Гадаю, не менше як дванадцять тисяч.
— Дванадцять тисяч! — Нещасний Фредді був просто приголомшений. —— Та ти що! Я не маю таких грошей, Річарде.
— Що ж, доведеться їх знайти. Завжди можна знайти спосіб, як зібрати гроші. Якщо цю справу владнають за дванадцять тисяч, вважай, що тобі поталанило, а якщо справа дійде до суду, то тобі обійдеться набагато дорожче.
— Чортові законники! — крикнув Фредді. — Всі ви акули! — Він підхопився на ноги. — Гаразд,— сказав він,— хай буде по-твоєму, старий. — Він пішов, сумно хитаючи головою.
Річард Еґертон викинув з голови Фредді та його справу і перекинувся на іншого клієнта. Він тихо сказав сам собі:
— Шановна Ельвіра Блейк. Цікаво, що вона скаже... Він узяв слухавку.
— Лорд Фредерік пішов. Запросіть, будь ласка, міс Блейк.
Очікуючи на клієнтку, він зробив деякі розрахунки в настільному нотатнику.
"Скільки це років минуло відтоді, як?.. їй має бути п'ятнадцять, сімнадцять років, а то й більше. Час летить так швидко. Дочка Коністона і Бесс,— подумав він. — Цікаво, на кого з них вона схожа?"
Двері відчинилися, клерк оголосив:
— Міс Ельвіра Блейк!
Дівчина зайшла до кімнати. Еґертон підвівся зі стільця і пішов їй назустріч. Зовні вона не схожа на своїх батьків. Висока на зріст, струнка, білява, як і Бесс, однак не така енергійна, як Бесс, виглядає доволі старомодно, але важко робити висновки на підставі зовнішнього вигляду, бо нині у моді оборки та дитячі ліфчики.
— Ну і ну,— сказав він, потиснувши їй руку. — Оце так сюрприз! Коли я бачив вас востаннє, вам було одинадцять. Прошу сідати.
Він підсунув стільця, і вона сіла.
— Мабуть, мені годилося спершу написати,— нерішуче озвалась Ельвіра. — Написати і домовитись про зустріч. Чи щось таке. Та ба, я зважилася на це досить раптово, користаючись із того, що я в Лондоні.
— А що ви тут робите?
— Ходжу до зубного лікаря.
— Жахлива річ — зуби,— сказав Еґертон. — Завдають нам клопоту з дитинства і до самої могили. Проте я вдячний зубам, бо вони дали мені змогу зустрітися з вами. Зараз обміркуємо. Ви були в Італії, чи не так? Здобули освіту в тому закладі, куди намагаються потрапити всі дівчата?
— Так,— сказала Ельвіра,— у графині Мартінеллі. Але тепер я назавжди покинула Італію. Я живу в Мельфордів у Кенті і поки що не вирішила, чим мені зайнятися.
— Що ж, сподіваюся, знайдете щось годяще для себе. Ви не маєте наміру вступити до університету чи в який інший заклад?
— Ні,— сказала Ельвіра. — Мені здається, мені це не до снаги. — Вона замовкла і нерішуче додала:
— Чи не погодилися б ви зробити щось для мене? Еґертон примружив очі і допитливо глянув на неї.
— Я один з ваших опікунів і довірена особа згідно з заповітом батька,— промовив він. — Отже, вам вільно звертатися до мене будь-коли.
— Дякую вам,— чемно відказала Ельвіра. Еґертон запитав: .
— Вас щось тривожить?
— Ні. Загалом ні. Але, розумієте, я нічого не знаю. Ніхто нічого мені не пояснював. А спитати не завжди зручно.
Він уважно подивився на неї.
— Щось таке, що стосується вас особисто?
— Так, — відповіла Ельвіра. — Ви правильно зрозуміли. Дядько Дерек... — вона вмовкла.
— Маєте на увазі Дерека Ласкома?
— Так, я завжди зву його дядьком.
— Розумію.
— Він дуже добрий,— сказала Ельвіра,— але ніколи нічого не каже. Він просто розв'язує справи по-своєму, і його зовсім не цікавить моя думка. Звичайно, він прислухається до думки інших людей — жінок, тобто до тих, хто знайомить його зі станом справ. Таких, як графиня Мартінеллі. Він вирішує за мене, в яку школу мені піти і де здобувати освіту.
— А ви не бажаєте туди їхати?
— Ні, я мала на увазі не це. Тут у мене нема проблем. Тобто я хочу сказати, ці заклади приступні кожному.
— Розумію.
— Проте я нічого не знаю про себе. Себто, скільки в мене грошей і скільки я можу їх одержати, якщо забажаю.
— Отже, — чарівно всміхнувся Еґертон,— ви до мене з діловою розмовою. Слушно? Що ж, думаю ви чините правильно. Давайте поміркуємо. Скільки вам років? Шістнадцять, сімнадцять?
— Майже двадцять.
— О Боже, важко повірити.
— Бачите, — пояснила Ельвіра, — я завжди відчуваю, що мене опікають, що мені протегують. Почасти це непогано, але може й страшенно дратувати.
— Така позиція задавнилася,— погодився Еґертон,— проте я чудово розумію, що це влаштовує Дерека Ласкома.
— Він чудова людина,— сказала Ельвіра,— але з ним дуже важко говорити серйозно.
— Так, цілком можливо. Ну, то що ж ви знаєте про себе, Ельвіро? Про свою родину?
— Я знаю, що мій батько помер, коли мені було п'ять років і що моя мати пішла до іншого, коли мені було два роки. Я зовсім її не пам'ятаю. Я кепсько пам'ятаю батька. Він був дуже старий і тримав ногу на стільці. Часто лаявся. Я страх його боялась. Коли він помер, я мешкала спершу в тітки, або в кузини, або в батькових родичів. Після смерті тітки я жила у дядька Дерека та його сестри. А коли померла й вона, я подалася до Італії. Тепер дядько Дерек вирішив, що мені слід жити у Мель-фордів, його родичів. Вони дуже ґречні та добрі і в них є дві доньки мого віку.
— Вам там добре?
— Ще не знаю. Я тільки нещодавно до них приїхала. Там дуже нудно. Я хотіла б знати, скільки в мене грошей.
— Отже, вам потрібні відомості про ваше грошове становище.
— Так, — сказала Ельвіра. — Я маю якісь гроші. Чи багато їх? Еґертон споважнів.
— Так,— сказав він,— у вас багато грошей. Ваш батько був вельми багата людина. Ви — єдина його дитина. Коли він помер, власницею маєтку стала кузина. Він не любив її, тож відписав усі свої статки, дуже значні статки, своїй дочці, тобто вам, Ельвіро. Ви вельми багата жінка, точніше кажучи, станете нею, коли вам виповниться двадцять один рік.
— Хочете сказати, зараз я не багата?
— Ні,— відповів Еґертон,— зараз ви багаті, але ви не маєте права розпоряджатися грішми, поки вам не виповниться двадцять одного року або поки ви не вийдете заміж. А доти грішми розпоряджатимуться ваші опікуни— Ласком, я та інші. — Він усміхнувся дівчині. — Ми не розтратили їх і не зробили нічого подібного. Гроші цілісінькі. Фактично, ми неабияк збільшили ваш капітал, удаючись до інвестицій.
— Скільки я матиму?
— У двадцять один рік або в разі вашого заміжжя вам належатиме сума приблизно шість-сім тисяч фунтів.
— Ціла купа грошей,— приголомшено промовила Ельвіра.
— Так, їх багато. Може, саме тому ніхто вам про це не казав.
Він пильнував за виразом її обличчя, поки вона обмірковувала його слова. Вельми цікава дівчина, думав він. Зовні — вилита тендітна панночка, проте далеко розумніша. Куди там до неї панночкам! Він сказав з ледь помітною іронічною посмішкою:
— Ви задоволені? Вона всміхнулася.
— Певна річ, чом би й ні.
— Це краще, ніж виграш на перегонах.
Вона згідливо кивнула головою, але думала про інше. Раптом різко запитала:
— Хто одержить спадщину, якщо я помру?
— Згідно з чинним нині положенням, ці гроші дістануться вашому найближчому родичеві.
— Це означає, що мені не вільно зараз скласти заповіт, чи не так? Тільки як виповниться двадцять один рік. Так мені казали.
.— Достеменно так.
— Далебі, це досить прикро. А якби я вийшла заміж і померла, то мій чоловік одержав би гроші?
— Так.
— А якщо я не вийду заміж, то найближчою моєю родичкою буде моя мати, і вона одержить ці гроші. Фактично, в мене зовсім небагато родичів. Я навіть не знаю своєї матері. Яка вона?
— Дуже чарівна жінка,— лаконічно відповів Еґертон. — Це скаже всяк.
— Чи хотілося їй коли-небудь мене бачити?
— Певно, хотілося. Гадаю, це цілком могло бути. Проте її особисте життя було таке заплутане, що вона, певно, визнала за краще, щоб ви, Ельвіро, виховувалися окремо від неї.
— Ви достеменно знаєте, що вона так вважає?
— Ні, по суті, я нічого про це не знаю. Ельвіра підвелася.
— Дякую,— сказала вона. — Дуже люб'язно з вашого боку, що ви про все це розказали.
— Гадаю, вас слід було поінформувати раніше,— відповів Еґертон.
— Шкода, що я не знаю нічого такого,— сказала Ельвіра. — Певно, дядько Дерек бачить у мені лише дитину.
— Ну, сам він уже не молодий. Як ви знаєте, ми з ним уже встигли підтоптатися. Вам слід враховувати наш вік при оцінці наших поглядів.
Ельвіра на мить завмерла на місці, не зводячи з нього очей.
— Невже ви справді вважаєте, що я ще дитина? — сердито кинула вона і додала:
— Сподіваюся, ви знаєте про дівчат куди більше, аніж дядько Дерек. Він жив тільки зі своєю сестрою. — Вона простягла руку і солодко проспівала: — Вельми вам вдячна. Сподіваюсь, я не стала на заваді виконанню вашої відповідальної роботи, — і вийшла.
Еґертон стояв, дивлячись на двері, які зачинилися за нею. Він випнув губи, свиснув, похитав головою, знову сів, узяв ручку і замислено постукав по столу. Потім підсунув до себе папери, але відразу відкинув їх назад і взяв телефонну слухавку.
— Міс Кордел, будьте ласкаві, розшукайте полковника Ласкома. Спершу зателефонуйте до його клубу, а потім на його адресу на вулиці Шропшир. — Він поклав слухавку, знову підсунув до себе папери і взявся їх читати, але думав про інше. Невдовзі почулися гудки.
— Полковник Ласком на дроті, містере Еґертон.
— Добре, сполучіть із ним. Хелло, Дереку! Говорить Річард Еґертон. Як ся маєш? Тільки-но у мене була клієнтка, ти її знаєш. Твоя підопічна.
— Ельвіра? — почувся здивований Дереків голос.
— Так.
— Хай йому чорт, чого вона до тебе приходила? Щось сталося?
— Ні, не в цьому річ. Навпаки, вона якоюсь мірою навіть задоволена своїм становищем. Дівчина хотіла знати все про свої статки.
— Сподіваюся, ти їй не сказав? — стривожився полковник Ласком.
— А чом би й ні? Який сенс приховувати?
— Ну, я вважаю недоцільним доповідати дівчині, що вона має одержати у спадщину такі великі гроші.
— Як не ми, то скаже хтось інший. Розумієш, її треба підготувати. Гроші — це відповідальність.
— Слушно. Але вона ще майже дитина.
— Ти певен у цьому?
— Що ти маєш на увазі? Звичайно, вона ще дитина.
— Я-б так не сказав. З ким із хлопців вона приятелює?
— Не розумію.
— Я питаю, хто її приятель. Вона приятелює з якимось хлопчиком, чи не так?
— Ні. Нічого подібного. Чому ти так думаєш?
— Вона про це не казала. Але я маю певний досвід. Гадаю, невдовзі ти дізнаєшся, що в неї є приятель.
— Запевняю тебе, помиляєшся. Вона отримала досить суворе виховання, вчилася в елітарному навчальному закладі в Італії.