Так і мало бути.
— Проте він не приїхав. Ну, певна річ, у цьому не було нічого дивного. Він забронював свій номер, забронював до вчорашнього дня. Учора він не повернувся і не подав жодної звістки, а його речі досі тут. Майже весь його багаж. Нам було неясно, що з ним робити. Певна річ,— квапливо додала міс Ґорріндж,— ми знаємо, що канонік, як би вам сказати, іноді забуває.
— Ви маєте рацію!
— Це ставить нас у трохи незручне становище. Всі номери в нас зайняті. Його номер нині займає інший клієнт,— і додала: — А ви що про це думаєте? Де він може бути?
— Де завгодно, — зітхнула місіс Маккрей. Вона опанувала себе. — Що ж, дякую вам, міс Ґорріндж.
— Рада допомогти, чим тільки можу,— з готовністю відповіла міс Ґорріндж.
— Гадаю, невдовзі я все з'ясую,— сказала місіс Маккрей, знову подякувала міс Ґорріндж і поклала слухавку.
Вона сиділа біля телефону. Якби з ним щось скоїлося, її б уже сповістили. В цьому вона була певна. Та й взагалі канонік був не з тих, хто легко накликає на себе небезпеку. Таких людей, як він, вона називала легковажними телятами, яким допомагає сам Бог. Вони неуважні, у голові в них вітер, усе це так, а проте вони завжди виходять сухими з води. Ні, вона не могла собі уявити, щоб канонік Пеніфазер лежав у лікарні в тяжкому стані. Вона була певна: він десь сидить із приятелем і втішається щирою балачкою з ним. А може, затримався за кордоном. Проблема в тому, що архідиякон Сіммонс прибуває сьогодні ввечері й сподівається на хазяйську гостинність. Тим часом хазяїна нема, і вона не знає, де він, що ж їй — зачиняти перед ним двері? Ні, цього робити вона не буде. Так, становище дуже складне, але і з найтяжчого становища завжди можна знайти вихід. І його підкаже сам архідиякон Сіммонс. Він знає, що робити. Вона залишить усе на його розсуд. Архідиякон Сіммонс був цілковитою протилежністю її господареві. Він знав, куди йде і що робить, і завжди напевно знав, як треба робити і робив саме так. Коли прибув архідиякон Сіммонс, його зустріла місіс Маккрей. Вона хвилювалася, пояснювала, просила вибачення, а він, як і належить надійній опорі та оборонцеві, зберігав спокій.
— Не хвилюйтеся, місіс Маккрей,— лагідно сказав він, беручись до наїдків, які вона приготувала з нагоди його приїзду. — Ми знайдемо цього неуважного хлоп'ягу. Чи доводилось вам колись чути про Честертона? Був такий письменник. Поїхав він якось читати лекції, а дружині надіслав таку телеграму: "Я на станції. Повідом, куди мені їхати!" — він засміявся.
Місіс Маккрей догідливо всміхнулася. Догідливо, бо їй було не до сміху, бо саме це, можливо, сталося з каноніком Пеніфазером.
— Ах! — радісно вигукнув архідиякон Сіммонс. — Які чудові у вас телячі бите-ники! Ви — чудова кухарка, місіс Маккрей. Сподіваюся, мої друзі гідно оцінять вашу кулінарну майстерність.
Після телячих битеників був пудинг, политий соком чорної горобини. Місіс Маккрей не забула улюбленої архідияконової страви. Архідиякон дуже серйозно поставився до пропажі каноніка і почав його шукати.